Завдання 1

Пояснити зміст понять (і навести конкретні приклади на доказ своїх пояснень): побутовий мовленнєвий етикет, педагогічний етикет, службовий етикет. З’ясувати основні риси цих варіантів мовленнєвого етикету.

Завдання 2

Виявити, спостерігаючи за усним мовленням колег – студентів протягом семестру, слова – паразити, проаналізувати їх частотність і ситуаційну зумовленість, виробити поради щодо їх викорінення.

Завдання 3

Законспектувати статті Марії Білоус «Заговори, щоб я тебе побачив» та Юліана Редька «Як поводити себе у товаристві» (лише те, що пов’язано з мовним етикетом) з посібника «Антисуржик».

ІІІ. Блок самоконтролю

1.     Що таке етикет? Розкажіть про історію виникнення етикету.

2.     Назвіть формули й тональності мовленнєвого етикету.

3.     Визначте основні підсистеми етикету.

4.     Які основні принципи притаманні сучасному етикету?

5.     Як пов’язані традиції українського народу з правилами мовного етикету?

Самостійне заняття №3

Тема. Вимовні норми мовлення.

Мета: засвоїти теоретичні основи самостійного заняття. Встановити логічні зв’язки між окремими частинами лекційного матеріалу і закріпити отримані знання. Законспектувати першоджерела з цієї теми, привчити вдумливо працювати з літературою, орієнтуватися в ній.

Методи: практичні, контролю і самоконтролю

Форми контролю: перевірка роботи на індивідуальному занятті.

Студенти повинні знати: 

-   що таке орфоепія;

-   основні правила української орфоепії.

Студенти повинні вміти:

-   правильно транскрибувати слова;

-   читати тексти, дотримуючись норм літературної вимови.

Література: №2, № 3, № 8, № 11, № 13, № 15, № 18, № 20, № 25, № 26, № 28, № 32

Хід самостійного заняття

І. Теоретичний блок

1.     Структурно – мовні типи норм (за Б. Головіним).

2.     Поняття орфоепії.

3.     Орфоепічна правильність мовлення.

4.     Орфоепія і культура усного мовлення.

Б.Головін пропонує розрізняти такі структурно-мовні типи норм:

1) норми вимови – регулюють вибір акустичних варіантів фонем, які чергуються (напр., можна [лекц'ійа] – не можна [л'екц'ійа], можна [час] – не можна [ч'ас]);

2) норми наголошування — регулюють вибір варіантів розташування і переміщення наголошеного складу серед ненаголошеннх (напр., можна адже і адже, завжди і завжди; не можна довільно атлас і атлас, бо перше означає «зібрання карт», а друге — назву тканини; треба кілометр, новий, старий, український);

3) норми словотворення — регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі нового слова (напр.,материн, материнський, але не можна матеряний, можна спостерігач — не можна спостерігальник, спостережувач);

4) норми морфологічні — регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами (напр., можна матерів, не можна доповідів (треба доповідей), можна по-українськи і по-українському, не можнапо-нашім (треба по-нашому); можна повен колос, не можна повна колоса (тільки повного колосу), можна братів, не можна сестрів (сестер!), можна зелен, дрібен, не можна стар, молод);

5) синтаксичні норми — регулюють вибір варіантів побудови простих і складних речень (напр., не можна«Спостерігаючи реставрацію пам’яток рідного міста, твоя душа радіє за його майбутнє»; «Він віддав цю дивовижну гірську квітку дівчині, яку можна бачити лише в Карпатах»; треба: «Коли спостерігаєш..., твоя душа радіє...»; «Він віддав дівчині цю дивовижну гірську квітку, яку...»);

6) норми лексичні — регулюють вибір слова відповідно до змісту і мети висловлювання (напр., можна індукційний і не можна індуктивний, якщо йдеться про струм (фіз.); можна рятувальник і не можна рятівник, якщо мовиться про професію; не друк, а преса, якщо йдеться про сукупність періодичних видань, бо друк — це процес виготовлення друкованого твору і т.д.);

7) норми стилістичні — регулюють вибір слова або синтаксичної конструкції відповідно до умов спілкування і стилю викладу (напр., розрізняти, а не диференціювати — у розмовному стилі; море глибиною..., а не глибоченне море — у науковому стилі; у зв’язку з тим, що..., а не бо... — в офіційно-діловому стилі).

Орфоепія – це розділ науки про мову, в якому вивчається система норм літературної вимови. Кожна норма так чи інакше характеризується, описується у формі певного правила.

Про дотримання вимовних вимог мусить дбати кожен носій мови, якщо він хоче, аби його індивідуальне мовлення відповідало критеріям нормативності. Вимова тісно пов’язана з фонетичною системою мови. Оскільки фонетика є найбільш сталим, найконсервативнішим складником мовної системи, то й вимовні норми ґрунтуються на особливостях лише тих говорів, які лягли в основу літературної мови. Для української вимови такою базою є говори Середньої Наддніпрянщини. Носії середньонаддніпрянських говірок засвоюють вимовні норми разом із засвоєнням мови.

Орфоепічні норми властиві усній мові. Саме тому орфоепія тісно пов’язана з фонетикою. Значна частина орфоепічних правил пов’язана з вимовою граматичних форм, правильним наголошенням слів, інтонацією тощо. З вимовою тісно пов’язані складоподіл і будова складу. Вимовні норми не лишаються весь час незмінними, але змінюються вони повільно.

Важливою рисою фонетичної системи є чітка вимова голосних звуків як під наголосом, так і без нього.

Українській літературній мові невластива вимова а на місці ненаголошеного о.

Однією з умов створення милозвучності української мови є така фонетична особливість, як чергування голосних та приголосних у – в, і – й. Порушення правил чергування спричинює нагромадження неприродних для нашої мови звукосполучень і зводить нанівець її милозвучність.

Висока культура усного мовлення неможлива без досконалого звукового його оформлення. Із звуковою стороною мови пов’язані насамперед фонетичні й орфоепічні (вимовні) норми. Фонетичні норми виявляються у додержанні правильного вживання звуків мови, зокрема у врахуванні правил чергування голосних і приголосних у словах, подовження, уподібнення тощо: спокій — спокою; лебідь — лебедя (а не лебідя), камінь — каменя (-ю); село — сіл (а не сел); Київ — Києва (а неКиїва); знання, весілля, стінний (а не знаня, весіля, стіний); бік — бічний — на боці (і на боку), порох — порошина — у поросі (а не в пороху); радити — раджу (а не ражу і не радю); сидіти — сиджу (а не сижу і не сидю), їздити — їжджу; возити — вожу; косити — кошу; летіти — лечу.

В основі орфоепічних або вимовних норм літературної мови лежать відповідні фонетичні закономірності, властиві українській мові. Основні з них такі:

1.  Ненаголошені [е] та [й] у вимові зближуються і вимовляються то як [е^и], то як [и^е]: [ве^исна], [сте^иповйї], [жи^еве], [ви^ешневиї].

2.  Ненаголошений [о] здебільшого вимовляється чітко [вода], [молоко], [голова], [додому]. Лише в деяких словах перед складом з наголошеним [у] він наближається у вимові до [у]: [зо^узул'а], [ло^упух], [ко^ужух].

3.  Дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються дзвінко: [книжка], [казка], [дуб], [ніж]. Глухо вимовляється лише приголосний [г]: [вохко], [лехко], [кіхті], орф. вогко, легко, кігті.

4.  Приголосний [р] вимовляється твердо в кінці складу і в кінці слова: [з'в'ір], [комар], [л'їкар], [Харк'іу], [пов'ірте]. На початку складу [р] буває м'яким: [р'асний], [бур'ак], [чотир'ох], [говор'у].

5.  Шиплячі приголосні вимовляються твердо: [н'іж], [товарй^еш], [д'іучата], [ручка], [біжат'], [крй чат'], [н'іч].

6. Приголосний [ц'] у кінці слів вимовляється м'яко: [хлопе^иц'], [с'т'ілец'], [с'в'ітлйц'а]; тверда вимова [ц] буває лише в словах іншомовного походження та деяких вигуках: [шприц], [палац], [пайац], [бац], [клац].

7. Звуки [дж], [дз] вимовляються злито: [дже^ире^ило], [ходжу], [дзв'ін], [дзеркало], [кукурудза].

8.  У небагатьох словах, переважно іншомовного походження, вживається проривний звук [ґ], який вимовляється подібно до російського [ґ]: [ґанок], [ґн'іт], [ґудзи^ек], [ґедз'], [дзиґа].

9.  Перед голосним [е] всі приголосні вимовляються твердо: сту[де]нти, лі[те]ратура, ін[женер], [те]ма.

10.         Приголосний [в] не оглушується і не переходить у [ф]. Після голосних у кінці складів і перед приголосними та у кінці слова вимовляється, як [у]: [буу], [дауно], [шоук], [в'іуторок].

Українська мова відзначається милозвучністю. Це одна з її природних тенденцій у закономірному розвитку та вдосконаленні. Потреба милозвучності зумовила спрощення груп приголосних, важких для вимови: [стн], [ждн], [здн], [стл], [рдц], [лнц], [рнч]: вісник, тижневий, обласний, виїзний, серце, сонце, тощо.

Створенню милозвучності сприяє існування в нашій мові фонетичних варіантів окремих слів, які виникають в результаті чергування звуків [у] – [в], [і] – [й]: упевнитись — впевнитись, уперед — вперед, увесь — ввесь (і весь), учений — вчений, іти — йти, пішла в поле, пішов у поле, батьків і дітей.

Фонетичними варіантами виступають прийменники з, із, зі (з книжки, зі сходу, із школи); у, ув, уві (увійшла в хату, ввійшов у хату, глянув ув очі, бачив уві сні); під, піді, підо (під землею, піді (підо) мною).

Практичне значення орфоепії винятково важливе, бо дотримання орфоепічних норм і норм граматичних, лексичних, орфографічних удосконалює мову як засіб спілкування, полегшує обмін думками. Порушення орфоепічних норм знижує якість мовлення.

Орфоепія поряд з орфографією становить одну із сторін культури мови. Унормована вимова сприяє розвитку широкого мовного спілкування, піднесенню культури народу.

Орфоепічні норми нерідко порушуються через вплив місцевої, діалектної вимови, що засвоюється людиною поряд з літературною вимовою ще в дитинстві. Нерідко орфоепічні норми порушуються під впливом орфографії: слова вимовляються так, як вони написані, без урахування розбіжності між вимовою і написанням окремих слів.

У поширенні й опануванні орфоепічних норм першорядна роль належить школі, вчителеві, який повинен наполегливо прищеплювати дітям орфоепічні норми, розвиваючи цим їхню мовну культуру. Не слід забувати, що засвоєння правил вимови відбувається важче, ніж вивчення правил написання слів.

Зразком правильної літературної вимови вважається вимова дикторів радіо і телебачення, артистів театру і кіно.

ІІ. Самостійна робота