Хід самостійного заняття

І. Теоретичний блок

1.     Точність – одна з головних ознак культури мовлення.

2.     Зв’язок точності мовлення з правильністю і логічністю.

3.     Точність у різних функціональних стилях.

4.     Критерії досягнення точності.

5.     Лексичні ресурси точності:

а) синоніми;

б) омоніми;

в) пароніми;

г) багатозначні слова.

1. Щоб вільно володіти мовою, необхідно не лише засвоїти норми, а й знати їх можливі соціальні функції, тобто вміти відібрати таку одиницю, яка забезпечить досягнення мети. Спілкування можливе не лише завдяки тому, що співрозмовники говорять однією мовою, а й тому, що за кожним словом обидві сторони бачать один і той же предмет реальної дійсності, однакові об’єктивні зв’язки і т. д., тобто називають предмети, явища, процеси точно.

Точність — одна з головних ознак культури мовлення. Оскільки свідомість людини не лише відтворює об’єктивний світ, а й творить його, то можливість неточностей у мовленні зберігається на всіх етапах формування індивідуального стилю мови. Розвиваючись, мова за суспільною функціональною суттю постійно прагне до цілковитої відповідності слова певному поняттю. Предмет і назва предмета в різних мовах можуть мати різну співвіднесеність, але в межах однієї мови для кожного її носія вони повинні зберігати усталену співвіднесеність.

Точність — це відповідність мовленнєвих засобів мовленнєвій ситуації (змісту, меті, мовленнєвому рівню адресата і т. ін.).

Можна назвати кілька умов, які забезпечують точність мовлення. Це: 1) знання предмета мовлення; 2) знання мови, та системи, можливостей, володіння стилістичними ресурсами; 3) уміння узгодити знання предмета зі знанням мовної системи в конкретному акті комунікації.

Зазначимо також лінгвістичні засоби, що сприяють точності мовлення. По-перше, це правильне слововживання, вміння вибрати найбільш точний мовний варіант, зокрема потрібне слово із синонімічного ряду. По-друге, це чітке розмежування значень багатозначного слова. Точне слововживання передбачає також розмежування паронімів, тобто слів із близьким звучанням, але різним значенням, а також слів-омонімів, у тому числі міжмовних.

Точним можна назвати таке мовлення, в якому вжиті в контексті слова цілком. відповідають їх мовним значенням — значенням, що закріпилися за словом у мові на даний період її розвитку. Точність зумовлюється, по-перше, знанням об’єктивної дійсності, спостережливістю мовця, по-друге, його умінням співвіднести своє знання мови з цією спостереженою об’єктивною дійсністю. Точність потрібна не тільки для іменування реалій, а й для відтворення настроїв, переживань, тобто необхідна в реальному світі предметів та почуттів. Отже, поняття точність має два значення; по-перше, це вживання у мовленні слів (їх значень) і словосполучень, звичних (узвичаєних) для людей, які володіють нормами літературної мови, а по-друге, це оформлення і вираження думки адекватно предмету або явищу дійсності, тобто несуперечність реального предмета і його назви. Це означає, що мовець повинен постійно прагнути до пізнання і реального світу, і законів, норм мови, а це неможливе без варіативності (або змінюваності) того й іншого.

Найповніше точність (як і інші ознаки культури мовлення) визначив, на наш погляд, Б.М.Головін [11]. Здавна точність пов’язувалася з умінням ясно мислити, зі знанням предмета мовлення і значення слова. Слово відтворює думку: незрозуміла думка — незрозуміле слово; слова є ніби точними найменуваннями понять, як зазначав М.Ціцерон, вони виникають майже одночасно з самими поняттями, слова слід відбирати. Як безкінечний світ, так безмежне й пізнання його людиною: те, що здавалося безперечним учора, може виявитися хибним сьогодні; що вчора ми споглядали з однієї позиції, сьогодні пізнається з іншої, внаслідок чого досягається всебічність оцінки, а відтак і її точність. Якби не було варіантів оцінки, цих відтінків значення, то і точність була б хисткою, не могла б бути «єдиною» для всіх мовців. Чим всебічніше охоплює наша думка реальний світ у його взаємозв'язках, тим точніше вона реалізується за допомогою мови. І чим багатшою буде наша мова (у тому числі індивідуальне мовлення), тим легше нам буде здійснювати процес пізнання, а отже, і передавати його результат слухачеві — інформацію «для себе» переробляти в інформацію «для когось».

2. Точність мовлення залежить ще від одного позамовного чинника: чим гармонічніші інтелектуальні рівні мовця і слухача, тим вища гарантія точного сприйняття (і правильного реагування на сприйняте) інформації; чим вищий цей інтелектуальний рівень, тим економніші засоби мови потрібні мовцеві, щоб висловитись точно, а слухачеві — щоб так само сприйняти інформацію. Треба володіти логікою думки і законами її мовного вираження. Точність мовлення прямо пропорційна правильності й логічності мови.

3. Точність у науці виражається, у першу чергу, через термін і за допомогою формул. Точність у науці легко може бути перевірена або практикою (адже практика – усе ж критерій істини), або логічною несуперечністю якогось твердження. Точність у науковому й діловому стилях — буквальна, пряма, емоційно-нейтральна, не допускає метафоричності, образності, експресивності.

В усному розмовному мовленні неточність слововживання (чи фразотворення) може бути компенсована ситуацією спілкування, мімікою або жестом, але при цьому ми не позбудемося неприємного враження від недоречно вжитого слова. Незнання предмета мовлення або недостатність мовних засобів для його характеристики свідчать про низьку культуру як мислення, так і мовлення.

Отже, точність мовлення визначається рівнем знань навколишнього світу і мови як засобу спілкування людей у ньому, етикою мовця, яка не дозволить висловлюватися неточно. Точність — це чемність, ввічливість і в побуті, і в науці, і в художньому слові.

4. Таким чином, точність досягається: 1) знанням предмета мовлення (адже спочатку ми пізнаємо реальний світ, а потім висловлюємося про результати свого пізнання: пізнавальна здатність людини залежить і від її досвіду, і від набутих знань у відповідній галузі і в мові); 2) знанням мови, мовної системи, усіх її рівнів, оволодінням стилістичними ресурсами, мовними засобами вираження емоційності та ін.; 3) умінням узгодити знання про предмет зі знанням мови (тобто умінням вибрати найточнішу назву предмета, явища, процесу тощо) [11, 131-133].

5. Звичайно ж, точність реалізується передусім лексичними ресурсами мови, виявляється на рівні слововживання, але без контексту її не досягти. Найбільше можливостей для точного співвідношення предмета і його назви мають: синоніми, омоніми, пароніми, полісемантичні слова. Значні труднощі у застосуванні творять слова іншомовні, професійні, архаїзми та фразеологізми.

Синоніми (назви одного і того ж поняття, спільні за основним лексичним значенням, але відмінні відтінками цього значення або емоційно-експресивними чи стилістичними можливостями) виникають у мові як одиниці, що підкреслюють (називають) новий відтінок у значенні слова, тобто як точніша для нової ситуації спілкування назва відомого предмета. Винятком є так звані абсолютні синоніми, які різняться між собою тільки звуковим комплексом і джерелом походження:кавалерія — кіннота, норд-ост — північний схід, полісемія — багатозначність, білінгвізм — двомовність.

Добираючи слово із синонімічного ряду для досягнення точності висловлювання, треба враховувати: 1) стильову приналежність слова (нейтральне чи стилістично марковане: розмовне, офіційне, наукове та ін.); 2) його емоційно-експресивне значення (піднесене — знижене, інтимне, ласкаве - офіційне, «сухе», урочисте - жартівливе); 3) приналежність слова до певної групи лексики поза літературною мовою (діалектне, просторічне, жаргонне); 4) місце слова в словниковому запасі мови (активний — пасивний словниковий склад). Це важливо пам’ятати, оскільки до синонімічного ряду можуть входити слова, запозичені з інших мов, дібрані з діалектів — територіальних і соціальних, з пасивного словника (архаїзми). Ці ряди можуть бути повністю використані, напр., у художньому або публіцистичному стилях, в яких часто спостерігаємо індивідуальну інтерпретацію синонімів або авторські синонімічні новотвори, що зобов'язує читача (слухача) добре знати лексичну і фразеологічну системи мови, У розмовному стилі синоніми різняться не лише ступенем метафоричності а й різноманітнішою експресивністю (порівн.: йти — сунути — дибати — лізти — ледве ногами передирати — нога за ногою; сорочка — кошуля — льоля; мовчки — без словечка — am мур-мур — тихо — ш-ша).

Прагнення до точності й новизни в синонімії зумовлює появу перифраз (переносних, описових образних найменувань): бавовна — біле золото; радіація — невидима смерть; ліс — легені планети та ін.

Отже, точність може бути i предметно-понятійною, і емоційно-експресивною. Емоційно-експресивна точність не стосується офіційного та наукового стилів, для інших стилів потрібні обидва різновиди точності

Омоніми становлять неабияку трудність у практиці слововживання, по-перше, тому, що точність їx застосування залежить від знання мовцем лексичного складу мови i від того, наскільки цьому знанню відповідають знання слухача. Тому основною вимогою до тексту з омонімом є його чіткість, виразність, повнота інформації.

Омоніми можуть застосовуватися в діловому, науковому, розмовному, художньому, публіцистичному стилях. Але в перших двох вони не мають стилістичних функцій, а в інших можуть використовуватися зі стилістичною метою. Точність контексту є вимогою обов’язковою. Напр.: «Не гай часу!». «За селом темніє гай». «Гай-гай, дитинко, аби ти не пошкодувала». «Пара має температуру 98°». «Пара ссавців була переселена в нові кліматичні умови» (порівн.: Добра пара— Гриць i Варвара).

Добре знання лексичної і граматичної систем сприятиме точності вживання омографів — слів, різних за значенням, однакових за написанням, але відмінних за вимовою (замок - замок, лупа - лупа, колос - колос, вигода - вигода, мала - мала, насип - насип, дорога - дорога, стріла - стріла, гори - гори, мука - мука, обід - обід) і омоформ (поле (ім.) — поле (3 ос. одн. д-ва), клич (ім.) — клич (наказ, форма д-ва), шию (1 ос. одн. д-ва) — шию (Зн. відм. ім.), ніс, віз (ім.) — ніс, віз (3 ос. одн. д-ва в мин. ч.).). Вдало використані омоніми свідчать про багатство індивідуального словника і про стилістичну вправність мовця.

Уміле користування паронімами (однокореневі слова, подібні за структурою і вимовою, але відмінні за значенням) теж сприяє точності мовлення. Нерозрізнення значень близькозвучних слів може призвести до непорозумінь між мовцем і співрозмовником, а може служити й засобом творення колориту гумору, іронії, сатири. Напр.: «На які інстанції він бігав до того, як став чемпіоном у стометрівці?» (дистанції!). «Губителі (порівн. любителі) природи». «Він зло не вживає своїм становищем» (не зловживає). «Я мимохідь тебе зачепив» (мимохіть). У науковому та офіційному стилях пароніми теж стилістично нейтральні, в інших же стилях вони можуть набувати нових (контекстуальних) емоційно-експресивних відтінків.

Багатозначні слова — невичерпне джерело семантичного багатства мови при збереженні знакового виразника цих значень. І чим повнішими будуть знання мовцем можливих значень слова, тим точнішим буде його мовлення, звичайно ж, за умови такого ж рівня знань у співрозмовника. Багатозначні слова вимагають точного контексту, який не допускав би двозначного чи неадекватного сприйняття змісту Порівн. фразеологізм: «У тебе не всі дома?» («Ти нерозумний?») — «Усі, нас усього троє». Оскільки багатозначними можуть бути не лише так звані повнозначні слова, а й службові (вони можуть, стосуючись неоднакових граматичних або семантичних класів слів, вимагати різних граматичних форм), то для точного використання таких слів недостатньо знати лише лексику — і граматика ставить вимоги до точності побудови словосполучень, речень та ін.

Неабияка роль у досягненні точності мовлення належить порядку слів, адже він регулює функції слів, «розставляє» логічні акценти у фразі. Порядок слів дає змогу відрізнити суб’єкт від об’єкта, якщо називний і знахідний відмінки слів — їх назв виражаються однаковими звукоформами (Буття визначає свідомість. Добро рухає суспільство. Біль викликав гнів.);суб’єкт від предиката, якщо обидва вони виражені іменниками або інфінітивами (Жити — Вітчизні служити). Порядком слів досягається смислова та інтонаційна відокремлюваність (а отже, актуалізація) членів речення (Він, зачарований, не міг відвести погляду від озера). Від порядку розташування у реченні (фразі) залежать смислові зв’язки вставних слів і т. д. (порівн.: Він, напевно, знає. — Він знає напевно.). Мають своє місце в реченнях дієприкметникові звороти — стоять перед або після означуваного слова, але означуване слово не вводиться всередину звороту (порівн.: Факти, наведені в акті, підтвердились. Факти підтвердились, наведені в акті. Наведені в акті факти підтвердились).

Отже, точність однозначна, одноваріантна, у ній співвідноситься мова з реальною (і художньою) дійсністю, на відміну від правильності, яка визначається нормою або її варіантом, правилом чи одним із його винятків.

ІІ. Самостійна робота