Хід самостійного заняття

І. Теоретичний блок

1.     Поняття „мовний етикет”. Історія виникнення етикету.

2.     Формули й тональності мовленнєвого етикету.

3.     Вплив ситуації мовлення на мовний етикет.

4.     Зв’язок традицій українського народу з правилами мовного етикету.

5.     Відображення мовного етикету в усній народній творчості.

1. Упродовж століть людство виробило прийняті форми співіснування, які базувалися на правилах і традиціях кожного народу, а також були зумовлені особливостями національної історії, ментальності, політичного устрою країни.

Суспільство з давніх – давен виробило правила поведінки. Насамперед «Біблія» та народна мудрість вчили, що і як треба робити, тобто дотримуватися вимог етикету. Етикет – це встановлений порядок, сукупність правил, які регламентують зовнішні прояви людських взаємин.

Звідки походить саме слово «етикет»? Вперше його вжив французький король Людовик ХІV у ХVІІ ст. На одному з прийомів у цього монарха гостям вручили картки, де перераховувалися правила поведінки, яких вони мали дотримуватися. Від назви цих карток (етикеток) і виникло слово «етикет».

Греки розвинули дипломатичний етикет, створивши урочистий посольський церемоніал. У середньовіччі етикетні правила поширювалися на всі верстви населення. Навіть мандрівні студенти й музиканти мали свої етикетні кодекси. Але особливо суворо дотримувалися правил етикету при дворах високих правителів.

Чітко дотримувалися етикетних правил при дворах французьких, англійських та особливо іспанських королів. На основі дипломатичного етикету був сформований цивільний етикет. Почала з’являтися відповідна література.

За часів Київської Русі вихованню надавали великого значення,  звертаючи увагу й на культуру поведінки (як багатих, так і бідних). Значна кількість літератури з етикету з’явилася в Україні наприкінці ХХ сторіччя.

Звісно, етикетні норми мають знати всі. Але закономірним є твердження, що в першу чергу вихованими повинні бути вихователі, вчителі. Саме їм хочеться адресувати слова А.П. Чехова: «У людини має бути прекрасним все: і обличчя, і одяг, і душа, і думки».Цей ряд вимог можна продовжити, адже педагогічна діяльність потребує від учителя вміння спілкуватися з дітьми та їхніми батьками, колегами й представниками інших професій. Учителеві не пробачається те, що інколи прощається представникові іншої професії.

2. Коли дитина вперше вимовляє слово «мама», для батьків це неабияка подія. Адже починається спілкування з дитиною за допомогою мови. Ми уважно прислухаємося до інтонації, експресії, з якими мовлено кожне слово дитини, бо слова ті виражають і фізичний, і психічний стан, і біль, і радість малюка. Нерідко мовлення в ранньому віці ніби ілюструє риси характеру дитини – і ті, що варто розвинути, і ті, які треба своєчасно викоренити.

Та ось дитячі слова в’яжуться у фрази... Тут все рідше ми, дорослі, вслухаємося в тональність дитячих слів, менше стежимо за словесною культурою дітей, перестаємо виступати в ролі зразка мовного етикету для дитини.

Діти, почувши грубі слова, брутальні лайки на вулиці, у транспорті, запам’ятовують їх і спочатку подумки «озброюються» цією словесною зброєю, а потім використовують її у своєму лексиконі. А ми дивуємося, звідки в наших дітей такий брутальний лексикон, звідки вияви нестриманості.

Ввічливість і шанобливість виховуються передусім у сім’ї. Іноді за щоденними клопотами ми не помічаємо, як виростають наші діти. І раптом знову дивуємось: донька чи син не дякують нам за обід чи за сніданок, прокидаючись, не бажають «доброго ранку», а лягаючи спати – «доброї ночі», звертаючись з проханням, рідко вживають або ж зовсім не кажуть «будь ласка». А все тому, що так не поводились між собою батьки, що не були вони ввічливими до дітей. Тим часом наше завдання – змалечку і впродовж усього життя дитини особистим прикладом вчити її чемності. Школа ж, педагоги поглиблюють науку ввічливості.

Дитина повинна вміти вітатися з дорослими: «Добрий вечір!», «На добраніч!» та ін. Треба пояснити дитині порушення норм мовного етикету, коли вона вітається чи прощається з однолітком: «Адью!», «Покедова!», «Чао!». Це переважно розмовно – просторічні формули, окремі ж порушення межують з вульгаризацією форм привітання і свідчать не про невимушені стосунки, а швидше про мовну неохайність, що так само недопустима, як і неохайність в одязі.

Нелітературні формули можуть закріпитися в мовленні дитини, ставши надалі вже не безневинним юнацьким жаргоном, а виявом низької мовленнєвої культури. Крім цього, форма і тон привітання здатні створювати настрій, від чого залежить і наша поведінка.

Не завжди наші діти вміють відповісти на побутові запитання про життя, справи, чиєсь здоров’я. Відповідь повинна починатися словом «Дякую!» і доповнюються конкретною відповіддю. Формули подяки «Дякую!», «Щиро дякую!», «Спасибі!» - правильні. «Велике спасибі!», «Гарно дякую!», «Дуже дякую!» - просторічні. Рівень мовленнєвої культури в цих ситуаціях свідчить про вихованість, чемність людини.

А як багато важить звичка називати старшу людину на ім’я та по батькові! Ім’я для кожної людини дороге, тому не можна дозволити собі помилятися, бо це свідчить про байдужість до чиєїсь особи і звучить образливо.

3. Сьогодні в наше офіційне спілкування повертається слово «пан» - ним звертаються до незнайомої людини або поєднують зі звертанням на ім’я чи прізвище: «панове», «пане Андрію!», «пані Віро!», «пане Кравчук!».

Етично вихована людина добиратиме форму звертання відповідно до характеру стосунків, ситуації і, володіючи добре мовою, не допустить, звичайно, грубої фамільярності.

За «Словником української мови», етика – це не тільки «наука про мораль», а й «норми поведінки, сукупність моральних правил». Основне поняття етики – добро. Норми літературної мови становлять етичну цінність для сучасного покоління мовців, а реалізація цих норм у конкретній ситуації – становить естетичну цінність мови.

Отже, етичне в мові – це конкретно – історична система мовних засобів відповідно до норми моральної свідомості й поведінки людини, що передбачає ефект добра.

Етичні норми поведінки людини в колективі – категорії історичні, хоч частих змін і не зазнають. Мораль – поняття класове. Ввічливість, чемність, шанобливість, доброзичливість, стриманість виховуються на зразках оточення й настановами. І зразки, і настанови передаються переважно за допомогою мови.

Систему мовленнєвого етикету нації складає сукупність усіх можливих етикетних формул. Структуру ж його визначають такі основні елементи комунікативних ситуацій: звертання, привітання, прощання, вибачення, подяка, побажання, прохання, знайомство, поздоровлення, запрошення, пропозиція, порада, згода, відмова, співчуття, комплімент, присяга, похвала тощо. З – поміж них вирізняються ті, що вживаються при з’ясуванні контакту між мовцями – формули звертань і вітань; при підтриманні контакту – формули вибачення, прохання, подяки та ін.; при припиненні контакту – формули прощання, побажання.

Численні етикетні ситуації вимагають від мовця вміння привітатися і попрощатися, звернутися за допомогою і подякувати за неї, розмовляти з ровесником або звернутися до старшого, просити чи наказувати, розмовляти по телефону і спілкуватися безпосередньо.

Етика спілкування висуває вимоги до вживання займенників ти і ви. «Пошанна» множина і «множина ввічливості» функціонують автоматично, є фактом мовленнєвим і психологічним. Поширені звертання на ви до осіб, віком старших від мовця, або малознайомих. Характерно, що сьогодні нормою звертання до батька чи матері є форма ти, проте в локальному мовленні здавна закріплена форма ви, і не варто цей факт заперечувати – мовній системі він не суперечить, мораль не відкидає. Це – вияв традиції локальної етики.

Неабияке значення має тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему. Ввічливість, уважність і чемність – основна вимога мовного етикету. Від чемного привітання, шляхетного потиску руки, невимушеної, ненав’язливої розмови виграш обопільний. Лихослів’я, лицемірство, невміння вислухати колегу, навпаки, лише дратує, псує настрій.

4. Вироблені віками і закріплені кращі форми вітань – звертань, повсякденного спілкування – не проста людська забаганка. Це наш повсякденний етикет, наша культура, взаємини, зрештою, наше здоров’я не тільки в буквальному, а й у переносному значенні. Це наш спосіб життя.

Як відомо, суспільство виробляє певні стандартизовані норми соціальної поведінки (у тому числі й мовленнєвої), які визначаються уявленнями про шаблони поведінки в конкретній ситуації. Щоб функціонувати як єдине ціле, як складна соціальна система, суспільство має встановити такі рамки поведінки індивідів, у яких ця поведінка стає нормативною, стабільною. Саме такими рамками й є етикет – система правил зовнішньої культури людини, її поведінки, пристойності, гарного тону тощо. У суспільстві він функціонує у двох основних формах поведінки: мовленнєвої (вербальної) йнемовленнєвої (міміка, жести, фізичний контакт, дистанція між співрозмовниками, етикетна атрибутика). Як правило, ці форми поведінки тісно між собою пов’язані і взаємозалежні.

Якщо етикет регулює нашу зовнішню поведінку у відповідності із соціальними вимогами, то мовленнєвий етикетможна визначити, як правила, що регулюють нашу мовленнєву поведінку.

Під мовленнєвим етикетом розуміють систему національно – специфічних формул спілкування, прийнятих суспільством для встановлення контакту співбесідників, підтримання спілкування у певній тональності. Такі стійкі формули спілкування є типовими, повторюваними конструкціями, що вживаються у різних побутових ситуаціях.

Сучасному етикету притаманні чотири основні принципи:

1)     принцип гуманізму й людяності, який вимагає бути ввічливим, тактовним, ґречним, скромним;

2)     принцип доцільності дій, який дає змогу людині поводитися розумно, просто, зручно для себе й оточуючих;

3)     принцип краси поведінки, шляхетності;

4)     принцип дотримання звичаїв і традицій тієї країни, в якій перебуває людина.

Отже, основна етична категорія «добро» має в мові численні засоби вираження, які підпорядковані визначальним ознакам культури мовлення – правильності, точності, доречності.

5. Культура усної мови – це традиції усного спілкування освічених кіл суспільства, багатого на варіанти порівняно з культурою писемного мовлення. Культура мовлення – категорія оцінна, але індивідуальні смаки, уподобання мають ґрунтуватися на суспільній мовній практиці. Основи культури мовлення закладаються у дошкільному та молодшому шкільному віці. Тут формується мовленнєвий етикет, засвоюються зразки мовленнєвої поведінки, відшліфовані у процесі культурного спілкування носіїв мови. Індивідуальна робота над культурою мовлення триває протягом усього свідомого життя мовця.

Виховання культури мовлення – це розвиток чуття мови у процесі пізнання найкращих художньо-естетичних зразків мови, засвоєння мовно-культурних традицій народу. В широкому розумінні культура мовлення передбачає високий рівень національно-мовної свідомості індивідів, їх дбайливе ставлення до рідного слова, усвідомлення його значення для розвитку інтелектуальної та емоційної культури нації.

Мова не тільки засіб спілкування, а й природний резервуар інформації про світ, насамперед про свій народ. Повіривши в те, що всі мови в нашому спільному домі «активно розвиваються», ми довго не помічали, що цей розвиток, започаткований першим радянським десятиріччям, у 30 – 70-ті роки був спершу загальномовний а потім повернувся у зворотному напрямку. Треба виправляти становище: повернути всім мовам їх природний престиж і справжню, а не декларовану рівноправність.

Сьогодні культура і мовлення виявилися об’єднаними в царині духовних цінностей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що в низькій культурі мовлення виявляються перші ознаки бездуховності…

Мовна культура – це надійна опора у вираженні незалежності думок, розвиненості людських почуттів, у вихованні діяльного, справжнього патріотизму. Культура мовлення передбачає вироблення етичних норм міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника.

Вважається, що мовленнєвий етикет є однією з найважливіших характеристик поведінки людини. Бо без знання прийнятих у суспільстві форм етикету, без вербальних форм вираження ввічливих стосунків між людьми, індивід не може ефективно, з користю для себе й оточуючих здійснювати процес спілкування. М.Г. Стельмахович з цього приводу зауважує: «Не треба забувати, що будь-який, навіть найменший відступ від мовленнєвого етикету псує настрій, вносить непорозуміння в людські стосунки, а інколи, навіть, калічить душу й ранить серце людини».

ІІ. Самостійна робота