Самостійне заняття №15

Тема. Доречність мовлення. Мовні штампи і канцеляризми.

Мета: навчити працювати над виробленням нормативного, інтонаційно виразного, образного і логічного мовлення. Допомогти студентам організувати самостійну роботу над засвоєнням теоретичного матеріалу. На основі вивченого теоретичного матеріалу практично закріпити професійні знання та вміння у сфері освіти. Вміти аналізувати своє і чуже мовлення, виявляти відхилення від норм, застосовувати різні засоби для їх подолання. Виховувати культуру мови як запоруку піднесення культури суспільної думки.

Методи: практичні, контролю і самоконтролю.

Форми контролю: реферати, перевірка конспектів з цієї теми.

Студенти повинні знати:

-   що таке доречність мовлення;

-   види доречності.

Студенти повинні вміти:

-   виправляти помилки в тексті;

-   вставляти в речення найбільш доречні слова;

-   вживати в своєму мовленні слова, відповідні до теми спілкування.

Література: №2, № 3, № 8, № 11, № 13, № 15, № 18, № 20, № 26, № 28, № 32, № 40

Хід самостійного заняття

І. Теоретичний блок

1. Доречність – ознака культури мовлення.

2. Доречність мовлення у різних функціональних стилях.

3. Контекстуальна доречність.

4. Ситуаційна доречність.

5. Умови набуття навичок доречного мовлення.

6. Взаємозв’язок доречності з іншими комунікативними ознаками культури мовлення.

1. Пригадаймо, як часто ми кажемо: «До речі, варто б...» або «Це доречно», «Це недоречно». Який зміст вкладаємо у поняття «доречний?»

Доречний — це такий, що відповідає ситуації спілкування, організовує мовлення відповідно до мети висловлювання. Отже, доречність — це ознака культури мовлення, яка організує його точність, логічність, виразність, чистоту, вимагає добору (відбору) таких мовних засобів, які відповідають змістові та характерові, експресії повідомлення. Проте для доречного мовлення лише мовних засобів недостатньо — доречність враховує ситуацію, склад слухачів (читачів),естетичні завдання.

Доречність мовлення — це добір мовних засобів відповідно до цілей і мети спілкування. Так, слова, що створюють специфіку офіційно-ділового стилю (канцеляризми), не повинні фігурувати в публіцистичній чи розмовній мові. Висловлюючи думку, необхідно дбати про обґрунтоване використання мовного матеріалу.

Таким чином, висловлювання доречне, якщо внаслідок сприйняття його змісту адресатом досягається мета, якої прагнув мовець, якщо його потреби (у загальному значенні) задоволені. Який би прийом актуалізації тексту не використовувався — риторичний діалог, заклична або питальна форма звертання до слухачів, повторення попередньо висловленої думки з метою її підсилення, посилання на літературний образ чи історичний факт, дослівне цитування або переказування цитати своїми словами, відповіді на запитання, порівняння, проголошення лозунга і т.д., — кожен засіб необхідно повсякчас найтісніше пов’язувати з усім змістом мовлення.

2. Уміння вибрати найбільш вдалу форму спілкування, інтонаційну тональність, лексичні засоби тощо формується і практикою мовлення, і психологією людських стосунків. У кожному стилі слово і фраза мають бути доречними, як доречними повинні бути й інтонація, колорит, тобто тональність мовлення: висока чи низька, інтимно-ласкава (пестливий, ніжний, прихильний тон) чи офіційно-холодна (байдужий, безсторонній тон), гумористично-сатирична (насмішкуватий, глузливий, уїдливий, викривальний тон) чи позбавлена цих інтонацій Не може наше мовлення бути безбарвним — навіть офіційний і науковий стилі мають свою тональність: розмірковувальну, переконливу, доказову. Не може бути воно й словесно ідентичним: бідність лексики, як і багатослів’я, не прикрашає мовлення — повнота думки досягається не кількістю слів, а їх смисловою наповненістю, вагомістю. Кожний історичний і кожний конкретний сучасний момент, кожен предмет мовлення і кожен співрозмовник вимагають нетотожних мовних засобів для називання й оцінки їх. І просторічний елемент мови виконає свою функцію, якщо буде стилістично виправданим, доречним. Штамп, канцеляризм в офіційному стилі — доречні, в художньому — допустимі як стилістичний прийом індивідуалізації образів, в інших випадках — недоречні, засмічують мову.

Кожен стиль твориться за закономірностями відбору мовних засобів і володіє певним реєстром цих засобів, якими він різниться від інших. Стильова доречність реалізується співмірністю, узгодженістю засобів, їх несуперечністю. Наприклад, діалектизми, канцеляризми, просторічні слова в художньому стилі виступають як засіб стилізації та індивідуалізації персонажів. У науковому, публіцистичному, офіційно-діловому стилях, які мають здебільшого писемну форму вияву, доречні складні, розгорнуті синтаксичні конструкції; в усному ж мовленні краще розчленовувати, розбивати висловлювання на частини — так воно краще виконає свої комунікативні функції. У науковому тексті недоречні емоційно-експресивні мовні одиниці (вони закріплені за розмовним і художнім стилями), зате цілком доречна термінологічна лексика, «мова» символів, графіків, схем, які не бажані в інших стильових різновидах мовлення.

3. Окрім стильової доречності, треба домагатися доречності контекстуальної. У контексті єдність змісту і форми (плану змісту і плану вираження), однорідність експресивно-стильової тональності зобов’язує контролювати і словесно-виражальні, і структурно-інтонаційні мовні та екстралінгвістичні засоби виразності. Справді, у розмовному і художньому стилях контекстуальна доречність рекомендує різні типи неповних речень: контекстуальні — коли пропуск членів речення (підметів, обставин) можливий і доречний тому, що вони наявні в попередній фразі, змістовий зв’язок з ними не втрачено, а з метою економії мовлення, його лаконізму, динамічності в даній фразі вони випускаються (напр.: Сусід наш Микола Сидорович вирощував жоржини. Тисячі їх плекав на своїй, як він казав, «стометрівці». Пояснював, що їх дивною якоюсь любов’ю любила його покійна дружина. Зносила з усіх - усюд картоплинки-кореневища, дбайливо зберігала всю зиму в теплі, а потім весну і літо плекала-пестила. Він продовжує цю любов задля неї.); ситуативні — коли пропускаються з метою максимальної швидкості повідомлення ті члени речення, які слухач легко «підставляє» відповідно до ситуації (напр., на тролейбусній зупинці: «П’ятий?» («Який це тролейбус — п’ятого маршруту?»). — «Ні, другий»);еліптичні — коли структура речення, зумовлена специфікою його змісту, метою висловлювання, особливою афективною інтонацією, підпорядковується і граматичним, і стилістико-експресивним нормам (напр.: «Пожежа!» «Вперед, орли!» «Вбігли в хату, до печі — холодна, слава Богу!»).

Контекстуальна доречність об’єднує писемне мовлення в надфразні єдності (словесні масиви, пов’язані єдністю змісту, структурою, ритмікою, повторенням образів), які в усному мовленні відзначаються меншими паузами на межі речень, тіснішим інтонаційним зв’язком фраз. У контексті можуть бути лише уточнені значення полісемантичних слів. Напр.: Якби ж не сталося між ними тієї суперечки, не виявилася б правда, бо сховали її за порохом часу і порожнечею пам’яті роки. Та ось все і прояснилося: утік він не із села, а від любові своєї, від Лесі, яка побралася з Василем за тиждень до його повернення з армії. Якби ж цього не сталося, то не напився б він у місті до нестями і не набив пики синкові «високопоставленого» і не загримів би на цілих п’ять років... А після цього — яке вже повернення «заплямованому» додому? І ось цей спір про зраду домівки і втечу... Якби ж його не сталося...

Без контексту неможлива реалізація відтінків значень і стилістичних можливостей синонімів; контекст коригує експресивний заряд слова (порівн.: 1. «Такий коротенький зміст нової книги». — «Такий, коротко, зміст нової книги». 2.«Солдати князя Ігоря були безстрашними». — «Воїни князя Ігоря були безстрашними»). Контекст вирішує доречність чи недоречність вставних слів, місце у фразі (реченні) звертання. Контекстуальною доречністю визначається і порядок слів у реченні.

4. Ситуаційна доречність організує мовлення відповідно до ситуації спілкування; така доречність моделює форму спілкування (монолог, діалог, полілог, внутрішній монолог); форму звертання (авторська множина, пошанна множина, множина ввічливості, внутрішня множина, однина, офіційні, етично-нейтральні, фамільярні, інтимні формули звертання:пане, добродію, товаришу, колего, діти, друзі, Маріє Іванівно, Маріє, Марієчко, Машенько та ін.). Ситуація коригує й висоту тональності мовлення (голосно — тихо — пошепки), і темп мовлення (швидкий — середній — повільний), і видозміну (рухливість) цих ознак виразності мовлення. Від ситуації, особи адресата чи особливостей аудиторії залежать і лексичне наповнення тексту (ступінь його складності, характер логіко-семантичних зв’язків, дедукція чи індукція в ході розмірковувань і їх мовне вираження, співвідношення обсягу лексики з конкретним і абстрактним значенням тощо), і застосування в тексті немовних, візуальних засобів: схем, графіків, формул, таблиць та ін.

Безсумнівно, «доречність мовлення — якість дуже важлива в соціальному аспекті, адже вона регулює, в усякому разі повинна регулювати, всю нашу мовленнєву поведінку» [11, 252]. Доречність зумовлюється, отже, ще й психологічно: мовний контакт співбесідників буде добрим, результативним, якщо будуть знайдені потрібні саме для них і для цієї ситуації спілкування слова та інтонації. Адже мовець не повинен нав’язувати слухачеві свою думку, свій підхід до справи, її оцінку, її перспективу, хоч об’єктивно він не тільки повідомляє інформацію, а й мимохіть передає своє ставлення до повідомлюваного. Мовець повинен дбати, щоб не травмувати слухача, не принижувати його гідності, не чинити насильства над його волею. Особливо про це треба пам’ятати тим, у кого співрозмовники — діти, старші люди, хворі (фізично чи душевно). Батьки, вчителі, лікарі не можуть забувати, що слово так само легко вбиває, як і легко лікує; сказане слово назад не повернеш — воно виконає ту роль, яку йому відвів мовець, і ніякі виправдовування на зразок «я цього не хотів», «я не це хотів сказати» не допоможуть. Б.Головін у праці «Основи культури мовлення» наводить слова відомого хірурга Ф.Углова: «Якщо куля, випущена ворогом, може пошкодити частину тіла, то грубе слово влучає в серце й нерідко звалює людину» [11, 253].

5. Звичайно, відчуття доречності, майстерність змінювати характер мовлення залежно від ситуації і завдань спілкування виховується життям, практикою. Навичок доречного мовлення можна набути за таких умов: 1) якщо усвідомити необхідність коригувати мовлення для його доречності; 2) якщо володіти мовленнєвою етикою — діловою, науковою, педагогічною, розмовною і т. ін.; 3) якщо мати високу загальну культуру і якщо норми етики будуть переконанням, а ввічливість, доброзичливість, терплячість і стриманість щодо чужих вад, повага до людей будуть органічними почуттями, а не лише правилами доброго тону; 4) якщо засвоїти мову не тільки як шкільний предмет, а й як «живу схованку людського духу», і берегти її — цей народний скарб.

6. Звичайно, доречним мовлення буде тоді, коли воно відзначатиметься правильністю, точністю, багатством, чистотою, адже проаналізовані ознаки є складовими культури одного й того ж предмета — мовлення. Тільки в сукупності ці ознаки формують високий рівень культури мовлення суспільства і кожного його члена зокрема. Щоб бути доступним кожному, хто стає нашим співрозмовником (адресатом), мовлення повинно відзначатися виразністю. Ця ознака культури мовлення, на наш погляд, підсилює кожну із пояснених ознак.

ІІ. Самостійна робота