Завдання 1

Прочитати в дійових особах одну з байок Л. Глібова і першу дію п’єси І. Котляревського «Наталка Полтавка». Прокоментувати роль зміни інтонації, темпу, тембру у відтворенні мовних партій.

Завдання 2

Написати і відтворити вголос телефонну розмову дочки – студентки і матері, котрі мешкають у різних місцях.

Завдання 3

Читаючи тексти, продемонструвати: художню фантазію, темперамент, почуття форми і стилю.

Сувора реальність двадцятого віку:

Нема куди діти себе чоловіку.

Річки потемніли, ліси поріділи,

Повітря зловісні дими зачадили.

Моря й океани в собі й над собою

Вигойдують зброю, готову до бою.

І навіть похмурі підземні глибини

Таять термоядерний жах для людини.

Затісно ідеям на хвилях ефіру,

Зневіра підточує пам’ять і віру.

І, чад наркотичний вдихаючи, діти

Зневажливо топчуть батьків заповіти;

І людство, збуваючись сраму і стиду,

Боїться всеможного нападу Сніду;

І все, що учора незрушним здавалось,

Сьогодні до самих основ захиталось.

Яким буде завтра, нелегко вгадати,

Та світяться подивом очі дитяти,

І тупцяють ніжки по ніжній травиці,

І сонце зворушують квіти і птиці,

І врода дівоча п’янить, наче трунок,

І зводить дві долі в одну поцілунок,

І людство плекає надію і віру

У сили добра, сили розуму й миру (М. Луків).

ІІІ. Запитання для самоконтролю

1.     Що таке виразність мовлення?

2.     Яке значення мають невербальні засоби виразності читання для відтворення змісту тексту?

3.     Якою повинна бути поза вчителя – читця під час читання?

4.     Розкрийте значення і класифікацію жестів у звичайному спілкуванні і виразності читання.

5.     Розкрийте значення міміки для процесу читання і як вона зумовлюється.

6.     Якою повинна бути жестикуляція вчителя – читця під час читання?

Самостійне заняття №21

Тема. Мовний голос. Інтонація.

Мета: працювати над вдосконаленням мовлення студентів, вмінням правильно інтонувати тексти різних жанрів, виразністю читання. Досконало вивчати положення, зміст і значення засобів логіко – емоційної виразності читання в їх органічному зв’язку, вміти ними користуватися. Виховувати любов до живого слова, усвідомлювати важливість слова, словесної дії.

Методи: практичні, самоконтролю.

Форми контролю: термінологічний диктант.

Студенти повинні знати:

-   засоби логіко – емоційної виразності читання;

-   про значення інтонації для вираження думки.

Студенти повинні вміти:

-   правильно інтонувати речення;

-   визначати в реченнях логічний наголос;

-   змінювати темп, силу, висоту голосу;

-   виправляти помилки дітей при неправильному читанні.

Література: № 1, № 3, № 4, № 7, № 10, № 11, № 12, № 18, № 19, № 23, № 30, № 39

Хід самостійного заняття

І. Теоретичний блок

1.     Характеристика органів мовлення.

2.     Правильне дихання – основа доброго голосоутворення.

3.     Роль інтонації в усному мовленні.

4.     Значення інтонування для мовлення вчителя. Хиби інтонування.

5.     Основні параметри голосу вчителя.

Інтонація - ритмічно-мелодійна особливість мовлення, різні співвідношення кількісної зміни тону, тембру, інтенсивності, довготи звуків, які служать для передачі змістових і емоційних відмінностей висловлювань.

Інтонацію творять:

а) підвищення і зниження голосу,

б) паузи,

в) наголоси (логічні, психологічні, емоційні, ритмічні).

За допомогою інтонації у потоці мовлення виділяють фрази і їхні змістові частини, протиставляють чи зіставляють висловлювання щодо їхньої мети (розповідь, волевиявлення, запитання), передають суб’єктивне ставлення до висловленого.

Інтонація виконує важливі функції: логічні і граматичні, образні, емоційні, стилістичні, естетичні. Вона дає змогу мовцеві свідомо урізноманітнювати виражальні засоби усної мови, передавати тонкі семантичні та емоційні відтінки думки, підтекст, створює своєрідну музику усного мовлення, її ритмомелодику, які є знаряддям інтелектуального, емоційного, вольового впливу на слухача. Виняткова роль інтонації у формуванні речення (Мамо! Дощ? Уперед!) Без інтонації не може бути виражена ні модальність, ні предикативність.

Приємну і правильну інтонацію забезпечує вироблений і добре поставлений голос; досягти цього можна спеціальним тренуванням. Невиправдані інтонації позбавляють живе слово сили, роблять його штучним, фальшивим. Хибами інтонування є «вистрілювання» звуків, складів чи окремих слів, форсування голосу, монотонність, млявість, крикливість, швидкий темп, приглушеність тощо.

У писемному тексті інтонацію позначають пунктуацією, порядком слів, графічним виділенням слів (шрифтом, лапками тощо).

Інтонацією ми можемо передати і логічне значення висловлювання, й інтонаційні та вольові супровідні значення, які вважають дзеркалом нашого емоційного життя, культури почуттів і культури інтонаційного «оформлення» висловлювань. Інтонаційна бідність свідчить про відсутність відчуття інтонації – «язик працює, а свідомість дармує». Проте інтонаційно блискуче висловлювання без думки – ніщо. Зауважимо, що ми можемо засвоїти, перейняти від зразка різні видозміни тону за його висотою, але варіанти тембру, темпу, сили і пауз будуть усе ж індивідуальними. Треба вміти чути, а слух можна тренувати, і саме мовленнєвий слух, який потрібен для внутрішнього контролю, для творчої урівноваженості. Необхідно володіти гнучким і рухливим голосом, здатним змінюватись під впливом внутрішніх почуттів і відповідно до настанов автора тексту.

Справді, як би досконало не були складені виступ, бесіда, оповідання тощо, якщо для них не буде знайдено відповідної інтонації, то робота виявиться марною. У ній – серце і розум живого мовлення. З інтонаційним багатством мовлення пов’язані всі положення теорії виразного читання. Вони підпорядковані кінцевій меті – інтонації автора, адекватній його розповіді. Жодне живе мовлення без інтонації неможливе.

Отже, інтонація – це мелодія, наголос, темп, пауза (тембр є індивідуальною особливістю голосу мовця).

Рухливим є таке мовлення, ритмічність, темп якого координується мовцем, вільно, невимушено переходить від повільного, розміреного до швидкого, стрімкого, і при цьому зберігається виразність і правильність вимови.

Гнучкість мовлення полягає в легкості, різноманітності підвищень чи знижень відносно основного тону, в змінах тону відповідно до вимог – логічних і художніх – певного тексту.

Інтонаційна виразність мовлення може підкреслити, посилити творчий задум автора (чим образніше мовлення, тим багатша його тональність) або затінити, спотворити його. Численні відтінки людського голосу повинні використовуватись відповідно до змісту висловлювання, збігатися з ним, а не суперечити задуму. Звичайно, інтонація притаманна не тільки усній формі мовлення, а й писемній.

Наголошуваність, темп і мелодія організовують мовлення і найвиразніше виявляються в інтонуванні не окремого слова, а групи слів, тобто у мовленнєвому потоці, в усному мовленні. Вони, звичайно, зароджуються в орфоепії, залежать від володіння орфоепічними нормами та їх варіантами. Наголошені склади завжди вимовляються повільніше, а ненаголошені — дещо швидше; це пояснюється силовим характером наголосу і потребою «розгону» органів мовлення для його виповнення. Темп, отже, не самостійний — він повторює позицію наголошуваності, тобто зумовлюється динамікою слова, фрази. Мелодія ж створюється контрастуванням наголошених і ненаголошених складів, наголошених і ненаголошених слів синтагми (фразовий наголос, як правило, єдиний у фразі, але він, безсумнівно, повинен гармоніювати зі словесним і логічним наголосами). Наголос, темп і мелодія залежать від раціональності пауз — природної, тобто фізіологічної, і цілеспрямованої. Кількість і довгота пауз залежить від тривалості (кількості) їх звучання і смислової (смисловидільної) функції паузи. Щодо вірша, то виконання його вимагає дотримуватися рядкової побудови. Тому в кінці кожного рядка потрібна пауза, тривалість якої залежить від логічної самостійності рядка. Ця пауза не повинна підкреслювати риму — її передають мелодія, наголос, темп усього рядка. А темп мусить враховувати й однакову кількість часу для виконання кожного рядка вірша.

Вдалий розподіл пауз є одним із способів проникнути у творчий процес автора, стати співавтором тексту і, отже, передавати чуже мовлення переконливо, наче живий акт мислення. Деякі дослідники, вбачаючи гармонію в єдності думки, почуття і волі, виділяють такі елементи мовленнєвої виразності: сила руху, швидкість руху, припинення або зупинка руху. Сила у мовленні — це його наголошуваність (динаміка), напрямок – це мелодія мовлення, швидкість – це темп мовлення, зупинка – це паузи у мовленні. Паузи в мовленні на письмі позначаються розділовими знаками, кожен з них передає різну тривалість «мовчання» — зупинки у мовленні, початок і кінець якої має відповідну інтонаційну «рамку», створювану мелодією слів, що знаходяться перед паузою і після неї. Де немає розділового знака, там паузу в писаному тексті позначаємо вертикальною лінією. Вважають, що пауза — виразник розуму, тому мовлення дітей, відзначаючись великою різноманітністю наголосів, темпу, мелодій, надзвичайно бідне на змістовні паузи, вони в дитини виникають не з тих потреб, що в дорослої людини.

Отже, пауза має логіко-граматичні й інтонаційно – конструювальні функції. Проте мусимо пам’ятати й про психологічні паузи — зупинки у мовленні, які з’являються за сигналом почуттів, а не розуму.

Інтонаційна виразність мовлення — надзвичайно складний механізм, який приводиться в дію фізіологічними, інтелектуально-логічними і психологічними важелями. Цей механізм буде працювати безвідмовно, якщо мовець матиме тренований на мовлене слово слух, якщо буде психологічно налаштований на сприйняття цього слова, не залишиться до нього байдужим і якщо володітиме різноманітними і точними мовними засобами, необхідними для виразності смислової (логічної, емоційно-експресивної).

ІІ. Самостійна робота