5. Казанська лінгвістична школа. Бодуен де Куртене.

У кінці ХІХ ст. формується неограматизм, що характеризується такими основними принципами: 1. Мова – не природний організм і не індивідуальне явище, мова за своєю сутністю соціальні. 2. Предметом мовознавства є не лише історія мови та її етнографічне поширення, а й структура сучасної мови, визначення її одиниць у співвідношенні. 3. Типовим є висунення на перший план теорії граматики як вчення про форму мови. 4. Неограматизм вважав найважливішим теоретичним питанням загального мовознавства уточнення аспектів філології і класифікацію лінгвістичний дисциплін.

Основні школи неограматизму: Казанська (Іван Бодуен де Куртене, Крушевський, Богородицький), Московська (Фортунатов), Женевська (де Соссюр).

Принципи Казанської школи: 1. Розмежування звуків і букв, фонетичне та морфологічне членування слів. 2. Диференціація процесів, які відбуваються в мові на даному етапі її розвитку та історичних процесів. 3. Вивчення живих і нових мов.

Досягнення Казанської школи: 1. Прагнули поповнити лінгвістику термінологією, вперше використали в сучасному значенні такі терміни: фонема, морфема, морфологізація, синтагма, лексема, графема. 2. Підкреслювали, що наукове мовознавство не зводиться лише до вивчення історії мови та споріднених мов, а надавали перевагу вивченню живих мов. 3. Бодуен де Куртене різко виступав проти натуралізму Шлейхера, він називав мовознавство психологічно-соціологічною наукою. 4. Психологічний підхід Бодуен де Куртене застосовував до вивчення фонетики і граматики. У зв’язку з цим він розмежовував дві різні дисципліни, що вивчають звуки: акустико-фізіологічна фонетика, психофонетика (фонологія). Звук – це фізіологічна одиниця, фонема – представлення звука у слові. 5. Розмежування статики та динаміки мови. «Статика мови є тільки окремим випадком її динаміки». 6. У Казанській лінгвістичній школі велика увага приділялась вивченню структури слова, морфологічних процесів у слові. 7. Бодуен де Куртене вперше запропонував класифікацію лінгвістичних дисциплін: чисте мовознавство і прикладне мовознавство. Чисте мовознавство включає граматику (фонологія, морфологія, словотвір, синтаксис) і систематику (класифікація мов). Значення Казанської школи полягає в тому, що вона заклала основи для розвитку структуралізму, фонології, морфології, лінгвістичної типології, експериментальної фонетики і пихолінгвістики.

5. Лінгвістична концепція Ф. де Соссюра: основні положення.

Ф. де Соссюр – основоположник соціологічного напряму в мовознавстві. Соціологічний напрям – сукупність течій, шкіл і окремих концепцій, які трактують мову передусім як соціальне явище.

Народився де Соссюр у Швейцарії. Навчався у Берліні, Лейпцигу. Основна праця «Курс загальної лінгвістики» (1916 р.).

Соссюр розрізняє мову, мовлення і мовленнєву діяльність. Мовленнєва діяльність синтезує мову і мовлення. Це система виражальних можливостей даного народу. Мова – це граматична система і словник. Як суспільний продукт і як засіб взаємодії людей мова не залежить від індивіда. І тому вивчення мови – це чисто психологічний процес. А мовлення – це використання засобів мови з метою спілкування, воно складається з актів говоріння і слухання. Однак Соссюр вважав, що повинно існувати 2 науки: лінгвістика мови і лінгвістика мовлення.

Соссюр намагався встановити специфіку мовознавства як науки. «Єдиним справжнім об’єктом лінгвістики є мова, яка розглядається в самій собі і для себе».

Розглядаючи чинники, що впливають на розвиток мови, Соссюр різко розмежовує внутрішню лінгвістику (вивчає мовну систему) і зовнішню (вивчає все, що є чужим організму мови, її системі, наприклад, зв’язки між історією мови і історією народу, між мовою і політичною історією).

Соссюр розрізняв у мові 2 аспекти: синхронія – це статичний аспект, мова в її системі на певному часовому зрізі; діахронія – послідовність мовних фактів у часі, історичний або динамічний аспект.

Постійно підкреслював системний характер мови і обґрунтував знакову природу мови. «Мова є система знаків, яка виражає поняття». За Соссюром знак має двочленну структуру (від нього йде білатеральна концепція знаку): знак = означуване (план змісту) і означальне (план вираження). Мовний знак є довільним, умовним корелятом предмету, водночас він є обов’язковим для мовного колективу.