26. Когнітивна лінгвістика, її предмет, теоретичні засади, проблематика.

Когнітивна лінгвістика (Лакофф, Томпсон) – мовознавчий напрям, який функціонування мови розглядає як різновид когнітивної (пізнавальної) діяльності, а когнітивні механізми та структури людської свідомості досліджує через мовні явища.

Для когнітивної лінгвістики характерні: експансіонізм (вихід в інші науки), антропоцентризм (вивчення мови з метою пізнання її носія), функціоналізм (вивчення всього різноманіття функцій мови), експланаторність (пояснення мовних явищ).

Когн. лінгв. успадкувала набутки віх попередніх мовознавчих парадигм і розвиває проблеми: зв'язок між мовою та мисленням, зокрема, знання, його мовні різновиди,мовні способи репрезентації знань,мовні процедури оперування знаннями тощо. Гол. ідея когн. лінгв.: мовна здатність людини є частиною її когнітивної здатності.

Теорія категоризації – теорія систематизації значень слів у мовній свідомості людини, яка здійснюється у межах сформованої в її свідомості наївної картини світу (ідея Уорфа про членування світу на категорії за допомогою мови: виділення певної категорії можливе лише тоді, коли для її назви у мові є відповідне слово). Із теорією категоризації пов’язане поняття ментальних репрезентацій, під якими розуміють умовні функціонально визначені структури свідомості та мислення людини, що відтворюють реальний світ у свідомості, втілюють знання про нього і почуття, які він викликає, відображають стани свідомості та процеси мислення. Засобами репрезентації є мова і уява.

Основним семантичним поняттям когн. лінгв. є концепт – ідеальний ментальний прообраз, тобто уявлення мовця про світ. Концепт-мінімум – неповне знання смислу слова. Концепт-максимум – всебічне знання мовцем смислу слова. Дослідження концептів – концептуальний аналіз.

Особливу увагу у когн.лінгв. приділяють вивченню метафори, вважаючи, що вона займає в когн. моделі мови центральне місце: метафори служать для структурування навкол. дійсності і керують інтелектуальною діяльністю людини та її вчинками. Водночас метафори є знаряддям формування нових ментальних категорій, утворення нових концептуальних систем, формування нового знання.

26. Психолінгвістика як наука.

Психолінгвістика— збірна назва для різних теорій, комплексна наука, що вивчає мову як психічний феномен. Предметом психолінгвістики є мовлен­нєва діяльність як специфічний вид людської діяльності, де у взає­мозв'язку виступають мова як головний засіб здійснення мовленнєвої діяльності та людське мовлення як спосіб реалізації мовленнєвої діяльності. Європейська психолінг. зорієнтована на вивчення реаль­них процесів говоріння та розуміння, на «людину в мові». Американська психолінг. зосереджена на спробах перевіри­ти психолог. гіпотези Н.Хомського. З цих по­зицій одні автори розглядають мовлення дитини, інші — роль мови в соціальній взаємодії або взаємозв'язок мови і пізнавальних процесів. Французька психолінгв. розвиває ідеї швейцарсь­кого псих. Ж. Піаже, тому досліджує процес формування мовлен­ня в дитини і роль мови в розвитку інтелекту й пізнавальних процесів. Проблематика психолінгвістики: 1. процеси породження і сприймання мовлення; 2. механізми розуміння, запам'ятовування і продукування мовлення; 3. функціонування мови під час породження і сприймання мовлення; 4. оволодіння мовою (онтогенез дитячого мовлення; вивчення дру­гої/ іноземної мови); 5. феномен білінгвізму; 6. мовленнєвий механізм людини й особливості його становлення і функціонування; 7. мовленнєві порушення; 8. інтелектуальні процеси при комунікації.

Психолінгвістика активно викор. методи обох наук — психології та лінгвістики. Так, вона широко залучає описові та порівняльно-опи­сові методи, наприклад, під час аналізу конкретних мовленнєвих фактів. Однак за своїм об'єктом дослідження, а відтак і за метода­ми психолінгвістика ближче до психології. Тому одним із джерел отримання матеріалу для дослідження стає спос­тереження за реальною комунікацією, за мовленнєвою діяльні­стю носіїв мови (у мовознавстві спостереження використовується переважно для аналізу тексту). Для психолінгвістів цікавим є і так званий «негативний мовний матеріал», про що писав Л.В.Щерба: обмовки, різного роду розмовні форми, конструкції, мовлення хво­рих, людей зі зміненим станом свідомості. Використовується і метод експерименту. Найчастіше психолінг. корист. прямими експеримен­тальними методиками (наприклад, ме­тодикою градуального (семантичного) шкалування).

26. Особливості внутрішнього мовлення як мовленнєвого механізму мислення.

Внутрішнє мовлення – використання у процесах розумової діяльності психічних відображень мовних знаків (слів і речень) без вимовляння їх уголос і без писемної фіксації.

Дослідж. Виготський, Лурія, Жинкін. Виготський розкрив генезис та хар-ку внутр. мовл. Вважав, що це особл. вид мовленн. діяльності, відмінний від зовнішнього мовл. за своєю природою і функціями. Зовнішнє мовл. – процес перетворення думки у слова, внутрішнє – зворотний процес, перетворення слова у думку. Внутр. мовлення – це мовл. Для себе, зовнішнє – для інших. Джерелом внутр. мовлення є егоцентричне мислення дитини. Риси внутр. мовл. (Виготський): 1) максим. згорнуте, скорочене; 2) виключно предикативне; 3) має особливий максим. скорочений синтаксис. Особливості внутр. мовлення: 1) у ньому переважає смисл слова над його значенням; 2) відбувається аглютинація (приклеювання) слів для вираження складних понять і смислів; 3) слово набагато більше наповнене смислом, ніж у зовнішньому мовленні.

Вивчення внутр. мовлення є важливою підмогою в розкритті механізму мислення. Дослідж. Жинкіна і Соколова показ., що внутр. мовлення буває двох типів: 1) беззвучне вимовляння (органи мовлення рухаються, однак звук відсутній); 2) зредуковане, максим. скорочене фрагментарне мовлення (мовлення майже без слів).

Якщо перший тип легко перекладається на зовнішнє мовлення, то другий тип такій трансформації не піддається. Озвучене внутр. мовлення 2 типу залишилось би не зрозумілим для співбесідників. Роль внутр. мовлення в тому, що воно матеріально закріплює думку. Слухач викор. внутр. мовлення для узагальнення й запам'ято­вування зовнішнього, звучного мовлення (людина запам'ятовує не всі слова, а зміст мовленого). Внутр мовлення, таким чином, є проміжною ланкою між мисленням і зовн. (звучним) мовленням.

Однак внутрішнє мовлення — не єдиний засіб, за допомогою якого відбува­ється формування й вираження думки. Деякі розумові процеси відбуваються без внутрішнього мовлення з використанням, наприклад, лише зорових чи моторних образів.

Внутр. мовлення бере активну участь у комунікативному акті, це головний засіб опосередковування усіх інших видів і форм мовлення.