23. Питання про предмет мовознавства в історії мовозн.

Мовознавство, або лінгвістика, – наука про природну людську мову загалом і про всі мови світу як її індивідуальних представників. Предмет мовознавства протягом століть змінювався. Причина – переосмислення і переоцінка набутих знань, нові підходи до вивчення мови. В епоху Відродження, у 18-19 ст. головним вважали вивчення мовних процесів і мовних змін (порівняльно-історичне мовознавство, біологічний, психологічний, соціологічний напрями). Мовознавців ХХ ст. більше цікавили питання самої структури мови і характеру її функціонування (структуралізм, генеративізм). Загалом у мовознавстві на кінець ХХ ст. склалося 3 наук. парадигми: порівняльно-історична (генетична), системно-структурна (таксономі-чна) і комунікативно-функціональна. Вони перебувають у доповню-вальних відношеннях і лежать в основі конкретних лінгвістичних наук, кожна з яких має свій предмет дослідження.

Предметом сучасного мовознавства є мова як притаманний тільки людині засіб спілкування й окремі конкретні мови в їх реальному функціонуванні, у статиці й динаміці, в їх теперішньому й минулому, в усіх їх взаємозв'язках та взаємодії з іншими соціальними феноменами (суспільством, свідомістю, культурою тощо). Проблеми сутності мови, її функцій, структури і розвитку є дуже важливими, оскільки мова є необхідною умовою мислення, існування й поступу суспільства. Через пізнання мови пролягає шлях до пізнання людини.

Усі мовознавчі дослідж. розподіляють між двома підрозділами цієї науки – конкретним і загальним мовознавством. Конкретне вивчає окремі мови (україністика, русистика) або групи споріднених мов (славістика, германістика). Загальне вивчає загальні особливості мови як людського засобу спілкування, а також структуру й закономірності функціонування всіх мов світу. Дехто пропонує заг. мовозн. поділити на: загальне (вивчає всі мови світу і є ніби узагальненням конкретних лінгвістик) і теоретичне (вивчає природу й сутність мови, її організацію; відношення мови до позамовних явищ; методологію мовознавства). У конкретному мовозн. виділяють синхронічне і діахронічне. Головін пропонує розрізняти конструктивне (лінгвістика мови), функціональне (лінгвістика мовлення) і генетичне (історичне) мовозн. У межах загального виділ. зіставне (типологічне) мовозн., яке методом зіставлення досліджує споріднені і неспоріднені мови. Окремо виділяють прикладне мовознавство.

23. Природа і сутність мови (огляд проблеми).

Мова (за Кочерганом) – це система комунікативних знаків і правил їх функціонування. У психолінгвістиці мова визначається як система знаків, яка є основним засо­бом спілкування членів певного людського колективу, засобом пе­реробки й передачі інформації від покоління до покоління. Погляди вчених на природу мови змінювались у залежності від заг. тенденцій розв. науки і накопич. лінгвістичного матеріалу. Одні вваж. мову явищем біологічним (Шлейхер: мова природний організм, який народжується, розвивається, старіє й умирає). Інші – психічним: Штейнталь (мова породжується душею людини), Гумбольдт (мова – «дух», свідомість народу), Потебня (мова – основний спосіб мислення і пізнання, як творчої діяльності, організуючої думку; народ – головний творець і реформатор мови). Більшість учених інтерпретують мову як явище соціальне: Дідро, Руссо, Мейє, де Соссюр, Баллі тощо. У сучасн. мовознавстві домінує думка про мову як суспільне явище. Адже мова не успадковується і не закладена у біологічній суті людини, дитина гов. мовою оточення, а не мовою батьків, в умовах ізоляції від суспільства діти не говорять зовсім. Дехто як аргумент на користь біологічної природи мови наводить феномен «єдиної дитячої мови»: першими «словами» всіх дітей є папа, баба, мама, однак це не осмислені слова, а лише лепетання. Ці звукові комплекси найлегші для відтворення та й значення їх у різних мовах не збігається. Про те, що мова не є біолог. явищем, свідчить і той факт, що межі мов і рас не збігаються. Мова також не є явищем психічним, бо в такому разі вона виникала б і розвив. у кожної людини окремо незалежно від мовленнєвого впливу навколишнього оточення. Оскільки психіка в кожної людини неповторна, то за умови психічної природи мови на світі було б стільки мов, скільки людей. Мова – явище суспільне. Вона виникла в суспільстві, обслуговує суспільство і є однією з найважливіших ознак суспільства. Проте мова має й ознаки біологічного (мовний ген – природна схильність і здатність до оволодіння мовою; вроджені мовні структури мозку) і психічного (в індивід. мовленні відображаються психічні особливості мовця, а у національній мові – психічний склад усієї нації; її менталітет). Виділяють 5 основних властивостей мови: творча (або креативна), чітко структурована, змістовна, співвідносна, ко­мунікативна.