5. Харківська лінгвістична школа у вітчизняному мовознавстві другої половини хіх ст.

У Росії в середині ХІХ ст. сформувались три паралельні самостійні лінгвістичні школи: Харківська, Московська і Казанська, основоположниками яких були знамениті лінгвісти-теоретики: відповідно О.О.Потебня, П.Ф.Фортунатов і І.О. Бодуен де Куртене. Харківська школа представляє психологічний напрям у мовознавстві, що виник під впливом ідей Гумбольдта й у зв’язку з інтенсивним розвитком психології в середині ХІХ ст. Психологічний напрям – сукупність течій, шкіл, концепцій, які розглядають мову як феномен психологічного стану і діяльності людини чи народу.

О.О.Потебня вивчав проблеми: 1) загального мовознавства; 2) фонетики, морфології, синтаксису; 3) семасіології (зміст, значення слова); 4) діалектології слов'янських мов; 5) порівняльно-історичної граматики індоєвропей. мов; 6) надзвичайно багато уваги приділив дослідженню мови художніх творів і взаємозв'язків мови й мистецтва. До найважливіших праць Потебні належать «Дум­ка і мова», «Мова і народність», «Про на­ціоналізм», «Із записок з руської граматики», «До історії звуків руської мови», «Замітки про малоруське наріччя» та ін. Опорні пункти лінгвістичного світо­гляду Потебні: 1) розуміння мови як основного способу мислення і піз­нання, як творчої діяльності, організуючої думку; 2) визнання на­роду головним творцем і реформатором мови. Обґрунтувавши нове розуміння мови, Потебня зв'язав з теорією мови пи­тання художньої творчості і наукового пізнання.

Представниками Харківської школи були учні О. О. Потебні: О.В. Попов — дослідник синтаксису індоєвропейських мов, намагався на основі порівняльно-історичного аналізу довести, що в глибокій древності були не двочленні, а одно­членні дієслівні та іменні речення, з яких пізніше постали різні син­таксичні структури (ця проблема актуальна і в наш час). Д.М. Овсянико-Куликовський — літературознавець і мовознавець, стояв на психологічній точці зору. Цікаві його спостереження над взаємозв'язками між логічними, психологічними та мовними категоріями та цінні думки про суть мовних законів, про художню функцію мовлення, висловлені у його філософських працях. М.О. Колосов вивчав питання старослов'янської, древнєруської та російської мов.

5. Молодограматизм, його принципи дослідження мови.

Для 2 половини 19 ст. характерними є такі напрями мовознавства: логіко-граматичний, психологічний, молодограматизм. На перших двох етапах досліджувалися глобальні філософські проблеми. Останній, що виник на межі 70-80-х років ХІХ ст., відмовився від розгляду не підкріплених фактичним матеріалом «вічних проблем» науки. Завданням ученого стало спостереження, реєстрація і первинне узагальнення фактів. Тому такі питання, як мова і «дух народу», походження мови, стадіальність у розвитку мов, мовні універсалії, типологічна класифікація мов, вважали ненауковими. Залишився порівняльно-історичний метод, але його метою вже не була реконструкція прамови. Молодограматизм – напрям у порівняльно-історичному мовознавстві, мета якого – дослідження живих мов, які нібито розвиваються за суворими, що не знають винятків, законами. До цієї школи відносяться переважно мовознавці Лейпцігського університету: Август Лескін («Відмінювання у слов'яно-литовських і германських мовах»), Карл Бругман, Герман Остгоф («Передмова» до першого тому «Морфологічних досліджень у галузі індоєвропейських мов»), Герман Пауль («Принципи історії мов»), Бертольд Дельбрюк («Вступ до вивчення мови. З історії і методології порівняльного мовознавства»). Теоретичні засади молодограматизму: 1. Фонетичні закони, що діють у мові, не мають винятків. 2. Важливу роль у процесі створення нових мовних форм відіграє аналогія. 3. В першу чергу необхідно досліджувати сучасні живі мови та їх діалекти.

Дослідженнями молодограматиків було закладено підґрунтя для створення фонетики як самостійної галузі мовознавства. Вчені встановили відмінність фонетичних законів від фізичних. Вони підкреслювали, що в процесі розвитку мови постійно взаємодіють звукові зміни і нові форми утворюється за аналогією. У своїх працях Пауль наголошує на необхідності історичного вивчення мов. Всі науки він поділяє на дві групи: природничо-історичні (хімія, фізика) і культурно-історичні (мова). Недоліки теорії та практики молодограматизму: 1) звуження сфери дослідження (вивчається фонетика, частково морфологія, інші розділи поза увагою); 2) атомізм (не вивчається система мови в цілому, а лише окремі граматичні форми).