26. Поняття "мова" і "мовлення" в історії мовознавства. Концепція мовленнєвої діяльності л.В. Щерби.

Необхідність розрізнення мови і мовлення визнає переважна більшість мовознавців, однак трак­тують ці поняття по-різному. Гумбольдт наголошував, що «мова як маса всього витвореного мовленням не одне й те ж, що саме мовлення в устах народу» Основоположн. психологізму Штейнталь розрізняв мовлення (= говоріння), здатність говорити і мовний матеріал. Мова, за його уявленням,- це сукупність мовн. матеріалу одного народу. Засновник Казанської лінгв. шк. Бодуен де Куртене протиставляв мову мовленню. Представник молодограматизму Пауль хоч не розрізняв понять мови і мовлення, проте звертав увагу на протиставлення узуального й інд., психічного і фізичного, що пізніше де Соссюром було покладено в осн. дихотомії «мова-мовлення». Осн. положення де Соссюра: 1. Слід розрізняти понят. лінгвальн. діяльність (langage), мова (langue) і мовлення (parole). 2. Лінг. д-сть поділяється на дві частини: основну (мова) і другорядну (мовлення). 3. Мова – щось соціальне за суттю і незалежне від індивіда; мовлення включає інд. аспект лінг. д-ті. 4. Мова – форма, а не субстанція. Субстанція (звуки і значення) належать до мовлення. 5. Мова і мовлення тісно пов'язані і передбачають одне одного. Єльмслев зазначав, що Соссюр відкрив мову як таку; одночасно він показав, що сучасна йому лінгвістика вивчала не мову, а мовлення. Оригінальною є теорія Єльмслева, який виділ. 4 аспекти: узус(мовлення), акт мовлення, норму і схему (мову). Протиставляє три поняття і Щерба: 1) мовленнєва діяльність, що охоплює процеси говоріння і розуміння; 2) мовний матеріал, тобто сукупність усього сказаного і написаного;3) мовна система (словники і граматики мов). Він зауважує, що це якоюсь мірою штучне розмежування, оскільки «мовна система і мовний матеріал — це лише різні аспекти єдиної даної в досвіді мовленнєвої діяльності». На відміну від Соссюра Щерба ствер., що мова - це не конкретна, а абстрактна сутність, яка конструюється шляхом розумових операцій учених. Услід за Соссюром Щерба трактує мову як продукт, який виділяється з мовлення. Проте він заперечує твердж. Соссюра про необхідність двох лінгвістик: мови і мовлення. Дещо відмінну схему запропонував румун. мовознавець Косеріу, який виділяє три рівні: рівень інд. мовлення, рівень норми і струк­турний рівень. Заслуговує на увагу і концепція рос. мовознавця Смирницького, який також розрізняє мову і мовлення, але в мовленні виділяє декілька його форм: усне, писемне, мислене. Усну і писемну форми він відносить до зовні. мовлення, а мислену — до внутрішнього.

26. Сучасні уявлення про співвіднош. Мови і мовлення…

Терміни лінгвальна діяльність, мова і мовлення донині не отримали однозначного тлумачення. Одні вчені трактують мову як продукт, який виділяється з мовлення (Соссюр, Щерба, Косеріу). Інші вваж., що мовлення є похідним від мови, тобто розглядають мову не як продукт лінгв. діяльн., а як об'єктивне яв., що реалізується в мовленні (Ломтєв, Панов). Сучасні вчені для розмежування мови і мовлення викор. ознаки, які запропонував Соссюр, але сьогодні все менше уваги прид. таким протиставленням, як: 1) мова — психічне, а мовлення - психофізичне; 2) мова – соц. явище, а мовл. – інд.; 3) мова - системне явище, а мовлення — асистемне. Ці ознаки багато вчених вважають нерелевантними через те, що нині помітна тенденція до заперечення психічної природи мови і соціальним явищем визнаєть­ся не тільки мова, а й мовлення, яке також вважається системним. Після Соссюра запропоновані ще такі ознаки:1) мова-загальне, мовлення- конкретне; 2)мова - постійна, довговічна,мовл. - перемінне, недовгов.

Майже всі лінгвісти, які визнають дихотомію «мова— мовлення», вваж. мову знанням або системою знаків, а мовлен. - реалізацією цієї потенції. В сучасному мовознавстві мова і мовлення розгляда-ються як діалектична єдність, елементи якої протиставлені між собою і зумовлюють один одного. І мова, і мовлення — реальні явища. Цілком очевидно, що існує, наприклад, одна укр. мова. Вона існує в головах людей, у сусп. свідомості українськомовн. соціуму. Думка, що буцімто мова існує в мовленні, є некоректною, бо тоді мова існувала б лише в момент її застосування й перестала б існувати, коли її не застосовують. Отже, мова не зберігається в мовленні, а реалізується, виявляється в ньому. Для пояснення спів- віднош. мови і мовл. слід враховувати підходи: 1). Гносеологічний (філософ.). Мова - загальне, абстрактне, а мовл. - окреме, конкретне. Знаходячись у діалектичн. зв'язку, мова і мовл. є відносно незалеж. явищами. Оскільки структура мови - явище абстрактне, то вона окремо не спостерігається. Досліднику доступне лише мовл., в якому реалізується мовна система. 2). Онтологічний (власне лінгв.). Мова належ. до психічних явищ, а мовл. до психофізичних, доступних сприйманню. Певною мірою мова віднос. до мовл. як ідеальне до матеріальн. 3). Прагматичний (функціональний). Мова являє собою щось стабільне і загальноприйняте, тоді як мовлення є оказіональним (випадковим, унікальним), рухливим. Мову і мовл. протиставляють і за ін. ознаками: мовл. реалізується в часі і просторі, мова ні. Мовл. безконечне, система мови конечна. Мовл. контекстно і ситуативно зумовлене; мова не залеж. від обставин спілкування. Мовл. може бути істинним або хибним; до мови такий підхід неможливий.

26. Суспільна природа мови і мовленнєвої діяльності. Прояви взаємозв'язку мови і суспільства. Функції мови.

Погляди вчених на природу мови змінюв. у залежності від заг. тенденцій розвитку науки і накопиченого лінгвістичного матеріалу. Одні вваж. мову явищем біологічним (Шлейхер), інші – психічним (Штейнталь, Гумбольдт, Потебня). У сучасн. мовознавстві домінує думка про мову як суспільне явище. Адже мова не успадковується і не закладена у біологічній суті людини, дитина говорить мовою оточення, а не мовою батьків, в умовах ізоляції від суспільства діти не говорять зовсім. Мова також не є явищем психічним, бо в такому разі вона виникала б і розвив. у кожної людини окремо незалежно від мовленнєвого впливу навкол. оточення. На сусп. характер мови вказ. Грімм, Гумбольдт, Соссюр. Проте мова має й ознаки біологічного (мовний ген, вроджені мовні структури мозку) і психічного (в інд. мовленні відображ. психічні особливості мовця, а у нац. мові – усієї нації). Соціальним за своєю природою є і мовлення. Мовлення – це акт спілкування людей, соціальний за своєю суттю. Соціальна природа мовлення виявляється і в тому, що мовці намагаються дотримуватися мовної норми. Мовна норма – сукупність найбільш стійких, традиційних елементів системи мови, історично відібраних і закріплених суспільною мовною практикою. Мовна норма вибіркова, стійка і обов’язкова. Кожне сусп. кодифікує літературну норму і захищає її через школу та ін. освітні і адміністративні інститути.

Взаємозв'язок мови і суспільства полягає у: 1. на відміну від інших сусп. явищ мова існує стільки, скільки й суспільство. 2. мова обслуговує всі сфери люд. діяльності. 3. мова відображає суспільну свідомість (ідеологію, політику, право, мораль, мистецтво, релігію).

Функції мови. Більшість вчених називають базовими 2 функції мови: комунікативну (засіб спілкування) і когнітивну (засіб мисл. і пізнання). Інколи до базових відносять емотивну (вираження емоцій та почуттів) і метамовну (дослідження і опису мови в термінах самої мови) функції. З осн. функціями співвідносяться похідні, вторинні. З комунікативною: фатична (встановл. контакту), конативна (засво-єння), волюнтативна (волевиявлення) і кумулятивна або історико-культурна (зберігання). З когнітивною: номінативна (позначення предметів та явищ). З емотивною: поетична (естетична) – вираження прекрасного. Усі функції мови мають суспільний характер.