52. Порівняльно-історичний метод. Прийоми і принципи етимологічних досліджень. Генеалогічна класифікація мов.

Порівняльно-історичний (компаративний) метод – це прийоми і процедури історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп, окремих мов для встанов. закономірностей їх розвитку (Бопп, Грімм, Раск, Востоков). Основні положення: 1) порівняння мов виявляє їх спорідненість; 2) за спорідн. мови об'єднуються в сім'ї, групи і підгрупи; 3) відмінності спорід. мов пояснюються їх безперервним розвитком; 4) зміни звуків у спор. мовах мають строго закономірний х-р, тому корені та флексії є стійкими, що дає можливість реконстр. архетипи. Основні завдання: 1)визнач. генетичної належності мов­них явищ; 2) встановл. системи відповідностей і від­хилень від них; 3) генеалогічна класифікація мов на основі моделювання праформ і визначення хронологічної і просторової локалізації мовних явищ. Прийоми. Прийом зовнішньої реконструкції по­в'язаний з виходом за межі однієї мови і залученням матеріалу споріднених мов. Так, Востоков, порівнюючи слова типу рос. мясо і польськ. mieso, рос. ручка і польськ. raczka зі старослов. гра­фічн. відтворенням цих слів, реконстру­ював праслов'янські форми *теsо, * roczka, пояснив фонет. значення старослов. юсів, як букв, що передавали носові голосні. Прийом внутрішньої реконструкції базується на викор. даних тільки однієї мови, але ці етимоло­гічно споріднені дані повинні співвідноситися як мов­ні елементи різної давності. Так, порівняння укр. класти і кладу, вести і веду дає змогу реконструюва­ти давні інфінітиви *kladti, *vedtі. Прийом відносної хронології полягає у встановл. не точного часу появи мов­них явищ, а лише послідовності цих явищ у часі (яке з них виникло раніше, а яке пізніше) ([ґ],[к], [х]//[ж],[ч],[ш]//[з'], [ц'], [с']). Компаративний метод розвивали Фортунатов, Мейє, Бругман, Дельбрюк, Курилович, Бенвеніст, Мельничук та ін. Якщо раніше реконструкція індо­євр. праформ і прамови була кінцевою метою, то нині це лише точка відліку для вивчення історії мови. На основі пор.-іст. методу створені порівняльні та історичні граматиками й етимологічні словники.

Генеалогічна класифікація мов – вивчення і групування мов світу на основі споріднених зв’язків між ними (спільн. походження від прамови). Мови світу поділяють на сім'ї, сім'ї – на групи (гілки), групи – на підгрупи, а вже в підгрупах виділяють конкретні мови. Ізольовану мову, генетичних зв’язків якої не вдалося знайти, вважають окремою сім’єю.

54. Типологічний метод. Основні напрями типологічних досліджень. Типологічна х-ка мови і тип. Класифікація мов.

Зіставний (контрастивний, типологічний) метод – сукупність прийомів дослідження і опису мови через її системне порівняння з іншою мовою з метою виявлення її специфіки. Застосовується до вивчення споріднених і неспоріднених мов. Предметом є дослідження структури мови в її подібностях і відмінностях (передусім відмінностях). Проблемою цього методу є відсутність мови-еталону (ідеальна мовна система, у якій були б представлені універсальні властивості всіх мов). Фактично мови порівнюють для практичних потреб (навчання ін. мови, переклад). За допом. зіставного методу охарактеризовано мовну типологію та мовні універсалії. Мовна типологія – порівняльне вивчення структурних (структурна типологія) і функціональних (функціональна типологія) особливостей мов незалежно від їх генетичної природи. Результатом є визначення типів мови. Перше типологічне дослідження – Шлегель: поділив мови на 2 типи (з афіксами і з флексіями). Гумбольдт: 4 типи, в основі типології – способи вираження грамат. значень (кореневі, аглютинативні, інкорпоруючі, флективні). Сепір: типологія мов за 1) способом вираження в мові різних типів значень; 2) технікою поєднання морфем; 3) наявністю чергування звуків; 4) рівнем складності грамат. форм (21 тип мов). Мовні універсалії – це суттєві властивості, важливі х-ки, наявні в усіх мовах або в більшості Їх визначають на основі 3 параметрів: 1) спільність властивостей усіх мов на відміну від мови тварин (людське висловл. інформативне); 2) сукупність змістових категорій, що виражаються певними засобами в мові (в усіх мовах є суб’єкт-предикат, категорія множинності і т.д.); 3) спільність властивостей самих мовних структур (наявність 10-80 фонем; якщо суб’єкт і об’єкт стоять перед дієсловом, то в мові є відмінки). Тобто універсалії показують, що може бути в мові і чого не може бути. Мовні універсалії поділяють на: 1) синхронічні (те, що є зараз; див. приклади вище); 2) діахронічні (показують процес розвитку мови: останнім утворився майб. час дієслова; в усіх мовах слово тяжкий набуло знач. трудний, гіркий - сумний); 3) дедуктивні (встановлені шляхом припущення); 4) індуктивні (встановлені емпірично); 5) абсолютні (які не мають винятків); 6) статистичні (не у всіх мовах, але в багатьох); 7) прості (наявність або відсутність чогось у всіх мовах: в усіх мовах є множина); 8) складні (певна залежність між явищами мови: якщо є відмінок, то є й число).