3. Гіподинамія та гіпокінезія

Гіпокінезія – це обмеження рухового навантаження, а гіподинамія – зменшення м’язових зусиль. Для різних спеціалістів в одних умовах більш характерна гіпокінезія, а в ряді випадків вона супроводжується гіподинамією (перебування в замкненому приміщенні малого об’єму, малорухомий спосіб життя).

Немає жодного органу, на якому б не позначилася шкідлива дія гіпокінезії.

Обмеження руху прямо або побічно впливає на кровообіг, дихання, травлення, діяльність залоз внутрішньої секреції та обміну речовин. Активний рух – один з головних факторів підтримки нашої життєдіяльності, збереження здоров’я, підвищення працездатності й безпечної діяльності та забезпечення активного професійного і життєвого довголіття.

Гіпокінезія розцінюється як фактор ризику серцево-судинних захворювань, нервової системи, прискорення процесу фізіологічного старіння. Брак рухової активності знижує реактивність організму, збільшує вплив негативних емоцій на здоров’я людини, знижує робоче напруження нижче оптимального і погіршує професійну діяльність та працездатність.

Головні ознаки гіпокінезії: зменшення енергообміну, розвиток детренованості серцево-судинної та дихальної систем, перевага гальмівних процесів в корі головного мозку, ослаблення її регуляторних функцій. Такі зміну стану організму супроводжується порушенням сну, підвищеним стомлення, ослабленням пам’яті, збільшенням кількості помилок, зниженням ефективності та безпеки професійної діяльності.

Небезпека для здоров’я спеціалістів виникає у випадках тривалої гіпокінезії без профілактичних заходів і психофізіологічного контролю, коли можуть сформуватись два головних синдроми: вегето-судинна дистонія та нервово-психічна астенізація.

Єдиним і досить ефективним заходом профілактики гіподинамії та гіпокінезії є фізичні вправи з врахуванням закономірностей зміни фізіологічних функцій та характеру наступної діяльності спеціаліста.

Оздоровчі заходи щодо виникнення гіпокінезії:

1. Вдосконалення робочого місця з тим, щоб зменшити фіксованість робочої пози.

2. Забезпечення сидінням, в конструкції якого була б можливість регулювання висоти за зростом спеціаліста.

3. Забезпечення періодичним виконанням робіт з чергуванням пози сидячи і стоячи.

4. Введення регламентованих пауз та перерв для виконання необхідного комплексу вправ.

5. Введення в режим функціональної музики.

6. Щодня проходити не менше 10 км або 10 тис. кроків для збереження здоров’я.

4. Депривація та монотонія

Монотонія – психічний стан людини, яке виникає при виконанні одноманітної , повторюваної діяльності в бідних подразниками одноманітних умовах.

Це стан зниженої психічної активності, котрий проявляється в підвищеному почутті втоми та сонливості і пов’язаний із зменшенням здібності швидко реагувати, переключатись, а також з коливаннями в ефективності праці і її зниженням. Такий стан викликається специфічними факторами життєдіяльності: одноманітністю, бідністю зовнішніх подразників, обмеженим полем спостережень, повторним характером роботи, малим ступенем складності виконуваної операції.

Монотонія посилюється, коли недостатнє освітлення, відсутність кольорового інтер’єру, ізольованість виконавців, відсутність можливості фізичних рухів, наявність ритмічних звуків.

Симптоми монотонія:

1. психологічні – почуття стомлення, апатії, сонливості, отупіння;

2. фізіологічні – погіршення ритму серцевих скорочень, зниження артеріального тиску, зниження м’язового тонусу;

3. виробничі – коливання продуктивності праці, загальне зниження процесу, зменшення здатності, переключатись та реагувати на сигнали навколишніх робочих обставин.

До сильного переживання нудьги схильні ті, хто занепокоєні і незадоволені в повсякденному житті, а також ті, хто прагне до активного контакту з навколишнім світом (екстраверти).

Профілактику монотонія не бажано вести шляхом посилення психічної напруги, коли активність лише тимчасово зростає в умовах обмеження обсягу уваги. Тому насамперед монотонію необхідно усувати шляхом розширення обсягу ваги, а не за рахунок підвищення психічної напруги.

Додаткові заходи боротьби з монотонію:

• вибір оптимального темпу і ритму роботи;

• раціональний розподіл перерв на відпочинок;

• чергування різних видів діяльності;

• внесення варіацій в трудовий процес;

• використання факторів навколишнього середовища.