9. Про так звану об'єктивність історичної науки

Об 'єктивність — об 'єктивний характер, звільнення від усього суб 'єктивного, від суб 'єктивних впливів; реальність, нейтральність. Об 'єктивністю також називають здатність що-небудь спостерігати і викладати «суворо об 'єктивно». Але такою здатністю людина не володіє...

Філософський енциклопедичний словник, 1997.

У заголовок цієї статті словосполучення «так звана» внесено свідо­мо, бо автор одразу заявляє про скептичну позицію щодо давно стереотипного і шаблонного трактування принципу об'єктивності історичної науки. А епіграфом до публікації є витяг із новітнього видання філософського енциклопедичного словника (Москва, 1997), уже вільного від засилля моноідеології (марксизму-ленінізму), що однозначно підтверджує нашу точку зору: говорити про «об'­єктивність історичної науки» у справді науковому розумінні цього поняття, методологічному і філософському, а не пропагандистсько-ідеологічному не має сенсу.

Чому ж історична наука не може бути об'єктивною? Якщо не об'­єктивність, то який же інший принцип повинен бути в основі науко­во-історичних досліджень? Чому так повільно українська історіо­графія звільняється від постулатів марксизму-ленінізму?

У комуністичній науково-історичній літературі в класичний її пе­ріод розквіту - 70-80-ті роки XX ст. - принцип об'єктивності істо­ричної науки прямо ототожнювався з партійністю. У обов'язковому підручнику Л.Г. Мельника «Предмет і методологія історичної науки» (Київ, 1977) в підзаголовок було винесено абсурдну формулу: «Комуністична партійність,— вища форма прояву об'єктивності». Для «доведення» цього постулату залучались слова В.І. Леніна: «...так звана "об'єктивна" наука - це «вся казенна і ліберальна наука», яка «захищає наймане рабство». Чекати безсторонньої науки в суспільстві

63

найманого рабства - така ж дурненька наївність, як чекати безсторон­ності фабрикантів у питанні про те, чи не слід збільшити плату робіт­никам, зменшивши прибуток капіталу. «Безпартійність», тобто при­хована, завуальована партійність, є ідея суто буржуазна, бо захищає політику буржуазії. (Див.: В.1. Ленін. Повне зібр. творів. — Т.23. —С. 39; 46). На основі ленінських постанов щодо способів боротьби з «бур­жуазною об'єктивністю» Л.Г. Мельник зробив висновок, який десят­ки років безапеляційно панував в усіх методологічних частинах усіх історичних праць радянських часів: «Комуністична партійність не суперечить науковій об'єктивності, а повністю відповідає їй, оскіль­ки класові прагнення пролетаріату збігаються з незалежними від волі і свідомості людей закономірностями розвитку суспільства». Зважа­ючи на те, що історики рідко читають філософів (як і навпаки, до речі), у цьому твердженні Л.Г. Мельник блискуче змішав і заплутав різні поняття: про об'єктивність науки і про об'єктивні закономірності історії як процесу розвитку людського суспільства.

Із подібною постановкою тлумачення «об'єктивності» науки ніхто не міг в ті часи вести аргументований спір, а тому довгі роки в мето­дології вітчизняної науки побутувала знаменита трійця принципів історичного пізнання: історизм, об'єктивність, партійність.

У новітній час, починаючи з кінця 80-х - поч. 90-х років XX ст.. всі визнали кризу методології історичної науки, майже відразу відки­нули принципи партійності як одіозне комуністичне гасло. А прин­цип об'єктивності залишився, бо ніхто не наважувався заявити в ди­сертації чи монографії, що буде писати не об'єктивно. На допомогу почали залучати слова Леопольда Ф. Ранке, який сказав, що писати об'єктивно означає писати так, «як насправді воно було». А як воно було? І хто або що може слугувати критерієм істинності? Яка сила чи кількість голосів може стверджувати, що саме таке, а не інше бачення історії відповідає отому «так, як було».

Як же ми сьогодні розуміємо «об'єктивність» і чи варто цей прин­цип застосовувати до історичної науки?

Марксистська теорія пізнання передбачала розуміння об'єктивності як такої, що існує поза і незалежно від людини і її свідомості. Але таку умову важко реалізувати навіть і в природничих науках, бо бага­то даних там отримують з допомогою «олюднених» експериментів, тобто знання обов'язково отримуються з участю і через людську

64

свідомість. А що ж тоді говорити про історію та інші суспільні науки, які за своєю суттю є самопізнанням людства? Історія існує в людській пам'яті і в людській свідомості. М. Вебер писав, що « об'­єктивність пізнання в галузі соціальних наук характеризується тим, що емпірично дане завжди співвідноситься з ціннісними ідеями, які й створюють пізнавальну цінність вказаних наук, що дозволяє зрозуміти значимість цього пізнання, але не може служити доведен­ням їх значимості...». Сказане М. Вебером не означає, що категорія (але не принцип!) об'єктивності чужа історичній науці. Як всяке на­укове знання, історичне теж в повній мірі відповідає вимогам цієї категорії.

Варто заспокоїтись тим вченим, які бояться відмовитись від старого (марксистського) тлумачення об'єктивності історичної на­уки під страхом того, що вони позбавлять її самого сенсу науковості. Яка ж, на їхню думку, історія наука, якщо вона не об'єктивна та ще й не оперує явищами, що повторюються, тобто є законними? Тут не­обхідно сміливіше вириватися із обіймів моноідеології. Баденська школа неокантіанців (Г. Ріккерт) виділяє науки номотетичні - такі, що узагальнюють матеріал і встановлюють закони (природничі на­уки), та ідеографічні -такі, що описують індивідуальні особливості історичних фактів на основі «віднесення до цінностей», що є справді суттєвим явищем або подією. На його, Г Ріккерта, думку, історія індивідуалізує події, виділяючи із безкінечної множини фактів так званий «історичний індивідуум», під яким розумілись і нація, і дер­жава, і окрема історична особистість. (Ріккерт Г. Філософія життя).

Таким чином, об'єктивність в історичній науці має свою специ­фіку. Не дивлячись на те, що процес історичного пізнання є свого роду «упорядкуванням» дійсності за допомогою суб'єктивних за своєю природою категорій, він (процес пізнання) може давати об'­єктивні результати.

Щоб зменшити вплив суб'єктивності і максимально наблизитись до умовної об'єктивності, слід зважати на ряд умов:

1. Максимально широка джерельна база і використання альтернатив­них історичних джерел. Пам'ятати заповідь М. Блока: «Різноманітність історичних свідчень майже безкінечна. Все, що людина говорить або пише, все, що вона виготовляє, все, до чого вона торкається, може і повинне давати про нього свідчення».

65

5* Удод О. А.

2. Зацікавленість дослідника і суспільства в цілому в отриманні достовірного знання про історію людства, оскільки таке знання необхідне для практичного розв'язання сучасних соціальних проблем. Свідоме спотворення картини минулого приведе до катаст­роф в майбутньому. Для цього історія повинна бути максимально деідеологізована, деполітизована і департизована.

3. Контроль об'єктивності історичних досліджень з допомогою того рівня, що досягнутий наукою, уже отриманими і перевіреними раніше знаннями. Контроль об'єктивності через призму загально­людських цінностей.

4. Інтеграція історичної науки. Співставлення вітчизняної істо­ріографії з європейською наукою. Свідома відмова від монополізації істини і визнання багатозначності висновків історичної науки.

***

Історична наука оновлюється сьогодні на засадах антропологіч­ного підходу та гуманізації. В основі історичного процесу безумовно має бути людина. Треба визнати і людський фактор в пізнанні. Осяг­нення історії обов'язково є, було і буде суб'єктивним. Навіть суб'­єктивним в квадраті. Бо пізнає минуле людина, група людей, все су­спільство через призму свого власного світосприйняття. А, по-дру­ге, пізнаємо історію через джерела, які, в свою чергу, теж створені людьми і є, таким чином, суб'єктивними. У всякому пізнанні і вис­ловлюваннях різного роду взаємодіють цілий комплекс факторів, які відносяться до тілесного, духовного і душевного буття індивіда, включаючи і діючі в ньому підсвідомі сили і трансцендентні пере­живання. Ось чому «справжня об'єктивність» може досягатися лише дуже приблизно і залишається для наукової праці ідеалом.

Об'єктивність у історичній науці може трактуватися як духовна тенденція здійснювати дії не заради особистої вигоди, а в ім'я вищо­го порядку. Передумовою об'єктивності є здатність неупереджено і без пересудів вникати у суть справи, підкорення порядку і відданість справі.

Таким чином, є тенденція тлумачити категорію об'єктивності в історії не як власне наукову, а в більшій мірі моральну, етичну.

Ось чому, розпочинаючи роботу над історичним твором, сучасні історики зобов'язуються писати об'єктивно, тобто:

66

1) всебічно охопити явище, що вивчається, з метою з'ясування його суті і багатоманітності взаємозв'язків з історичним світом;

2) скрупульозно вивчити досягнутий рівень наукового знання з урахуванням висунутих з даної проблеми різних (всіх!) точок зору;

3) творчий підхід до історичного дослідження, що досягається застосуванням всієї (!) сукупності різних методів для отримання із джерел максимально різноманітної і обширної інформації про ми­нуле, прагненням йти вперед у відповідності з новими суспільними запитами і успіхами, досягнутими в інших галузях науки.

На думку І.Д. Ковальченка, всі ці фактори можуть забезпечити лише потенційні можливості отримання об'єктивного знання, але перетворення їх в реальність визначається суб'єктивними фактора­ми пізнання, а саме - позицією дослідника.

Гарантією досягнення певного рівня об'єктивності в зображенні минулого в значній мірі залежить від професійної підготовки вчено­го, фундаментальності його наукової концепції, особистісних якос­тей характеру: чесності, темпераменту, педантичності, совісті, «волі до правдивості» та ін.

Дотримання категорії об'єктивності є обов'язковою умовою нау­кової дієздатності історика, належності його до «цеху істориків», запорукою його визнання вченим співтовариством.

Інколи називають істориків, які можуть слугувати взірцем об'­єктивності - Фукідід, наприклад. Часто називали і згаданого вже Л.Ф. Ранке, але й критикують його школу теж часто за надмірну об'­єктивність, так званий голий об'єктивізм, суспільну індиферентність, сліпе поклоніння фактам і уникнення всяких оцінок, що зводяться до нудного календаря подій та фактів. Життя сучасне, як і минуле, набагато цікавіше, щоб через кілька років чи століть звести його до безсторонньої хронології.

Історія - це наука, творчість і мистецтво одночасно. Не випадко­во саме історія як наука мала у стародавніх покровительку серед муз мистецтв - Кліо.

В історичній творчості критерій об'єктивності, на нашу думку, має поєднуватися із ціннісним підходом до минулого, що, з одного боку, можливо й ускладнює одержання об'єктивно істинного знання, але з іншого - збагачує історичну науку, робить її «вчителькою життя». Ціннісний підхід існує об'єктивно і засновується на необхідності

67

отримання двох типів інформації про історичний об'єкт: наукової і ціннісної (за Г. Ріккертом). Відомо, що знання історії суспільства складається із знання історичних фактів та із знання історичних те­орій, тлумачень, системи цінностей, що пояснюють ці факти. Факти без пояснення - це не історія. Пояснення без оцінки в принципі не буває. Всякий науковий факт в історії- це результат його емпірич­ної або теоретичної реконструкції, і тому ніяких самодостатніх фактів, фактів самих по собі не існує і існувати не може. Встановле­ний факт - це і є витлумачене з певної теоретичної (ціннісної) точки зору явище, що нами спостерігалось. Тобто, іншими словами, перш ніж потрапити на сторінки історичних творів, факт з минулого вже неминуче прив'язаний до певної точки зору, до певного бачення дійсності. Ось чому ми говоримо, що історична наука є за своєю природою виключно суб'єктивною. І в цьому її перевага, а не недолік. Бо вона і в центр пізнання, і засобом пізнання вміщує люди­ну з її світобаченням та системою цінностей.

***

У 1990 р. американський історик Т.Л. Хаскел в альманасі «Істо­рія і теорія» опублікував статтю із красномовним заголовком, що відображає сучасне тлумачення прихильниками аксіологічного (ціннісного) підходу об'єктивності в історії: «Об'єктивність не є ней­тральність». Правомірно поставити йому запитання - а що таке об'­єктивність, якщо відкинути точку зору Л.Ф. Ранке («нейтральність»)? Сам Хаскел відповів, що об'єктивність суміжна із політичними зобов'язаннями історика при умові, що політичні пріоритети підпо­рядковані науковим, інтелектуальним. Дай Боже нам дожити до того часу, щоб у нас думка професійного історика важила більше, ніж партійного лідера чи політичного функціонера, а ще більше досягти того часу, коли сформується нове покоління високоморальних істо­риків, що ніколи не поступляться науковими принципами в угоду кон'юнктурним політичним чи ідеологічним інтересам. Тільки формування в Україні громадянського суспільства та відповідної йому особистості зможе забезпечити умови для існування вільної творчої праці істориків, які справді будуть писати правдиву, істинну історію зі своїм цікавим, необхідним і корисним суб'єктивним забарвленням.

68

У історика повинен бути певний світогляд, погляд на суспільство, на його розвиток. Погляд цей може бути раціональним, що визнає наявність об'єктивних законів історії, а може бути й ірраціональ­ним, який такі закони заперечує, пояснює хід історичних подій волею випадку, року, долі, грою сліпих сил, добрими чи злими помислами людей, божественним провидінням. Кожен історик може дотримуватись своєї філософії історії, але головне, щоб він робив це усвідомлено. Інакше неминучі плутанина, еклектика, що не приво­дить до яких-небудь реальних результатів у пізнанні історії. На жаль, якраз таку ситуацію ми і спостерігаємо в сучасній українській істо­ріографії. Дуже мало досліджень саме історіософського характеру, які б по-сучасному трактували концептуальні основи вітчизняної історії. Скочуємось, як правило, на дрібні питання, які кардинально не змінюють загальний стан справ. Вихід із цієї ситуації вбачається в активному і сміливому використанні європейського досвіду мето­дологічної перебудови історичної науки. В Європі цивілізоване су­спільство закономірно поставило на необхідну висоту і особистість історика-дослідника і на належне місце людину в її історичному минулому.

Література

1. Блок М. Апология истории, или Ремесло историка. - М.: Мысль, 1986.

2. Кохановский В.П. Философия и методология науки. - Ростов н/Д.: Феникс, 1999.

3. Мельник Л.Г. Предмет і методологія історичної науки. - К.: Вища школа, 1977.

4. Методология истории / Под ред. А.Н. Алпеева. - Минск, 1996.

5. Философия истории: Антология. - М.: Аспект-Пресс, 1995.

6. Философский энциклопедический словарь. - М.: Инфра-М., 1997.

1