7. Про регіональну історію як сучасний напрям історичних досліджень

...Розуміння науки історії все більше набирає значення «історії людства»... Історична наука все більше рішуче переходить на точку погляду історії людства. Вона ганить її цілу, в усіх часах і в усіх народах. Історія свого народу і свого краю вказує роль і місце даного моменту в історичнім розвитку цього краю і народу... Історія всесвітня, вставляючи цю історичну картину свого краю чи народу в загальну перспективу світову... остерігає від переборщень в національнім егоцентризмі: від надмірної переоцінки своїх національ­них вартостей, заслуг і інтересів.

Михайло Грушевський. Історія і її соціяльно-виховуюче значення.

1918р.

Скільки існує людство, стільки існує і його історія - усна чи писана (фіксована), стільки ж існує і проблема поєднання (взаємодії) історії народів, країн, регіонів, всього людства. Закономірно загост­рювалась ця проблема, як методологічна й історіософська, в періо­ди радикального переустрою світового порядку. Після Першої світо­вої війни (1914-1918) із розпадом імперій та утворенням нових на­ціональних держав знову постала нагальна проблема визначення місця національних історій у світовому процесі. Саме тому в 1918р. патріарх української історії Михайло Грушевський у статті «Історія і її соціяльно-виховуюче значення» звернувся до проблеми осмис­лення («розуміння») історії народу, краю, людства. В даній роботі ним не вживався термін «регіональна історія», але фактично він ро­зумівся як такий, коли мова йшла про такі території, які мали багатонаціональний склад і різні державні утворення - Серед­земноморське узбережжя, Сибір, Передня Азія та ін., що згадуються М. Грушевським.

49

Такою ж актуальністю відзначається і сьогоднішній момент сто­совно вироблення концептуальних підходів у формуванні змісту істо­ричної освіти. Чому віддати пріоритет: всесвітній (загальній історії) чи історії свого народу, країни (вітчизняній історії)? Ідеальною була б ситуація, коли максимально повно вивчалась вся історія - усіх на­родів (великих і малих), усіх територій («героїчних» і «занедбаних» - за М. Грушевським), усіх періодів і епох («високо інтересних і цінних» і звичайних, буденних). Але про пріоритети, як правило, говоримо тоді, коли, на жаль, доводиться щось вибирати серед іншо­го, що свідомо обмежується чи применшується. На сьогодні в Ук­раїні ствердився концептуальний підхід, що віддає пріоритет націо­нальній історії на відміну від всесвітньої. В Україні, на відміну від більшості країн Європи, викладаються самостійні предмети - істо­рія України і всесвітня історія, замість інтегрованого курсу - історії людства, що давно утвердився в Європі. Але така ситуація в нашій освіті й історичній науці є вимушеною і виправданою, бо відповідає складній історіографічній ситуації, що є в Україні - методологічна перебудова, формування змісту історичної освіти, творення нового покоління підручників, ствердження самодостатньої української історії, звільнення її від чиїхось «контекстів» (польського, російсь­кого) та ін. Утвердження усіх необхідних атрибутів науки історії, їх незворотний характер дозволить, думається, в недалекому майбут­ньому прийняти і в Україні європейську модель викладання історії.

Проблема взаємодії таких класичних історичних категорій як все­світньо-історичне і локально-історичне (регіональне, національне) завжди супроводжували процес становлення науки історії. ц

Стародавні грецькі історики Теродот і ФукідіД описували пере­важно локальні (регіональні) тривалі війни між грецькими поліса­ми і Персією, між союзами грецьких полісів. Першу спробу створи­ти «всесвітню (всезагальну) історію» здійснив у II столітті до нашої ери Полівій. Це була історія країн і народів Середземномор'я, яка почала набувати всезагального (для цього регіону), «проримського» характеру. Але пізніші історичні описання знову мали переважно локальний характер. Тіт Лівій висвітлював історію Риму від його утворення, Тацит - історію боротьби Риму з германцями, Йосип Флавій - події Іудейської війни І ст.

50

Ідея написання «всесвітньої історії» виникла у ранньохристиянсь­ких істориків Євсевія (IV ст.) і Орозія (V ст.). їхня манера наслідува­ла середньовічні хроніки, які описували події, починаючи від «ство­рення світу». Цікавий у зв'язку з цим приклад «Повісті минулих літ», створеної монахом Нестором у 1113 р. У знаменитій «Повісті» спо­стерігається перехід від всесвітньої (священної) історії до локального варіанту (слов'янство, Русь).

У новий час «Всесвітню історію» вперше опублікував у 1617 р. У. Релі.

Найбільш повно ідею всесвітньої історії було викладено Г. Фр. Ге­гелем. «Всесвітня історія, - писав він, - є прогрес, який ми повинні пізнати в необхідності».

Після французької революції кінця XVIII ст. в працях представ­ників романтичної історіографії з'явилась концепція «культурного плюралізму». У ній була висунута ідея про історичну індивіду­альність кожного народу як вищу цінність, про незрівнянність інди­відуальних культур, про унікальність історичної долі «народної душі». На зміну загальній історії прийшли національні і локальні історії, в тім числі зібрання біографій, історії героїв, енциклопедії звичаїв і правових інститутів і т.п.

Ідея всесвітньої історії знову з'явилась у 40-х роках XIX ст. і була вже зв'язана з О. Контом - основоположником позитивізму. Він вва­жав, що людське суспільство у своєму розвитку проходить три стадії: теологічне мислення, метафізичне і позитивістське наукове мислен­ня; тобто розвивається еволюційним шляхом як прогрес розуму. Ці ідеї підхопила позитивістська історіографія другої половини XIX ст., і вони панували в історіографії до Першої світової війни. Потім зно­ву відродились ідеї циклічності в розвитку історії, що знайшло відо­браження у роботах О. Шпенглера, А. Тойнбі, Л. Гумільова та ін.

У сучасній історіографії поняття всесвітньо-історичний і локаль­но-історичний розглядаються в їхньому тісному взаємозв'язку. Ка­тегорія всесвітньо-історичного з гносеологічної точки зору уявляєть­ся як міра наближення локально-історичного явища або процесу до їх логічної моделі, в якому виражається єдність і цілісність людсь­кої історії, що приховуються за зовнішнім багатоманіттям локально-історичного.

51

Поєднання чи протиставлення всесвітньої історії і регіональної або національної є не тільки методологічною проблемою, а й має суто практичний аспект, бо корінним чином впливає на «виховуюче значення історії» (М. Грушевський). На важливість регіональної історії вказує Кармен Галлагер, яка розглядала викладання історії «в контексті сприяння демократичним цінностям і терпимості». У ме­тодичних матеріалах для вчителів, що видані в Києві Центром інфор­мації та документації Ради Європи в Україні у 1998 р., вона відзна­чала, що вчителі історії можуть також підкреслити, що в деяких ви­падках нація не є єдиною основою ідентичності і не обов'язково зав­жди має для неї більшу значимість, ніж інші фактори, такі як культура, етнічність, діалект, звичай чи регіон. Важливо також пояс­нити, на її думку, що є спільного між регіональними сусідами і що їх роз'єднує, вказати на їхню взаємозалежність у питаннях торгівлі, міграції, змішаних шлюбів, культурного обміну і спадщини, не ка­жучи вже про спільну історію, навіть якщо вона й була пов'язана із зазіханнями на права одне одного.

Дійсно, якщо поглянути на історію народів, що населяють, на­приклад, Карпати, Кавказ, Причорномор'я чи Приазов'я, то можна помітити багато факторів, які їх об'єднували, незважаючи на дер­жавно-територіальні розмежування, які досить часто змінювались, але уклад життя, традиції, звичаї продовжували побутувати в залеж­ності від регіональних особливостей.

Рада Європи розробила і реалізує проект «Історія в школі», який окреслив перспективи європейської історії. Розробляються нові тех­нології викладання історії, які переорієнтують зв'язки між школами у всій Європі, і приводять до спільних проектів, переборюючи на­ціональні перепони, з прямим спілкуванням між учнями в класах з історії. Особливим об'єктом уваги є місцеві історії, міжнаціональні теми, вивчення прецедентів взаємного впливу і взаємодії, культур­них зв'язків і їх переплетення.

Місцева історія завжди мала популярність серед учителів, але завжди подавалась як доповнення до національної і європейської історії. Локальні теми, запропоновані Радою Європи в 1995 р., зумо­вили різноманіття перспектив, і часто пропонують особливий спосіб підходу до національних, європейських і міжнародних зв'язків, наприклад, з допомогою вивчення:

52

1) місцевої сім'ї з національними і інтернаціональними зв'язками;

2) воєнна хроніка, яка зв'язує місцевість не тільки з розширен­ням національних, а також і міжнародних подій;

3) торговельні зв'язки місцевої фабрики або порту, що пов'язані зі змінами в національних, регіональних і міжнародних подіях.

Рада Європи ініціювала також семінари на історичні теми, які присвячені як національним, так і європейським питанням. Істори­ки, працівники музеїв, археологи, інші експерти були запрошені вне­сти самі прогресивні ідеї з предмету, а потім викладачі і методисти вирішували, як подати тему в класі. Звертають на себе увагу такі цікаві теми, які прийнято називати регіональними: 1) Історія Бал­тійського моря; 2) Ганзейський союз у Норвегії і Європі; 3) Дунай -головний міст європейської культури; 4) Балканські країни, пере­плетення багатоетнічних культур.

Одна із останніх ініціатив Ради Європи - це проект «Історія без кордонів». Його обґрунтування вказує на те, що багато історичних подій нині неможливо розглянути тільки в національних рамках. Для того щоб зрозуміти більшість історичних епох, ми повинні стерти розумові перешкоди і уявити світ до того, як з'явились народи (нації). Європейські і національні історії будуть спілкуватись одна з одною, коли вчителі й автори підручників почнуть мислити, долаючи розу­мові кордони. Сучасним уявленням про світ буде сприяти мислення в так званому другому вимірі.

Новітні підходи до регіональної історії, що знаменували собою, по суті, реалізацію сучасних методологій в історичній науці і модер­них педагогічних технологій у викладанні історії в школі були зап­ропоновані в Тбілісі 28-29 березня 2000 р. на Регіональній конфе­ренції міністрів освіти, теж ініційованій Радою Європи. Гак звана «Тбіліська ініціатива» передбачає серед багатьох напрямів підготовку, наприклад, шкільного підручника з історії країни Кавказу, а також продовження роботи з учителями історії і спеціалістами з освіти по розвитку нових методів викладання, що грунтуються на взаємопо­вазі і толерантності.

Відрадно, що останні ініціативи Ради Європи щодо регіональної історії знаходять підтримку в Україні.

25-27 травня 2000 р. Радою Європи спільно з Міністерством освіти і науки України в Одесі був проведений семінар на тему «Підручники

53

та дидактичні матеріали з історії для шкіл Чорноморського регіо­ну». У семінарі взяли участь понад 40 чоловік із 14 держав Європи та регіону. Від Секретаріату Ради Європи у семінарі брали участь Алісон Кардвел та Тетяна Мілко (директорат шкільної, позашкіль­ної та вищої освіти Секретаріату Ради Європи), головував Олександр Удод (Дніпропетровськ).

Матеріали цього семінару відображують так звану «Чорноморську ініціативу», що є реалізацією регіонального підходу до викладання історії в країнах цього регіону - Причорномор'я.

На попередніх семінарах, що були проведені в Констанці (Руму­нія) і Салоніках (Греція), експерти Ради Європи дійшли висновку, що можливо створити шкільний підручник, єдині дидактичні матеріали для шкіл країн регіону з історії Чорного моря.

Учасники семінару визначили сім основних тем, що мають бути у змісті підручника і методичних матеріалів: 1) торгівля і торговельні шляхи; 2) легенди; 3) міграційні потоки і рух населення; 4) море­плавство; 5) культура і наука; 6) звичаї; 7) географія. Цікаво, що такі традиційні для нас теми як політична історія, історія воєн і рево­люцій не ввійшли до змісту регіональної історії Чорномор'я.

Вибрані і затверджені також хронологічні періоди, що, на думку учасників семінару, найбільше відображують регіональні зв'язки:

1) античність (грецькі міста на чорноморському побережжі, скіфи, кавказькі царства, перси, даки, римляни);

2) світ Східного Риму (Візантія): перші християни, кавказькі кня­зівства, Великий Степ, виникнення румун і болгар;

3) італійські міста-республіки (ХІП-ХУ ст.): приклади: царство Тамари, падіння Константинополя, Золота Орда, Друге Болгарське царство;

4) Османська імперія (ХУ-ХУПІ ст.): Кримське ханство, ук­раїнські козаки, Грузія і Османська імперія, дунайські князівства;

5) сучасний період (ХІХ-ХХ ст.): російське панування, розпад Османської імперії, виникнення сучасних держав.

Цікавими є методологічні підходи у створенні регіональної історії. Учасники семінару домовились про такі аспекти висвітлення історії:

1) необхідно дотримуватися збалансованого підходу і не допус­кати тріумфального, полемічного або навіть «мстивого викладу» матеріалу;

54

2) виклад історичного матеріалу повинен бути нейтральним і реалістичним і у відповідних випадках включати опис різних точок зору;

3) історичний матеріал повинен бути вільний від політичних і ідеологічних стереотипів, у яких історичні події використовуються для поглиблення політичних проблем сучасності;

4) зміст історії не повинен містити інформації, які можна було б трактувати як виправдання націоналізму чи ксенофобії;

5) описувати історію розвитку культури, економіки, суспільства і релігії. Не варто приділяти велику увагу воєнним питанням;

6) подавати матеріал так, щоб він передбачав можливість аналізу з різних точок зору і розвивати в учнів аналітичні навички, кри­тичність і аксіологічність.

Зрозуміло, що такі підходи є новими, не всі ідеї можуть бути реа­лізовані відразу. Але регіоналізація історії об'єктивно спонукає нас корінним чином переглядати методологію науки і саме призначення історії, її функції. Можна також цілком погодитись із думкою про­фесора М. Кірсенка, що «дедалі глибша регіоналізація аж ніяк не заохочує жодного федералізму і сепаратизму і не вадить консолідації унітарної держави».

Література

1. Галлагер К. Викладання історії в контексті сприяння демокра­тичним цінностям і терпимості. - К., 1998.

2. Грушевський М. На порозі нової України. - К., 1992.

3. Кірсенко М.В. Регіональні аспекти викладання історії України // Методологічні проблеми суспільно-гуманітарних наук і освіти... -Дніпропетровськ: НГАУ, 1999.

4. Лоу-Беер Э. Совет Европы и история в школе. - Страсбург, 1997.

5. Методология истории / Под ред. А. Алпеева. - Минск, 1996.

55