10. Про деромантизацію історії як методологічну проблему

Учителі історії теж" повинні брати участь у роз 'яснювальній кампанії засудження Першої світової війни, тому що вона почалася, головним чином, внаслідок націоналістичного і патріотичного вибуху в усіх країнах, а це результат «згубного впливу

історії».

Герберт Уеллс.

Історія - це найнебезпечніший продукт, який коли-небудь створюва­ла хімія інтелекту, тому що вона робить нації злими, зухвалими, нетерпимими і самовдоволеними.

Поль Валері.

Звернутись до подібних висловлювань відомих письменників і філософів, які засуджують «згубний вплив історії», змусила мікро-дискусія, що спонтанно виникла на розширеному засіданні колегії Міністерства освіти і науки України (18 серпня 2000 р.). Обговорю­вався сучасний етап шкільної реформи: 12-річний термін навчання; нова 12-бальна система оцінювання знань учнів; відміна пільг меда­лістам та новий порядок прийому до вузів; відміна другорічництва та екзаменів; введення державної атестації тд, багато інших проблем. Але крім власне зовнішніх факторів реформування освіти увагу привернули глибокі внутрішні мотиви освітянських перетво­рень. Мова йде про реформування змісту навчання і виховання, кардинальну перебудову філософії освіти. Адже без глибинного переосмислення самих засад освіти - філософських, ідейних, світо­глядних, без вироблення цивілізаційних орієнтирів освітньої по­літики зовнішні нововведення можуть бути ефективними -збудити громадськість, викликати дискусії, але не ефективними - не зачеп­лять основ, на яких ґрунтується освіта. Всіх хвилює одне - громадя­нина якого ґатунку виховає школа в Україні, що реформується? Чи будуть це справжні патріоти? Чи будуть це громадяни нового світу?

70

Народний депутат України, академік АПН Г.Г. Філіпчук схвильо­вано говорив про підручники історії, в яких «злочинне розглядаєть­ся» концепція, що «нібито Угорщина втратила Закарпаття, що від Польщі відторгнута Львівська область, що Румунія змушена повер­нути... Буковину». «Це що, - запитує Г. Філіпчук, - випадкові варі­анти, закладені у наших українських підручниках? Вони вимагають зовсім іншого, національного стандарту, який би відповідав нашій українській Конституції і лише українській Конституції. Мене дуже хвилює діяльність деяких видавництв, хвилює стан підручників для національних меншин. Що ми туди заклали? Практично зігнорува­ли титульну націю, зігнорували культуру українця, і мову, й історію України. Це дуже небезпечні процеси, які можуть привести до де­стабілізації в українському суспільстві».

Історичну компоненту змісту освіти у сучасній школі не міг, зви­чайно, обминути і академік НАН України П.П. Толочко. Його теж хвилює проблема «виховання чи проблема освіти в галузі історії». «Ви знаєте, що Європа надає великого значення проблемі самоусві­домлення нації, історії, - говорив академік-історик. -1 це мене най­більше хвилює. Історія - це не звичайний перелік і не сума фактів та явищ. Якісь факти можна опустити, якість - подати краще. Історія -це досвід життя, досвід пройденого історичного шляху. На одному етапі історії нам не подобається щось одне, на іншому ми відкидає­мо щось інше. Мені здається, цього не повинно бути». Далі академік проаналізував зміст ряду підручників з історії для середньої школи (для 6-7 класів). Емоційно П.П. Толочко засудив новітні спроби міфо-логізації історії: «В одному із посібників я побачив контурні карти, в яких було написано: "Розгром Києва Андрієм Боголюбським". На­ступна карта - "Розгром Києва ханом Батиєм". Ну не можна, шановні колеги, ставити такі речі в один ряд. Взяття Києва в давньо­руські часи було і було неодноразово. І не треба учня 6-7 класів при­вчати до того, що аж там, у Суздалі, сидів москаль, і він уже в XII столітті гнобив і палив наш Київ. Ну, по-перше, москалем він не був. Це був син Юрія Долгорукого, київського князя, онук Володи­мира Мономаха, чистокровного українця. І на Київ він не ходив, і розгрому не було такого. То для чого так писати? За радянських часів і я сам на цьому постраждав. Було заборонено говорити "Київська Русь"... І якщо ти писав "Київська Русь", то це вважали виявом киє-воцентризму, який межував з націоналізмом».

71

Дуже актуальний аспект виховання молоді засобами історичної освіти висловив на засіданні колегії Богдан ГТилипчук - заступник голови Івано-Франківської облдержадміністрації. «У нас дуже героїч­на історія, - сказав промовець, - але ми рідко замислюємось над тим, що героїзм - це вид смерті, а не спосіб життя. Треба припинити захоп­люватись нашим трагізмом. У нашій історії було дуже багато високо­го творчого оптимізму. І виховувати дітей маємо саме на цьому».

Отакий несподіваний, але радісний і оптимістичний поворот для прихильників оновлення історичної освіти саме на засадах нової методології, європейської цивілізованості стався в ході цієї невеличкої дискусії. Не тільки актуалізувати взаємини націй, народів держав, а й просунутися набагато далі в цивілізаційному поступі - взяти в історії не трагізм, боротьбу, перемоги чи втрати, а «творчий оптимізм» -віру в безмежні можливості людини, святість самого життя людини як найвищої цінності. Варто засудити не тільки війни агресивні, за­гарбницькі, несправедливі, а взагалі всякі як ненормальне явище в житті людства. У формуванні історичної освіти, таким чином, цінним і перспективним є методологічний підхід, який можна назвати деге­роїзацією історії, деромантизацією історії воєн і боротьби. Надбан­ня культури, цивілізації, а не героїчні подвиги і блискучі перемоги в боях повинні бути в центрі історії людства і, звісно, в шкільних підручниках з історії.

Проти цієї думки, звичайно, буде дуже багато негативних ви­словлювань і противників. Прозвучить фраза щодо «правди історії», неможливості щось викинути з неї, сприймати її, історію, треба та­кою, якою вона була...

Це дуже наївна позиція - вважати, що висвітлення історії, її на­писання, а тим паче зображення у шкільних підручниках, є об'єктив­ним, закономірним, непідвладним державним органам і тому подібне. Як не жорстоко звучить, але істинність цього твердження треба сприймати як аксіоматичне. На колоквіумі Ради Європи (Париж, 5 грудня ] 994 р.) Девід Ловенталь у своєму виступі заявив: «Учнів треба навчити розуміти, що історія та спосіб її тлумачення - це не щось викарбуване у граніті; що минуле ніколи не закінчується. Істо­рія ніколи не буває повністю чи остаточно відомою;... історія завж­ди упереджена, тому що її свідки ніколи не можуть бути сторонніми спостерігачами... вона твориться схильними до помилок фанатиками».

72

Держава, її освітні органи, підручники з історії і самі викладачі історії вкладали і будуть вкладати в зміст історичної освіти молоді актуальні і необхідні для влади ідеї, принципи, підходи, висновки. Це треба визнати і впливати силою переконання, логіки, формуван­ням позитивної громадської думки. Необхідно створити таку кри­тичну масу історичних праць, публіцистичних і художніх творів на історичну тематику, щоб народ, учителі й учні зрозуміли, що вихва­лятися своєю героїчною історією, перемогами і поразками - це доля маргінальних етносів, а не великих народів. Справді сильний народ завжди впевнений у собі і не потребує в нагадуванні сусідам, кого і коли він переміг і завоював!

***

Принцип деромантизації історії полягає, насамперед, у засудженні війни взагалі, доведенні її ненормальності і протиприродності.

Вчені підрахували, що за минулі 50 століть народи пережили більше ніж 14500 великих і малих воєн. За всі роки існування люд­ства тільки близько 300 років були абсолютно мирними. XX сто­ліття породило новий тип воєн - світові, в яких брали участь десят­ки країн і десятки мільйонів людей. За останні 50 років на нашій планеті вибухнуло більше ніж 200 воєн і збройних конфліктів.

Питання війни і миру завжди відносились до числа пекучих пи­тань, що хвилювали все людство. Філософи також бажали з'ясувати джерела воєн. Платон, наприклад, стверджував, що всі війни відбу­ваються через багатства. Гоббс причину воєн вбачав у природній рівності людей, що призводить до війни всіх проти всіх. Гроцій вва­жав, що війни є приватні (особисті) і публічні, які ведуться однією державою проти іншої. Публічні війни Гроцій ділив на урочисті (справедливі) і неурочисті. Гольбах різко засуджував війни, ствер­джував, що вони приносять лише бідування і горе воюючим наро­дам, а причини їх розв'язування він приписував керівникам держав, які через власні корисні інтереси жертвували життям інших людей. Він же (Гольбах) засуджував тих поетів і письменників, які вихваля­ли походи полководців... Кант мріяв про вічний мир між народами і досліджував причини ненависті держав і націй одне до одного. Його відомий моральний імператив поширюється і на взаємини між держа­вами: кожна держава повинна поступати так, щоб не завдати іншому народу шкоди і не зачепити його інтересів.

73

Зовсім інша точка зору на війну характерна для іншого великого німця - Ф. Гегеля. Він писав: «...Високе значення війни полягає в тому, що завдяки їй зберігається моральне здоров'я народів; подібно до того, як вітри не дають озеру загнивати, що з ним обов'язково трапилось би при тривалому безвітрі, так і війна оберігає народи від гниття, яке обов'язково стало б наслідком тривалого, а тим більше вічного миру». Філософи можуть говорити що завгодно, а хто взяв гегелівську діалектику на озброєння, зробив її складовою частиною своєї теорії?

Клаузевіц, теоретик війни, твердив, що вона не виникає раптово, а готується довго відповідними урядами, які ведуть між собою пев­ну політику. «Війна є продовженням такої політики, - писав він, -але іншими засобами, насильницькими».

Людство сьогодні переконане, що необхідно боротися проти будь-якої війни, в тім числі ядерної, тому що в нашу епоху будь-яка світова війна - ядерна чи неядерна - може призвести до загибелі людства. І треба провадити таку політику, яка виключала б всяку війну і всі спірні питання між державами вирішувала б тільки мирним шляхом.

А для утвердження такої міжнародної політики і, що більш важ­ливо, нової філософії співжиття, треба і на історію воєн поширити принцип її несприйняття, засудження, а не героїзацію і милування перемогами, як це часто ще є у наших історичних творах.

Парадоксально, але справедливо, заявив у зв'язку з цим міністр закордонних справ Португалії П. Жоао де Деус Пінхейро, коменту­ючи збройний конфлікт у Югославії і провал мирних переговорів: «Заборонити вивчення історії в школах протягом наступних п'ятде­сяти років!».

*#*

Принцип деромантизації історії спонукає до іншого зображення воєн, ніж це було раніше. Не хід воєнних дій, битви, чисельність армій, плани командування, паради перемог та ін. повинні бути в центрі історичних оповідей. Війну треба зображувати так, як її сприй­мали маси народів, пересічні громадяни, а не окремі стратеги, пол­ководці, державні діячі. Для простих людей війна - це смерть, руї­ни, голод, постійний страх, мобілізація, тяжка праця. Життя людей в умовах війни - ось предмет для дослідження істориків.

74

У 1995 р. Т.В. Вронська, старший науковий співробітник Інсти­туту історії України НАН України, опублікувала монографію «В умовах війни: життя та побут населення міст України (1943-1945 рр.)». Показана широка панорама наслідків окупації у визволених містах, їх санітарно-епідеміологічний стан, зруйноване комунальне госпо­дарство та транспорт, жахливе становище із житлом, величезні про­блеми постачання міського населення продуктами харчування, про­мисловими товарами. Особливий акцент зроблено на матеріально-побутовому становищі інвалідів війни, родин фронтовиків та дітей, що втратили батьків. Автор пише: «Цифри і факти дають певне уяв­лення про те, що пережив та здолав наш народ у страшенному вирі війни, але їх явно бракує. Зіставлення подій, окремі та узагальню­ючі матеріали у комплексі свідчать про те велике зубожіння, що па­нувало у суспільстві. Скрута і злидні посіли у кожній оселі. Душев­не горе, гіркота втрати близьких та рідних поряд із неймовірними обмеженнями у всьому найнеобхіднішому для пристойного існування стали сумними реаліями життя. Того життя, яке було на межі голоду, страшних хвороб, пошестей... Війна, окупація нагадували про себе звідусіль. Виснажені фізично та морально люди попри все жили і працювали...». У книзі Т.В. Вронської наведено багато фактів біду­вань людей. Люди натерпілися злиднів та незгод за роки окупації, були знесилені не лише фізично, а й морально. Вони вимагали від влади уваги до себе. Наводиться лист домогосподарки із Харкова Лукашовоїдо М.С. Хрущова: «Шановний Микито Сергійович! При­мусьте робітників торгівлі думати, ато вже занадто вони роз'їлися і не знають, що таке бути без хліба і стояти в черзі. Йде зима! По­трібно вчитися і думати, а то вони кажуть: «Терпіли, терпіть ще, не подохнете, викрутитесь». А як викручуватися, коли вже нічогісінько нема вдома...». Цей зойк відчаю можна зрозуміти. За всім цим -справжні реалії війни.

Писати історію війни і навчати молодь історії треба за подібними документами, а не бравурними мемуарами полководців, що стали героями заднім числом. Хто у нас творив історію Другої світової війни? Ті ж генерали та політики під керівництвом Політбюро, що несуть відповідальність за всі наслідки війни. Це вони по черзі зро­били в шеститомній «Історії Великої Вітчизняної війни» (Москва: Воєнвидав, 1960-1965 рр.) організатором всіх перемог СРСР

75

М.С. Хрущова, а в дванадцятитомній «Історії Другої світової війни» (Москва: Воєнвидав, 1973-1982 рр.)-Л.І. Брежнєва. При Ю.В. Ан-дропові взялись за написання десятитомної історії війни, але не встиг­ли... Єдина «нова сторінка історії», що з'явилась у 1983 р. - про ма­совий партизанський рух в Карелії, в якому брав участь комсомольсь­кий працівник - майбутній Генсек.

Багатьом поколінням радянських людей влада настирливо демон­струвала «світлу і чисту історію великої і священної війни», а іншу, справжню історію засекретили в архівах. Письменник-фронтовик Віктор Астаф'єв так оцінив «наукові праці» радянських воєнних істо­риків про Велику Вітчизняну: «Ми якось примудрились не без допо­моги історичної науки створити "іншу війну". У всякому випадку, до того, що написано про війну, за виключенням кількох книг, я, як солдат, ніякого відношення не маю. Я був на зовсім іншій війні».

Якщо вже неминуче вивчати історію воєн, то штудіювати її треба за народними джерелами, подивитись на неї через призму мільйонів простих людей, а не військових і державних діячів, які мають нести відповідальність за розв'язання війни і її наслідки.

У Європі сьогодні є досить популярним деромантичний підхід до історії. Клаудія Фішер, науковий співробітник фонду Кьорбера, орга­нізатор конкурсів з історії для шкільної молоді (Гамбург, Німеччина) свої нотатки, навіяні перевіркою кращих учнівських конкурсних робіт з історії України, назвала так: «Чи можна писати про історію без ге­роїчного пафосу» і дає ствердну відповідь на це запитання.

Наша історія занадто перенасичена героїзмом і героями. А де зви­чайні люди, народ? Автори підручників з історії мають допомогти молоді у пошуку життєвих ціннісних орієнтирів і одночасно мають запобігти їхній залежності від героїв чи кумирів. Слід нагадати мудрі слова нашого співвітчизника В.Г. Короленка: «...Після всього цього я сказав собі, що заповідь "Не створи собі кумира" є великою істи­ною, і що народу, як ми його часто собі уявляємо, єдиного і непо­дільного, зі своїм неповторним обличчям, взагалі не існує. Зате є мільйони людей, добрих і злих, благородних і підлих, симпатичних і несимпатичних. І я вірю, що саме в цих мільйонних масах дедалі глибше утверджується добро і правда. Служити слід добру і правді.

76

Якщо при цьому йдеш разом з масами (що інколи трапляється), то це добре. Але якщо залишатися на самоті, то не слід розгулюватись. Єдиною рушійною силою усіх наших дій повинна залишатися совість, а не кумири».

Принцип деромантизації історії по-іншому сьогодні дає мож­ливість глянути і на зміст відомого всім «військово-патріотичного» виховання. Формувати «військових» патріотів - це насаджування отого горезвісного «Убий». Це ми вже чули у віршах К. Симонова (до речі, звучав заклик убити не фашиста, а німця. Очевидно, поет не переорієнтувався після 1939 р., коли після угод із Гітлером Сталін заборонив критикувати фашизм). Історія повинна формувати патрі­отів, які б дбали про благо своєї Вітчизни, а не прагнення битися проти когось.

Деромантизація історії актуалізує також пацифістську ідеологію, яку в нас свого часу спотворили Ленін та «вірні ленінці». Несприйняття війни взагалі повинне бути у змісті виховання сучасної молоді. На фор­мування терпимості, толерантності та сприяння демократичним цінно­стям має бути спрямована оновлена історична освіта в Україні.

Література

1. Вронська Т.В. В умовах війни: життя та побут населення міст України (1943-1945 рр). - Київ: Інст. історії України, 1995.

2. Галлагер К. Викладання історії в контексті сприяння демокра­тичним цінностям і терпимості. - К., 1998.

3. Гобозов И. А. Введение в философию истории. - М, 1999.

4. Мельниченко Б. Друга світова війна в навчальних планах з історії в середній школі ФРН // Історія в школі. - 2000. - № 5-6.

5. Мерцалов А., Мерцалова Л. Сталинизм и война. - М., 1998.

6. Суворов В. Самоубийство: Зачем Гитлер напал на Советский Союз. - М., 2000.

7. Треба створити таку школу, щоб «ученики шанували своїх учи­телів, але й учителі їх не зневажали» // Освіта України. - 22 серпня 2000 р.

77