4. Історія і філософія в україні у 1920-1930-х роках: трагічні долі, схожі сюжети...

Щоб навчитися пізнавати людські діла, є дві дороги - дорога пізнавати поодиноке і абстракція; одна дорога - дорога філософії, друга ~ історії Іншої дороги немає, і навіть відкрит­тя містить у собі обидва: абст­рактні положення й історію. Отже, ці обидва джерела пізнання треба розрізняти.

Леопольд фон Ранке (1795-1886).

Досліджуючи історію становлення і розвитку історичної науки в Україні у 1920-193 0-ті роки, закономірно і необхідно доводиться ана­лізувати й складний процес трансформації її теоретичної основи -філософії, історіософії, методології історичних досліджень. Цей пе­ріод у розвитку української науки відзначався крайнім загостренням боротьби на всіх «фронтах» - ідеологічному, історичному, філософсь­кому та ін. Компартія і радянська влада повели шалений наступ на кращі надбання світової і вітчизняної філософії, традиційні основи української історіографії. Процес формування командно-бюрокра­тичної системи неминуче приводив до утвердження в усіх сферах суспільного життя єдиноначальства і єдиної думки, до стандарти­зації не лише політичного, а й наукового мислення. Ідеологія пере­мігшого класу стала розглядатись як узагальнююча основа для всієї системи науки і перш за все для суспільствознавства. «В науку по­ступово впроваджувались чужі науковому етосу прийоми політич­ної діяльності. Саме вульгаризований марксизм став основою для ідеологізації науки. Дискусії в науці по своїй аргументації, логіці, змісту і формі все більше стали наближатися до схеми партійних дискусій, матеріали яких стали підставами для політичних репресій і судових процесів». [Онопрієнко В.І. Історія української науки XIX-XX століть. - К.: Либідь, 1998. - С.168-169].

На сторінках марксистських журналів були піддані критиці праці істориків та історіографів, в яких не розділялись позиції абсолютизації

122

принципів класовості та партійності в історії (М.О. Бердяев, Л.П. Карсавін, С.Л. Франк, В.М. Хвостов, Г.Г. Шпет та ін.). Сам В.І. Ленін дав зразок огульної критики одного з найвідоміших істо­риків - Р.Ю. Віппера, автора популярних підручників з історії старо­давнього світу, середніх віків і нового часу. У статті «Про значення войовничого матеріалізму» він звинуватив історика в тому, що «пе­реказуючи головні результати сучасної науки, автор не тільки не воює з забобонами і з обманом, які становлять зброю церкви, як політич­ної організації, не тільки обходить питання, але заявляє прямо смішну й найреакційнішу претензію піднятись вище обох «крайностей»: і ідеалістичної і матеріалістичної. Це прислужництво пануючій бур­жуазії... [Ленін В.І. Повне зібр. тв. - Т. 45. - С. 27.] У цій ленінській тезі був сформульований один із основних постулатів більшовиць­кої політики в галузі методології суспільних наук - ніякого співісну­вання з іншими філософськими течіями, безроздільне панування матеріалізму. Ворожими проголошувались навіть спроби знайти точ­ки взаємодії історичних концепцій. І постійна вказівка - воювати, воювати...

Однією з провідних тем більшовицьких теоретиків стає тема кризи буржуазної філософії і історії, розвінчання «реакційної» суті ідеалі­стичних історіографічних і історичних концепцій. Почався, по суті, справжній погром філософії. За влучною оцінкою філософа І. Яхота «Сталін і його філософські помічники перетворили філософію в ду­бинку, яку на своїй власній спині відчував не один вчений». [Яхот Й. Подавление философии в СССР (20-30-е годы) // Вопросы филосо­фии. - 1991 .-№ 9. - С. 45].

У 20-ті роки перед владою постало завдання, поряд з організа­цією «філософського фронту», створити навчальні посібники з філо­софії. Адже відомо, що Маркс і Енгельс не залишили цілісного, зв'яз­ного підручника філософії. Не годився для такої ролі й «Матеріалізм та емпіріокритицизм» Леніна через переважання критично-викри­вального стилю викладу матеріалу.

Із середовища марксистських філософів висуваються «вожді» філософського фронту. В Росії це були М.І. Бухарін та А.М. Деборін, а в Україні Ю.С. Семковський. З'являються перші підручники, на­писані ними-Бухарін М. Теорія історичного матеріалізму. -М., 1922; Деборін А. Вступ до філософії діалектичного матеріалізму. - Л., 1931;

123

Семковський Ю. Курс лекцій з історичного матеріалізму. - Харків, 1923; Семковський Ю. Марксистська хрестоматія. - X., 1923.

Вирішальний наступ на ідеологічному фронті розгорнув Й. Сталін з кінця 1929 р., щоб і в цій галузі захопити позиції як «великий тео­ретик». У грудні 1929 р. на конференції аграрників-марксистів він загострив увагу на тому, що теоретичний фронт відстає від «успіхів практичного будівництва». З філософського олімпу злітають колишні вожді, їхні кати через деякий період стають теж жертвами - йшла «звичайна» сталінська репресивна «чистка кадрів».

«Особливо жорстокими, як звичайно, репресії були на Україні, -відзначав І. Яхот, - М. Шелкопляс, який став після дискусії одним із керівників філософського керівництва України, в статті «До підсумків боротьби на філософському фронті України» перерахував десятки прізвищ філософів, підданих репресіям. Ось деякі з них: Бервицький, Штейнберг, Левік, Семковський, Блудов, Адріанов, Ігнатюк, Дорошен­ко, Н. Вайсберг, Самойлович, Я. Розанов, Бон, Паскель, Гофман, Ка­уфман і багато інших». [Яхот И. Подавление философии в СССР (20-30-е годы) // Вопросы философии. - 1991. - № 10. - С .99].

У нас зараз вже не викликає здивування уточнення, зроблене Ієго-шуом Яхотом, щодо характеру репресій в Україні серед філософів. Останні публікації, обнародування раніше закритих документів пе­реконливо показали, що репресивні, каральні акції в Україні справді були «як звичайно» найжорстокішими - голодомори, знищення інте­лігенції, ліквідація українського селянина («куркуля»)...

В результаті погрому, вчиненого на «філософському фронті», за оцінкою В.С. Горського «...можливості власне філософської твор­чості були зведені нанівець. Впродовж ЗО—40-х років філософське життя в Радянській Україні завмирає». [Горський В.С. Історія украї­нської філософії. - К.: Наук, думка, 1996. - С. 262].

У такій обстановці, що панувала в Україні у 1920-1930-х роках, з'явились два збірники документів з цікавою і повчальною науко­вою долею, про які й хочеться розповісти більш детально. Нехай самі документи засвідчать трагізм і абсурдність тоталітарної епохи та проллють світло на стан науки (філософії, історії) в умовах моно-ідеологічного режиму.

124

***

У 1929 р. у Харкові, столиці України, у Державному видавництві України (ДВУ) вийшов збірник під назвою «Класики історичної на­уки». Відредагував його, написав передмову, зробив примітки Г. Рох-кин. Державним науково-методологічним комітетом Наркомосвіти УСРР цей збірник був ухвалений до вжитку як посібник для сту­дентів педвузів і викладачів. У бібліотеці Дніпропетровського держ­університету зберігається це видання із численними штампами і помітками про перевірки на предмет можливості збереження його у відкритих фондах. Г. Рохкин написав у передмові про мету видання книги: «Цей збірник уривків із творів класиків історичної науки по­став з курсу лекцій з західноєвропейської історіографії, що я читав р. 1926 аспірантам історичного відділу Українського Інституту Мар­ксизму. Подаючи його читачам, ми мали на думці дати в руки викла­дачам історичних дисциплін у наших вузах і технікумах підручник, що у нього вони могли б обізнатися з еволюцією західноєвропейсь­кої думки в особі її найвидатніших представників. Такого роду підручника, так само як і загальних праць із західноєвропейської історіографії, українською мовою досі немає». [Рохкин Г. Класики історичної науки. - X.: ДВУ, 1929. - С.З]. Серед авторів, що були представлені у збірнику - Вольтер, Гердер, Гумбольт, Ранке, Гегель, Тьєрі, Гізо, Мішле, Лампрехт, Гартман, Маркс і Енгельс.

Поява такого збірника в 1929 р. ще була можливою. Бо в цей час владою ще дозволялись дискусії із представниками зарубіжної філо­софії. «На сторінках журналу Інституту марксизму-ленінізму - «Пра­пор марксизму» до 1929 р. з'являлись численні матеріали з проблем всесвітньої історії, - відзначала Л.В. Таран. - Зокрема, академік М. Яворський прагнув розв'язати питання методології історії не шля­хом підбору цитат з творів класиків марксизму-ленінізму, а полемі­зуючи з Л. Ранке та Е. Бернгеймом, І. Кантом і Ф. Гегелем, О.С. Лап-по-Данилевським і М.М. Туган-Барановським, М.І. Костомаровим і М.С. Грушевським. Однак з 1930 р. все це зникає з сторінок журна­лу...» [Таран Л.В. Провідні тенденції світової історіографії в XX ст. та проблеми кризи сучасної української історичної науки // Укр. істор. журн. - 1998. - №5. - С.32]. Отже, цей збірник Г. Рохкина став ос­таннім зануренням нашої філософії та історії до надбань зарубіжної класики.

125

А ось другий збірник - «Пам'яті Карла Маркса» - хоч і з'явився всього через 4 роки, але знаменував собою вже іншу епоху в розвит­ку української суспільної науки. Цей солідний збірник (860 сторінок, наклад 21 тис. примірників, до речі, збірник Г. Рохкина мав лише З тис. прим., висока на той час поліграфічна якість) було надрукова­но за розпорядженням неодмінного секретаря АН СРСР академіка В.П. Волгіна, за редакцією ще двох академіків - М.І. Бухаріна та А.М. Деборіна. У чотирьох розділах книги вміщено 29 статей, авто­рами яких були 20 академіків та 9 професорів (у т. ч. С.І. Вавілов, А.Ф. Іоффе, М.М. Семенов, В.Л. Комаров, які «обґрунтували» зна­чення марксизму для хімії, біології, фізики, вчення про атом). Характерною була передмова до збірника, де зазначалось його ідей­не спрямування: «Збірник не може претендувати на повну витри­маність з точки зору ортодоксального марксизму: цілий ряд вчених ще тільки йде по шляху свого ідейного розвитку в бік пролетарської ідеології, - з різними ступенями наближення до неї. Але всі учасни­ки збірника шукають вирішення своїх проблем на тих теоретичних шляхах, які були окреслені генієм пролетарської революції. В цьому відношенні збірник виражає загальний напрямок розвитку СРСР. Академія Наук, включившись, як ланка, у великий ланцюг соціалі­стичного будівництва, вносить свою долю в ідейний фонд, створе­ний в дні, присвячені пам'яті геніального пролетарського вождя». [Памяти Карла Маркса: Сб. статей к пятидесятилетию со дня смер­ти (1883-1933). - [М., Л.] Изд. АН СССР. - 1933. - С. III].

Цей збірник теж має свою унікальну історію. Вже в 1932-1933 рр. йшла кампанія критики і нищення А. Деборіна, його не врятували ні покаянні листи, ні виступи на зборах. Він був знятий з усіх посад, ім'я його стало забороненим. «Через 4 роки після описаних подій, в 1937 р., коли почались масові арешти, - писав І. Яхот, - Деборін деякий час боявся ночувати вдома. Він спав на лавці в Нескушному саду у Москві. Одначе «чаша сия» його обминула. Він один із тих небагатьох «де-борінців», які вціліли». [Яхот И. Подавление философии в СССР... С. 96-97.] Зрозуміло, що книга ця теж потрапила в розряд забороне­них, коли на ній ще й друкарська фарба не встигла висохти.

Один примірник цього збірника є у власній бібліотеці автора із двома документами, що характеризують дві епохи. Перший - це напис на форзаці такого змісту:

126

«тов. Шапорову М.В.

за ударну аспірантську і громадську роботу директор Ленінградського Відділення Центрального Науков.-Дослідн. Інституту Педагогіки [В. Попов] Голова МК [Л. Василенко] Ленінград, 31 грудня 1933 р.».

Очевидно, що перебуваючи у приватній бібліотеці, книга не була вилучена в період боротьби з Деборіним і Бухаріним. Інший документ - це акт такого змісту:

«Затверджую»

Директор облкниготоргу

«14» листопада 1984 р.

АКТ

Ми, що нижче підписались, секретар партбюро облкниготоргу т. Белик Г.М., інспектор оргвідділу т. Гетьман В.Б., завідуюча магази­ном № 10 Кондратенко О.Д. 13 листопада 1984 р. склали цей акт в тому, що книга «Пам'яті Карла Маркса», збірник статей, виданий в 1933 р. Академією наук СРСР вилучена в магазині №10 «Букініст» як така, що не підлягає скупці в букіністичних магазинах згідно «Інструкції», затвердженої Держкомвидавом СРСР в 1977 р. пункт 5-а.

Ця книга, зі слів зав. магазином т. Кондратенко О.Д. не є складо­вою частиною фонду магазину, про що свідчить і відсутність штампів магазину і вихідних даних на книзі.

При перевірці бухгалтерських документів маг. №10 встановлено, що ця книга дійсно магазином не приймалась.

Секретар партбюро облкниготоргу.

Інспектор оргвідділу.

Зав. магазином №10 «Букініст».

А вінчає цей акт резолюція директора облкниготоргу: «т. Гетьман В.Б. Прошу підготовити повідомлення у відповідні органи».

127

А тепер безпосередньо кілька документів із цих двох збірок, що наочно демонструють протиставлення владою світоглядних і філо­софських концепцій світової суспільної науки і заідеологізованої «служниці режиму» в СРСР.

1) Відьгельм фон Гумбольт (1767-1835). німецький вчений.

Про завдання історика

Завдання історика є відтворити те, що сталося. Що чистіше й по­вніше вдається йому образ, то досконаліш виконав історик своє зав­дання. Просте відтворення - це перша, безумовна вимога його діла...

Коли спробувати розказати найнезначніший факт, але твердо хо­тіти сказати тільки те, що справді трапилось, то скоро помітиш, що без надзвичайної обережності у виборі й силі висловів скрізь при­мішуються дрібні власні думки про те, що сталося...

Історик охоплює всі нитки земного діяння й всі відбитки надзем­них ідей; сума буття більш-менш є предмет його оброблення, і тому він мусить досліджувати всі напрямки духу. /.../

Отже, щоб наблизитись до історичної правди, треба йти разом двома дорогами: точного, безстороннього, критичного обгрунтуван­ня того, що сталось, і поєднання досліджень, вгадування недосяж­ного тими способами. Хто йде тільки першою дорогою, той не дійде самої суті правди, хто ж знехтує першу для другої, тому загрожує небезпека зфальшувати деталі правди.

... Історія близька діющому життю. Вона має значення не окремими прикладами, чому наслідувати і чого оберігатися... її справжня й не­змірна користь у тому, щоб більш формою, яку мають події, аніж ними, оживити й прояснити розум для обробки дійсности, не дати йому за­блукати у царину чистих ідей і все-таки керувати його ідеями...

...Історичній правді загрожує куди більша небезпека від філо­софської, аніж від поетичної обробки, бо ця звикла принаймні, ли­шати свободу матеріялові. Філософія приписує подіям мету; це шу­кання первопричин, хоч би їх потім вивести з самої сути людини й природи, порушує й шкодить усякому вільному поглядові на своєрі­дне діяння сил і фальшує його.

...Підлягають нелегким для пізнання законам... психологічні сили різноманітне сплетених між собою людських здібностей, почуттів,

128

нахилів і пристрастей. Як найближчі побудні пружини вчинків і най-безпосередніші причини подій, що виникають з них, вони переваж­но інтересують історика й найчастіш до них вдаються, щоб поясни­ти події.

...В усьому, що діється, панує ідея, яку не можна спостерігати безпосередньо, і що ідею можна пізнати лише з самих подій. Тому історик не може зовсім виключати її сили з свого відтворення, шука­ючи всього тільки в матерії...

2) Леопольд фон Ранке П795-1886). німецький історик.

Про спорідненість історії й політики й ріжницю між ними

Виходячи в цьому дослідженні (споріднення історії й політики й ріжниця між ними) з історії, як відомої частини, ми визнаємо, що її справа не так збирати й зводити до купи факти, як зрозуміти їх. Для історії треба не самої, як дехто думає, нам'яти, а насамперед гостро­го розуму.

Про ріжницю між філософією та історією

Щоб стати справжнім істориком, треба, на мою думку, мати дві властивості: по-перше, брати близьку участь у поодинокому самому по собі й тішитися з нього.

Та цього мало; треба, щоб в історика очі були розкриті на загаль­не. Він не буде вигадувати наперед, як філософ, а під час дізнавання подробиць йому виявиться, який був розвиток світу загалом.

...Украй фальшиво було б у боротьбі історичних сил шукати тільки діяння грубих сил і, значить, розуміти у явищах єдине минуле: ніко­ли в світі не було держави без духовних основ і духовного змісту.

3) Томас Бабінгтон Маколей (1800-1859). англійський історик.

Стаття «Про історію»

Історик, у справжньому розумінні цього слова, мусить мати уяву досить сильну для того, щоб зробити своє оповідання захопленим і барвистим. Але він мусить остільки стримувати свою уяву, щоб задовольнятися матеріялом, який має, а не поповнювати те, чого бракує, своєю фантазією...

129

9* Удод О.А.

Те саме можна сказати і про історію. Вона не може бути цілком і абсолютно правдива.

...Ні картина, ані історія не можуть подати нам повної істини: найкращі картини й найкращі історії малюють нам ті частини істи­ни, що найближче показують нам ціле.

Історія, в якій правильно подано кожний окремий випадок, може в цілому бути неправильна. Те, що дужче впливало на щастя люд­ства й зміни в звичаях і моральності, перехід суспільства од бідності до багатства, од знання до неуцтва, од жорстокости до людяносте -оце здебільша неголосні революції. /.../

Справжній історик це той, в чиїх творах відбивається дух і характер віку. Він не подасть жодного факту, не припише своєму героєві жодно­го виразу, вірогідність яких не підтверджують поважні свідчення.

4) Генріх фон Зібель (1817-1895). німецький історик.

Про закони історичної науки

Досить часто нарікання на вічну мінливість історичної науки на перший погляд здаються небезпідставними. Що блискучіші успіхи дослідження, то більше й число так званих фактів, які вона викидає геть, як хибні припущення ранішнього пізнання. Те, що сьогодні дослідник збудує на уламках дотеперішніх поглядів, завтра другий дослідник розіб'є дощенту.

5) Фюстель де Куланж (1830-1889). французький історик.

Призначення історика

Історія не розв'язує питань: вона вчить нас розбирати їх. Вона принаймні навчає нас, як братися до того, щоб спостерігати людські діла.

...Вивчення історії повинне мати принаймні ту перевагу, що при­вчає нас відрізняти у фактах і в ході суспільства позірне від реально­го, те, що є ілюзія сучасників, від того, що є правда.

[Рохкин Г. Класики історичної науки. - [X.]: ДВУ, 1929. - С.55-68; С. 71-75; С. 127-131; С. 139-141; С. 187-188.]

130

6) Максим Горький.

Маркс і культура

Переглянувши всю історію людства, марксизм показав «острівне», ізольоване становище буржуазного «прогресу» в світі трудящих, по­казав злиденну обмеженість буржуазної «освіти» і показав ту стра­шенну ціну крові, якою заплачено і оплачується буржуазна культура.

Перший і самий могутній із усіх, хто колись жив, мислителів, Маркс показав світу грандіозне значення праці в історії культури, показав його всепереможну силу і обґрунтував історичну не­обхідність влади пролетаріату... Він, як легендарний Моїсей, відкрив перед робітничим класом шлях із єгипетського полону капіталізму в «землю обітованну» - в комунізм.

7) М.І. Бухарін.

Вчення Маркса і його історичне значення

Суворе пізнання об'єктивних законів суспільного розвитку не передбачає у Маркса - всупереч тому, що кажуть численні його кри­тики, що ведуть перманентну партизанську війну карликів проти цього гіганта думки й дії, - якогось «РаШт'а», «Рока», «Долі». Сама історія у Маркса... не перетворюється в своєрідного суб'єкта, що стоїть над людьми. Навпаки... «Історія, - писав він в «Святому Сімействі», - не є якась особлива особистість, що користується людиною як засобом для досягнення своїх цілей. Історія - не що інше, як діяльність людини, що реалізує свою мету».

8) А.М. Деборін.

Карл Маркс і сучасність

Якщо основне завдання науки - передбачення майбутнього на основі вивчення закономірностей минулого і майбутнього, то Карл Маркс був по суті першим на протязі всієї історії людства, хто на основі розробленого ним світогляду діалектичного матеріалізму ство­рив зовсім нову науку, яка характеризується її здатністю науково пе­редбачати шляхи майбутнього історичного розвитку.

131

Історія поставила віч-на-віч дві господарські і культурні систе­ми...: соціалістичну систему нашого Союзу і існуючої ще капіталі­стичної системи. Ми по-гігантському випередили всі капіталістичні країни...

9) О.І. Тюменєв.

Марксизм і буржуазна історична наука

Оскільки історики, відмовляючись від всяких узагальнень, обме­жили своє завдання виключно фактичними дослідженнями, розроб­ку теорії, підведення теоретичної бази під історичну «науку» взяли на себе в Німеччині філософи (Вшдельбанд, Ріккерт, Гротенфельд, Меліс, Бехер). Наслідком такого розподілу праці між істориками і філософами стало повне підпорядкування історії - філософії, пере­творення історичної науки в служницю (апсіїїа) ідеалістичної філо­софії історії в старому метафізично-теологічному значенні цього слова.

...Історик Трьольч, історико-методологічний твір якого задумано як вступ до його власної... філософії історії, так само переконаний, що історики, покинуті напризволяще, без допомоги філософів (зро­зуміло, ідеалістів-філософів) і теологів не зуміють ступити ні кроку. Жерці науки в навчанні у жерців релігії, - така характерна для су­часної західноєвропейської науки картина...

[Памяти Карла Маркса: Сб. статей к пятидесятилетию со дня смерти (1883-1933) -1933. - С. 2-4; С. 7-99; С. 101-163; С. 423-505].

132