Удод О.А.

Історія: осягнення духовності. - К.: Генеза, 2001. 192с.

У книзі досліджуються сучасні методологічні підходи до оновлення історичної науки та освіти в Україні. Пере­осмислюється традиційне розуміння предмета і функцій історичної науки, показаний зарубіжний досвід методоло­гічної перебудови історичної освіти, аналізуються докумен­ти нетрадиційного характеру (анекдоти, чутки, щоденники, неопубліковані листи, фольклор та ін.).

Розрахована на наукових працівників, викладачів історії, студентів, усіх, хто цікавиться історією України.

ЗМІСТ

Частина 1

МЕТОДОЛОГІЧНЕ ОНОВЛЕННЯ

ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ І ОСВІТИ

Вступ 6

1. Про основні ідеї історичної симптоматології 9 2. Про історичну альтернативу як наукову проблему 14

3. Про психоаналітичний підхід до історії 20

4. Про історію повсякденності 28

5. Про усну історію як методологію історичних досліджень 36

6. Про філософську школу діалогу культур

та методологічну основу сучасної історичної освіти 44

7. Про регіональну історію як сучасний напрям історичних досліджень 49

8. Про європейський досвід методологічної перебудови історичної освіти: уроки «Єврокліо» 56

9. Про так звану об'єктивність історичної науки 63

10. Про деромантизацію історії як методологічну

проблему 70 11. Про сцієнтизм і антисцієнтизм в історичній

науці й освіті 78

12. Чи завжди історики є моралістами?

(До питання про виховне значення історії) 85

Частина 2

ІСТОРІЯ І ДУХОВНІСТЬ:

СВІДЧАТЬ ДОКУМЕНТИ

Вступ 94

1. «...А новітній фольклор невблаганно своє зазначає», або Історичні анекдоти від Сергія Єфремова 95

2. «Яке суспільство, такі й чутки...» (До питання про природу та функції чуток в історичній самосвідомості українського народу) 103

3. «...Доводиться товаришів українців попередити і попередити настійливо...» (Кілька фрагментів щодо політичного «виховання» українських істориків) 111

4. Історія і філософія в Україні у 1920-1930-х роках: трагічні долі, схожі сюжети... 122

5. Історична самосвідомість та духовність українців у філософському узагальненні славетних... (Українська історія в щоденниках В. Вернадського та С. Єфремова) 133

6. Кілька документальних штрихів до долі музеїв в Україні у 1920-1930-х роках 142

I. Історична освіта під пресом партійного контролю (Кілька архівних документів періоду

1920-193 0-х років) 150

8. Задокументована історія в українському фольклорі 1920-1930-х років 157

9. Історична наука і освіта в дзеркалі періодики 193 0-х років 766

10. Ідейний зміст підручників з української історії у власній інтерпретації авторів 174

II. Про цінності справжні й декларовані... (Життя українського народу 1920-1930-х років у листах селян) 185

Про автора 191

Частина 1

ІСТОРІЯ:

ОСЯГНЕННЯ

ДУХОВНОСТІ

Методологічне оновлення історичної науки і освіти

ВСТУП

Історична наука в Україні переживає нині справжній ренесанс. Ми всі спостерігаємо небачений раніше публікаторський бум. Писа­ти можна сміливо й цікаво, опублікувати будь-яке видання - від сер­йозного твору історіософського спрямування до чергового неоміфо-логічного канигінського «шедевра» - можна практично без проблем: були б гроші. Складається ілюзія абсолютної свободи, зниження відповідальності за якість історичних творів. Професіоналів хвилює не кількість белетристики, випущеної і проданої на спекуляції при­родним потягом людей до історії свого народу, а те, що ми сьогодні маємо надзвичайно мало серйозних наукових праць, які були б вико­нані на справді високому науково-теоретичному рівні.

Сучасні тенденції в історичній науці, а відповідно й в історичній освіті, нагально вказують, насамперед, на необхідність вироблення нових теоретичних і методологічних підходів щодо вивчення істо­ричного процесу в Україні. В нашій історії зміна методологій, прин­ципів, ідейних засад відбувалась вже не один раз. Багато істориків, довго не задумуючись, змінили мінус на плюс (або ж навпаки) і «ус­пішно» продовжили працю на тих же місцях і в тій же тематиці. Більшість же зайняли вичікувальну позицію і ждуть, коли все вга­мується і знову з'являться єдино вірні методологічні настанови (яки­ми вони не були б). Але, на нашу думку, сьогодні слід категорично відмовитись від думки про потребу створення єдиних універсаль­них методологічних засад. Бо це знову затисне здоровий науковий пошук у прокрустове ложе існуючих схем і цитат робіт «офіційних» істориків. Різні філософські системи, багатство принципів і методів історичних досліджень можуть відрізняти сучасну історичну науку від колишньої догматичної. Не може бути однозначного і одностай­ного погляду на політичні й економічні процеси, які відбуваються сьогодні в Україні. Якщо взяти до уваги, що зараз понад 110 по­літичних партій презентують ідейні погляди населення України, то

очевидно, що ми маємо вже не менше 110 поглядів на сучасне життя в державі. А чому ж на минуле, те що було вчора, місяць, десяти­річчя, сторіччя тому ми повинні дивитись, оцінювати, осмислювати однаково, наче всі громадяни України стопроцентно є членами однієї партії? Ось у цьому сенсі, мабуть, і був правий М.М. Покровський, коли говорив про історію, як про політику, повернену назад.

Для чіткого визначення в морі наукових історичних пошуків найбільш надійними орієнтирами можуть бути історіософія (осмис­лення історії, її теорія) та методологія (принципи і методи історич­ної науки).

Ще важче, ніж історику-досліднику, орієнтуватися сьогодні шкільному вчителю історії. Йому необхідно не тільки давати кілька різних варіантів тлумачення проблем, але ще й критично аналізува­ти свою власну точку зору на ситуацію й утримуватись, навмисне чи ні, від підтримки якоїсь конкретної точки зору. За влучним вислов­ленням Джона Тоша, «історик має дуже неприємну роль у руйну­ванні міфів, що спрощують або викривляють загальновідоме тлума­чення минулого. У цій ролі він уподібнюється до хірурга-окуліста, який спеціалізується на видаленні катаракти».

Для вчителя історії найоптимальніший і найбезпечніший підхід - це постійне звертання до методології історії, яка пропонує цілий ряд фактів, що представляють різні точки зору, і завжди дає змогу підходити до проблем помірковано і об'єктивно, уникаючи небезпе­ки селективності; відкриває очі на існування інших точок зору, які можуть бути незручними та з якими більшість може не погоджува­тись, але які попри все мають бути визначеними.

Привчаючи себе і учнів звертатись до філософії і методології історії, які постійно представляють різноманітність поглядів і за­прошують людей розглядати ситуації з різних точок зору, можна до­помогти молоді вирішувати дуже серйозні проблеми. А саме: проти­стояти стереотипному, міфологізованому мисленню, необ'єктивності та спотворенню історичних фактів; розвивати позитивне мислення і цінності - терпимість, солідарність, повагу до різноманітності; спри­яти досягненню взаєморозуміння між конкуруючими громадами, оскільки з'являється надія на те, що можуть бути визнані різні точки зору.

Виходячи із подібних міркувань, хотілось би саме на зламі століть і тисячоліть започаткувати нову тему під умовною назвою «Історія: осягнення духовності» та запросити до розмови читачів, учених, сту­дентів, учителів історії. Необхідно, на нашу думку, осмислити саме ті нові (для України) підходи в методології історії, які дозволили нарешті й вітчизняним історикам звільнитись від історичних пут та заглибитись у вивчення нетрадиційних проблем - духовного життя людей, історії повсякденності, тендерної історії, історичної психо­логії, альтернативності в історії...

Для вивчення нових сторін життя людей (а не сумнозвісної бо­ротьби) потрібні й нові методологічні інструментарії. Досить часто з'ясовується, що в Європі вони були апробовані ще на зламі попе­редніх століть. Тому, в першу чергу, мова піде про ідеї історичної симптоматології Рудольфа Штайнера, тотальну історію та ін. Це буде свого роду пропаганда і популяризація новітніх підходів у сучасній історіографії, чим предметно в останній час зайнявся історичний фа­культет Дніпропетровського національного університету і всі його кафедри на чолі з професорами А.Г. Болебрухом, В.В. Іваненком, В.К. Якуніним, доцентами С.Й. Бобильовою, С.І. Світленком.

1. Про основні ідеї історичної симптоматології

...Пояснення історичних фактів знаходиться в духовному світі, і саме виходячи з духовного світу, ми повинні висвітлювати факти, які в протилежному випадку залишають­ся мертвими так само, як не світяться предмети, якщо ми не освітлюємо їх близьким, родинним для нас світлом.

Рудольф Штайнер.

Історія - це унікальна дисципліна, яка опікується спеціального роду тренуванням розуму і фантазії. Таке призначення історії як на­уки і навчального предмета вбачається експертам Ради Європи, які активно пропагують сьогодні сучасні методологічні підходи в Україні шляхом проведення міжнародних семінарів, виданням літе­ратури, стажуванням та ін.

Вивчення досвіду викладання громадянської історії у вальдорф-ських школах Німеччини, Австрії і Швейцарії дало можливість ознайомитись нам із основними ідеями історичної симптоматології.

Що ж таке історична симптоматологія?

Вона є складовою частиною антропософської системи пізнання, розробленої Рудольфом Штайнером (1861-1925), відомим австрійсь­ким мислителем, педагогом, засновником перших вальдорфських шкіл у Європі.

Антропософія розглядає історію як розкриття того, що закладене у людині. Становлення історії є становленням людини. Людина -істота історична: на відміну від природних істот людина і людство змінюються і трансформуються в ході історії і через неї. Необхід­ний такий погляд на історію, який в окремих історичних утвореннях і подіях вбачав би ознаки становлення людини.

Рудольф Штайнер ввів термін історична симптоматологія для того, щоб підкреслити принципову різницю між дослідженнями природи і пізнанням історії. Вперше це було зроблено ним у роботі «Основні риси теорії пізнання і світогляду Гете» (1886). Р. Штайнер

твердив, що у сфері органічної природи людина пізнає видимі яви­ща через процеси, які теж виступають у формі видимих явищ (не тільки з допомогою зору). Зовсім по-іншому відбувається пізнання в галузі духовних або історичних явищ. Те, що вивчається, пізнається, не має, як правило, оптичного або акустичного характеру. Людина змушена проникати в суть інформації, абстрагуватись від форми і способу її передачі (текст, слова, голос, фото, кіно і т.п.). Ми розу­міємо глибокий зміст історії тільки тоді, коли активізуємо всередині себе власний досвід, власну систему цінностей, ідей і уявлень, які й відкривають нам зміст минулого. Таким чином, історичні джерела є мертвими самі по собі, але поки людина не активізує їх через влас­ний духовний світ. Історичні явища, що презентуються джерелами, повинні викликати в людини симптоми (від грец. зутріота - збіг обставин, ознака). Симптом - це зовнішній вияв змісту, який не ус­відомлюється безпосередньо, а дозволяє звернути увагу на дане яви­ще і приступити до його побічного усвідомлення тими чи іншими засобами. Симптоматологія, як відомо, найбільш характерна як метод діагнозування в медицині. За аналогією розповсюджується як метод пізнання в соціології, політиці, теорії пізнання і, звичайно, в історичній науці.

Отже, історична симптоматологія, на думку Р. Штайнера, є мето­дом історичного пізнання, який полягає в необхідності вживання в чужі способи бачення і сприйняття, переживання заново всіх істо­ричних подій, проникнення в духовний світ інших людей. Штайнер говорив, що «ніхто не може по-справжньому зрозуміти історичної правди таких документів, як Євангеліє, якщо заключений в ньому містичний зміст не переживе спочатку в собі самому».

Симптоматичний метод осягнення історії характеризується тим, що він ув'язує розуміння історії з «розгадуванням» окремих фактів, за якими, як за симптомами, він намагається відзначити глибинні імпульси. Історія - це наука, що ґрунтується на досвіді, і в кожному окремому випадку історику необхідно заново розгадувати симпто­ми. Перш за все він ретельно, всіма способами досліджує джерела, наближуючись до історичного явища і до того, що в ньому сконцен­тровано. Потім, вивчивши явища, він прагне оживити і реконструю­вати у своїй душі те, що їх породило.

10

Таким чином, першим завданням історика є, зрозуміло, точне описання фактичних обставин. В історії це значно складніше, ніж у природничих науках, оскільки доводиться реконструювати факт на основі різних джерел, адже історичні факти, на відміну від природ­них, не лежать на поверхні. Історична реконструкція дозволяє бачи­ти, що хід подій визначається різноманітними факторами: природні явища вриваються в історію нібито ззовні. Вони можуть сприяти початку або прискоренню історичних процесів. Тверді, усталені життєві форми, стабільні форми поведінки з часом перетворюються в тип, який потім неминуче відтворюється тисячу разів. Життєві форми стабілізують історію; рухи, тенденції, які виникають більш-менш раптово, стають провідниками нових настроїв, поворотів свідо­мості, криз. Це симптоми, які неважко розпізнати.

Історичне розуміння того, що виражається в симптомі, вимагає розгляду всього середовища, а також наслідків, які виникають з того чи іншого руху або зміни способу життя. Такий огляд оточуючого середовища окремого явища дає нам впевненість і показує історику, що він не женеться за химерою.

В 1918 р. Р. Штайнер у своїх доповідях з історичної симптомато­логії критикував марксистське матеріалістичне розуміння історії і підкреслював при цьому переривчастий, імпульсивний характер історії, її «відкритість». Він розділяв точку зору Бертрана Рассела щодо історії як сукупності стрибків і пунктів, необов'язковості на­ступності. На кожному значному повороті минулого ми зустрічає­мося із явищами випадковими і непередбачуваними, новими і дина­мічними, а також революційними.

Історична симптоматологія як метод пізнання історичного мину­лого відкриває нові можливості й для вчителя історії у викладанні предмета. Вчитель, який стоїть на позиціях історичної симптомато­логії, розмірковує приблизно так: «Для мене не всі факти історії од­наково виразні, є процеси дуже цікаві для мене, здатні ще й сьогодні захопити мене емоційно, я розумію їх глибше, ніж багато іншого. Треба як можна раніше почати готуватись до цих тем, це допоможе мені навчитись сприймати історію як особисте переживання, через симптоми проникнути до імпульсів, які їх визначають. Із плином часу мої історичні інтереси розширюються. А для школярів головне

11

- «відчувати» вчителя і через вчителя відчувати Історію як нашу спо­відальницю, співбесідницю і натхненницю». Так виникає такий метод викладання історії, який через її розуміння поглиблює розу­міння людини, тому що в основі висвітлення історії лежать досвід і переживання людини. Великі битви і повороти історії виявляються, таким чином, не просто безликими фактами, які треба прийняти до відома, і не навчальним матеріалом для політичної освіти, а чимось таким, що пробуджує душу і мобілізує волю.

Отже, історична симптоматологія Р. Штайнера, визначаючи мету викладання історії, відроджує в оновленому вигляді старовинний принцип «історія - наставниця життя». Історичний матеріал не тільки узгоджується з віком учнів, а й приходить на допомогу віковим про­блемам старшокласників.

Історична симптоматологія передбачає також викладання не в чисто історичному, а в історико-культурному аспекті. Заслуговує на увагу дискретне викладання історії, при якому вчитель добирає найбільш виразні і корисні теми, жертвуючи повнотою курсу. Плідною виглядає також рекомендація концентрувати історичний матеріал навколо яскравої історичної особистості.

Всі ці ідеї, викладені Р. Штайнером, виглядають для нашої науко­вої і освітньої дійсності, як щось екзотичне і не зовсім реальне. Але вже усвідомлення нами того, що є інші погляди на методологію історії, її розуміння, використання хоч би деяких елементів та прин­ципів оновлення нашої історичної науки і школи неодмінно збага­тять нас.

Література

1. Галлагер К. Викладання історії в контексті сприяння демокра­тичним цінностям і терпимості. -К., 1998.

2. Гугнин А., Корбан Г. Очерк методологии социального позна­ния. - Днепропетровск, 1997.

3. Карлгрен Франс. Воспитание к свободе. - М., 1992.

4. Lindenberg Christoph, Geschichte Lehren. - Stuttgart, 1991

5. Линденберг Кристоф. Обучение истории. - M., 1997.

12

6. Методология истории. - Минск, 1996.

7. Прокофьев С. Духовные судьбы России и грядущие мистерии Святого Грааля. - М., 1995.

8. Тош Джон. Хода історії. - Лонгман, 1990.

9. Штайнер Р. О России. Из лекций разных лет. - Санкт-Петер­бург, 1997.

10. Штайнер Р. Основные черты социального вопроса. - Ереван, 1992.

11. Штайнер Р. Философия свободы. - Ереван, 1993.

13