1.«...А новітній фольклор невблаганно своє зазначає»,

або Історичні анекдоти від Сергія Єфремова

Анекдотичні часи й анекдотичні люде! Дійсність постачає анекдоти,

яких не видумаєш...

Єфремов С.

Щоденники, 1923-1929.

У суспільстві, як правило, склалось полегшене, спрощене став­лення до анекдотів. Політичних, або антирадянських анекдотів, про­сто боялись, особливо в 1930-1970-х роках. За розказаний або почу­тий викривальний антикомуністичний анекдот при допомозі «сек­ретных сотрудников» можна було отримати кілька років таборів. Тому не дивно, а закономірно, що історичні анекдоти виявились у щоден­никах Сергія Єфремова поруч із найбільш таємними, особистими документами і записами, що ніколи не планувались ні для публі­кації, ні для читання іншими.

***

Сергій Олександрович Єфремов народився 6(19) жовтня 1876 р. в Звенигородському повіті на Київщині у сім'ї священика, предки якого були українськими Охріменками. Перелицюватися знову в ук­раїнське прізвище Єфремов свідомо відмовився, щоб не вподобати­ся до тих кон'юнктурщиків, що згадали про своє українське поход­ження в період так званої «українізації» 1920-х років, але все ж деякі свої літературні праці підписував псевдонімом «С. Охріменко». Вчив­ся в Уманському духовному училищі, Київській семінарії, екстер­ном, в 1897 р., склав випускні іспити в 1-й Київській гімназії. Закін­чив юридичний факультет Київського університету. Дуже швидко став відомим серед української громадськості як літературний кри­тик. У 1905 р. саме С. Єфремов, коли було скасовано горезвісний Емський указ, написав першу політичну статтю українською мовою «Чи буде суд?» Був одним із керівників Товариства українських поступовців, послідовно виступав за демократичну автономію Ук­раїни. Він був одним із ініціаторів створення Української Централь­ної Ради, обирався заступником її голови (М.С. Грушевського). С. Єфремов працював у складі Комітету ЦР - виконавчого органу Ради,

95

а потім у Генеральному Секретаріаті. Але з липня 1917р. активної участі в діяльності УЦР не брав, очевидно через складні особисті стосунки з Грушевським. Гостро негативно поставився С. Єфремов до більшовицького перевороту. Засуджував також державний пере­ворот, здійснений П. Скоропадським.

У лютому 1919 р. Українська АН обрала С. Єфремова своїм дійсним членом, а в 1922 р. - віце-президентом ВУАН. С. Єфремов змирився із фактом існування радянської влади, але не прийняв її ідейно, не приховував свого негативного ставлення до більшовизму. В 1922 р. він був занесений до списку українських учених, яких вла­да передбачала вислати за кордон, але згодом змінила свої плани. В 1928 р. в умовах «радянізації» ВУАН було розгорнуто кампанію боротьби з «єфремовщиною». С. Єфремова заарештовують 21 лип­ня 1929 р. у сфабрикованій справі СВУ. Помер в одному з таборів ГУЛАГу 31 березня 1939 р. Реабілітований за відсутністю складу злочину пленумом Верховного Суду УРСР 11 серпня 1989 р.

Свої знамениті щоденники С. Єфремов творив упродовж майже семи років: 1923-1929. Двічі на сторінках «Щоденників» він цитує Шевченкові слова (як епіграф до своїх нотаток):

...Розважаю Дурную голову свою Та й кайдани свої кую, Як ці добродії дознають...

Дізнались! Щоденники С. Єфремова були конфісковані після його арешту. Відомості про схованки, де академік тримав свої записи, дав М. Павлушков (племінник С. Єфремова) під час допиту 15 серпня 1929 р. Кращого реального компромату на С. Єфремова, з точки зору чекістів, відшукати було неможливо. Після цього шлях був один - у табори, де Єфремов і загинув.

До 1990 р. щоденники С. Єфремова, а це записні книжки великого формату обсягом 3 77 аркушів рукописного тексту, знаходились в архіві КДБ України. Фрагменти щоденників вперше були опубліковані в журналі «Київська старовина», № 1 у 1992 р., а повна публікація здійснена в 1997 р. Інститутом архівознавства, Національною бібліо­текою України ім. В. Вернадського та видавництвом «Газета «Рада».

96

Сергій Єфремов досить жваво, як науковець і політик, цікавився суспільними настроями. А оскільки офіційна преса (бо іншої про­сто в 1920-ті роки не існувало) одне викривала, а інше замовчувала, то за більш правдиві свідчення він вважав розмови, бесіди, перека­зи, чутки, а також анекдоти, приказки цієї епохи. У щоденниках він вів своєрідну рубрику «З новітнього фольклору», де не раз зазначав природу анекдотів: «З сучасних анекдотів, чи може й з дійсности, бо одного від другого у нас не одріжниш». (Єфремов С. Щоденники, 1923-1929. - К: ЗАТ «Газета «Рада», 1997. - С.237)

Не варто картати наших людей за те, що замість відкритого по­літичного протесту і боротьби проти більшовизму вони переносили свою незгоду з режимом у «кухонні» розмови, анекдоти, перекази. Бо ніколи в Україні не було традицій публічної політики, легальної опозиції. Мабуть, так звані політичні анекдоти відпадуть разом із цензурою, переслідуванням свободи слова, утисками критики, за­жимом інакодумців та іншими явищами недемократичних суспільств.

С. Єфремов у своїх записах навів характерний приклад щодо по­бутування антирадянських анекдотів: «По місту розказують про те, як справляв кооперативний технікум Новий рік... Один з начальства (теж комуніст і жид) так угобзився, що почав розповідати совітсько-жидівські анекдоти... Анекдоти ті ходять давно, але характерно, що їх цим разом розповідав комуніст і прилюдно. По-тверезу - агітацій­на промова, по п'яну - глузування з самих підстав до тіє промови». (Там само. - С. 49). Таке явище (психологи назвали б «когнітивним дисонансом»), - коли переконання людей не збігалися із знаннями, ідеями, цінностями, що проголошувались, - було закономірною реакцією населення на духовне насильство, шалене насаджування комуністичних ідей, руйнування традиційних духовних цінностей.

Отже, українське суспільство 1920-х років під гострим жалом народного сарказму в глузливо-песимістичному стилі від Сергія Єфремова.