5. Про усну історію

ЯК МЕТОДОЛОГІЮ ІСТОРИЧНИХ

ДОСЛІДЖЕНЬ

Гуманітарні науки розвиваються під впливом складних явищ дійсності, відображаючи усвідомлення людством нових для себе проблем і пошук шляхів їх вирішення. Відкриття, зроблені в спе­ціальних галузях знань, викликають зміни всієї системи наук про людство в цілому. Історія із своєю методологією існує в загальному просторі гуманітарних знань і також займається пошуком конкрет­них відповідей на загальні вимоги часу.

На кінець XX ст. стали очевидними глобальний характер і взає­мозв'язок всіх соціальних процесів. Традиційні методи соціальних наук, у тім числі історії, колись накопичені джерела інформації, що служать базою для історіософських узагальнень, вимагають переос­мислення. Традиційні історичні джерела показують свою неповно­ту, обмеженість і неспівпадіння при вивченні тієї «мовчазної більшості», настрої якої все сильніше впливають на хід соціальних процесів. У новітній час гуманітарні науки зорієнтовані на дослі­дження не стільки об'єктів, скільки взаємодії і взаємовпливів люди­ни і природи, людей між собою. Ось чому в історичній науці все популярнішими стають методи реконструкції моделей взаємовідно­син історика як суб'єкта пізнання із своїм об'єктом дослідження. Різко зріс інтерес до суб'єктивного фактора в історії, до аксіологічної (ціннісної) орієнтації людей в історії. В сучасних історіософських концепціях активно проводяться ідеї загальнолюдського начала: істо­рія розглядається як засіб розширення можливостей спілкування людини із світовою культурою. Сучасна історична наука змушена реагувати на фундаментальні людські потреби в подоланні рамок простору і часу та взаємодії з людьми, з культурою інших епох з допомогою історичних джерел, які виступають у ролі явищ культу­ри. Щоб розкрити гуманітарний зміст історичного процесу, а не тільки його вузький політичний або економічний аспект, необхідно звертатись саме до джерел масової історичної свідомості. Що відчу­вав весь народ і кожна окрема індивідуальність, а не тільки лідери, партії, їх керівники, - ось що повинно хвилювати більше істориків для творення справді «об'єктивної» історії.

36

Європейська історична школа завжди критично ставилась до усної традиції. Прибічники усної історії не визнавались офіційною істо­ричною академічною наукою. І лише з другої половини XX ст. мож­на спостерігати певний поворот до усної історії. Свідченням цього може служити XVIII Міжнародний конгрес істориків і X Міжнарод­на конференція «Історія і комп'ютер», що проходили в Монреалі (Канада) в серпні-вересні 1995 року. Не випадково в ході конференції було утворено секцію, що розглядала усну історію як один із най­важливіших напрямів сучасної історіографії. П'ять доповідей на конференції було присвячено саме аналізу стану «усної історії» в кількох національних історіографічних школах. Висвітлені були про­блеми усної історії в Латинській Америці (Д. Шварцштайн, Арген­тина), дискусії щодо усних джерел в Італії (П. Клементо, Сьєннський університет, Італія), а також місце усної історії у вивченні єврейсь­кого народу в діаспорі (Ф. Регард, Швейцарія), історії Іспанії (М. Віланова, університет Барселони, Іспанія) та Японії (Т. Хірокава, міський університет Осака, Японія). Були проаналізовані методо­логічні проблеми усної історії. В першу чергу - проблеми міждис­циплінарних зв'язків усної історії. Адже саме вона найбільше зв'я­зана з антропологією, соціологією, лінгвістикою, які також викори­стовують усні джерела.

Треба відмітити, що хвиля піднесення усної історії в Європі пов'я­зана з атмосферою 1968 року, коли нонконформістський підхід до тра­диційних укладів у політиці й науці брав верх у настроях молоді. Нове покоління вчених-істориків прагнули вирватися із обіймів офіціозу в науці, вони хотіли створити справді «іншу історію», близьку до ант­ропології, яка називалась «історія народів без історії», історія безгра­мотних. Це була спроба створити альтернативну історію, альтерна­тивну не тільки по відношенню до академічної історії, а й по відно­шенню до всіх історіографічних шкіл, які робили свої висновки на основі письмових джерел. Ряд дослідників в Італії, наприклад, нама­гались дослідити історії провінцій, вивчити тим самим глибинні пла­сти народної історії, виходячи з того положення, що тільки дякуючи усним свідченням можна створити реальну «народну правду».

У 1975 році на XIV Міжнародному конгресі істориків у Сан-Фран­циско був проведений круглий стіл на тему «Усна історія як нова методологія історичних досліджень». А через рік, у 1976 році, у

37

Болоньї вже було проведено І Міжнародну конференцію послідов­ників усної історії, яка розглянула важливу методологічну і прикладну проблему: «Антропологія і історія: усні джерела».

1960-ті роки характеризуються численними міжнародними конференціями, які сприяли створенню неформальної асоціації при­хильників усної історії. Після Болоньї конференції проводились в Амстердамі (1980), Барселоні (1985), Оксфорді (1987) та в інших містах - всього 7 міжнародних зустрічей.

У 1980-ті роки усна історія стає ефективним педагогічним засо­бом у Франції. Усні анкети використовувались, щоб прищепити інте­рес учнів до історії. Отримані дітьми від їхніх бабусь і дідусів по­відомлення були дивовижними документами, свідченнями, які дозво­ляли по-новому поглянути на події Другої світової війни та еміграції.

У 1989 р. в Іспанії зусиллями Мерседес Віланова - засновниці досліджень із усної історії - було утворено журнал «Нізіогіа у ґиепіе огаї». Пізніше подібні журнали утворились в Англії («Усна історія»), а Рональд Греле утворив навіть «Міжнародний журнал усної історії».

Такий детальний хронологічний опис розвитку нового напряму у світовій історіографії - усної історії - наведений не випадково. Із аналізу становлення цього напряму історії випливає досить харак­терний світоглядний висновок і чітко простежується явна залежність між відновленням і розвитком демократії і змістом усної історії. Не можна не помітити, що вона отримала могутній поштовх під впли­вом подій у Франції в травні 1968 р., під впливом демократизації в країнах Латинської Америки та Іспанії і, нарешті, в результаті ра­дикальних перетворень у Радянському Союзі в 1989-1991 рр.

Усна історія, як напрям сучасної методології історичних до­сліджень, дуже близька до антропології і звертається до сюжетів по­всякденного життя. Пріоритетними в ній є теми, близькі до антро­пологічної історії, яка вивчає особливості світу простої людини і дозволяє побачити справжнє життя простих людей. Усна історія має справу, як правило, із локальними подіями, усне анкетування харак­теризується певною спонтанністю, але його репрезентативність все ж допомагає уявити і показати менталітет народу, а тому відповідає головним інтересам більшості істориків.

Становлення усної історії справедливо пов'язують із впливом французької школи «Анналів», яка по-новому підходить до питань

38

історії, висуваючи на перше місце історію повсякденності. За допо­могою усних джерел, спираючись на індивідуальну і колективну пам'ять, можна відтворити особливості етнічної історії народів. Як­раз феномен пам'яті сприяє інтеграції всезагальної та усної історії.

Таким чином, можна підсумувати, що не дивлячись на упередженість до усної історії з боку офіційно-академічної та вузівської (університетсь­кої) науки, цей напрям у методології історичних досліджень набирає силу. Жан-П'єр Валло (Національний архів Канади) говорив на конфе­ренції в Монреалі (1995), що «хоч усна історія як дисципліна відносно нова, її популярність зростає. Збільшується число усних архівів, по­ліпшується їхня якість. Через те XXI століття стане часом поступового розвитку цього нового напряму».

Сьогодні правомірно піднято питання про сам термін «усна істо­рія». Більшість дослідників схиляється до того, що цей термін є не­точним і двозначним. Більш точним є вирази «усні джерела», або «історія в усних джерелах». Але назва «усна історія» при всій її об­меженості та неточності все ж залишається загальноприйнятою, бо символізує творення історії під лозунгом «новий погляд на життя низів суспільства».

Що ж таке усна історія? Із попереднього екскурсу в історію її становлення можна зробити висновок, що усна історія - це новий, сучасний напрям у методології історичних досліджень, який віддає перевагу з усіх методик дослідження саме усному анкетуванню, так званим польовим дослідженням, народній традиції в поясненні істо­ричного минулого. Бесіди, опитування, інтерв'ю, фонозаписи спо­гадів стають основними історичними джерелами для реконструкції подій. Примітною ознакою усної історії є суб'єктивізм носіїв інфор­мації та залежність усних свідчень від аксіологічної позиції інтерв'­юера. Зрозуміло, що усна історія закономірно вступає в протиріччя із марксистською методологією історії, яка ґрунтувалась на прин­ципі партійності в історії.

Природно, що до 1991 р. цей методологічний підхід (усна істо­рія) в Україні не знаходив підтримки і розповсюдження. Усна істо­рія функціонувала як альтернативна офіційній народній науці і пропаганді й побутувала у формі народної традиції, чуток, анекдотів, фольклору, самвидаву та ін. Спрацьовував закон: «усна історія» - це історія народів без історії, тобто бездержавних народів.

39

У 1993 р. в Україні був утворений Центр досліджень усної історії та культури (м. Київ), який очолив Вільям Нолл. Не тільки інозе­мець організував цю роботу, а й фінансування польових досліджень та видання їх результатів теж було здійснено зарубіжними інститу­ціями (Посольств США в Києві, ІКЕХ - грант на спеціальні проек­ти). Багато істориків в Україні продовжують вважати усну історію не вартим уваги історичним джерелом, думають, що свідки є упе­редженими. Вони й досі віддають перевагу тільки документам радянської держави, хоч та документація часто є неправдивою, а в багатьох випадках зовсім ненадійною.

Згаданий же Центр, провівши в Україні у 1993-1995 рр. польові дослідження, переконливо показав переваги нової для нас методології історичних досліджень. Предметом опитувань стала історія сумно­звісних 1920-3 0-х років-життя селян у період примусової колективі­зації. Дослідження Вільяма Нолла являло собою зібрання усних історій (розповідей), записаних від найстаріших селян. За методологією та цілями це дослідження є водночас етнографічним та історичним. Пи­тальник, складений учасниками проекту, та його структура дозволяли використати відповіді, щоб показати весь спектр трансформацій у житті селян: і зміни, що їх можна вимірювати матеріально (втрата худоби, житла, життя), і ті, які виміряти значно важче. Вони не мате­ріальні, а скоріше духовні - знищення великої частки селянської куль­тури, включно з інституціями громадянського суспільства, втрата ціннісних орієнтирів, трансформація духовних цінностей.

Опитування, проведене В. Ноллом, охопило понад 400 осіб з Цен­тральної України (Черкащина, Вінниччина) та Східної України (Хар­ківщина, Полтавщина, Сумщина і Чернігівщина). Питання і розповіді селян стосувались репресій проти релігійних інституцій, заборони колядок, репресій старців і ще десяток інших тем, які спонтанно виникали під час розповідей. Для певних дослідницьких тем, які опрацьовував Центр В. Нолла в українському селі, оповідачі надали інформацію, яку нелегко було б узгодити з друкованими джерелами, - переважно через недостатню кількість або явну фальсифікованість документальних матеріалів, що надавались владою попереднім поколінням офіційних істориків.

Багато стереотипів радянської історіографії руйнують досліджен­ня з допомогою методики усної історії.

40

Наприклад, опитування показало дуже мало романтизації селянсь­кого минулого. Опитувані у своїй більшості не намагалися довести, що до радянської влади все було добре, а пізніше все стало погано. Цікаво, що українські селяни переважно не вживають назв-кліше для означення нових людей чи подій, не використовують принизли­вих прізвиськ навіть для тих, хто несе відповідальність за вбивства їхніх близьких у той період. Принизливі прізвиська типу «комуня-ка», прокльони або лайки не виникали. У селах, де дослідники зби­рали інтерв'ю - і серед активістів і серед тих, хто постраждав від їхніх дій - відвертих виразів ненависті до активістів, часто винних у жахливих злочинах, майже не було. Очевидно, що стереотипи колишньої історіографії щодо класового протистояння в українсь­кому суспільстві 1920-193 0-х років, є занадто штучними і свідчили про те, що «підганяли» історію під теоретичні постулати марксизму. За усними свідченнями українських селян зовсім не простежується розшарування селян на бідняків та куркулів. Так званих «куркулів», на думку В. Нолла, в Україні у 1920-ті роки не існувало (якщо взагалі колись існували). Абсолютно недоречним є також наголос на «общи­ну» як соціально-економічну одиницю в 1920-ті роки, що нібито умож­ливило перехід від «общини» до колгоспу. Центр досліджень усної історії та культури спростовує теоретичні висновки Чаянова (про так званих куркулів, ідею «класової боротьби» всередині селянського сус­пільства 1920-х рр., про «общину») і спонукає істориків шукати істи­ну не в заглянцьованих документах радянських архівів, а в самому народному житті, усній традиції, історичній пам'яті.

Ніхто із прихильників усної історії не ідеалізує її як універсальну методологію. На думку В. Нолла, «має існувати більш ніж одна ефек­тивна методологія для дослідження соціальної та культурної історії. Різні методи не обов'язково спростовують, часом навіть доповню­ють один одного, адже кожний створює інформаційну обгортку та інтерпретацію, яка не обов'язково можлива за допомогою іншого». Усна історія містить лише один із можливих наборів методів. Інтер­претації усної історії та етнографічних даних не обов 'язково подібні до тих, які походять з інших джерел інформацій.

Польові дослідження В. Нолла довели, що у 1920-ті роки українське селянство суттєво відрізнялось від російського селянства. Наприклад, «община», поширена серед російських селян, фактично не існувала на

41

більшості української території у 1920-ті роки. Звичайно, в українсь­ких селян було місцеве самоврядування - «сходка», були й громадські землі. Однак різновид «зрівнялівщини», який здавна пропагували російські селяни, - брати землю в однієї родини й передавати іншій, -по суті, не існував у більшості українських регіонів.

Так само спростовується довго пропагована теза про добровільну колективізацію - це або ленінська фантазія, або вигадка городянина про те, що буде краще для селян, або як можна швидко і ефективно збільши­ти аграрну продукцію. Навіть якби зміни відбувались поступово, селяни не могли вважати колективізацію прийнятною для сільського господа­рювання, економіки, культури. На їхній погляд, вона не була розумною. Вона ігнорувала не тільки їхні економічні норми, а й культурні.

Слід вітати також перші спроби організації історичних досліджень в руслі усної історії, що останнім часом були започатковані органа­ми освіти, викладачами історії серед учнівської молоді. Так, у 1997-1998 рр. за підтримки Міжнародного фонду Корбера (Німеч­чина) та Міжнародного фонду «Відродження» львівські історики, об'єднані в регіональну асоціацію «ДОБА», провели перший кон­курс учнівських пошукових робіт «Слідами історії» на тему «Історія моєї школи». Поліна Вербицька, голова асоціації вчителів історії «ДОБА», звертаючись до учасників акції, говорила: «Вивчаючи істо­рію, ми, як правило, зупиняємось на грандіозних подіях та фактах. І тому часто така історія виступає для нас чимось далеким і недосяж­ним. Співпрацювати з нами - це означає шукати сліди історії не де-небудь, а у власному довкіллі: у рідній домівці, перед її порогом, серед своїх друзів, знайомих. Це під силу кожному».

Добре, що учні привчаються до методики усної історії. Долаєть­ся бар'єр між кимось написаною історією (а тому офіційною, недо­ступною і сухою) і власними дослідженнями минулого - живими, цікавими, інтригуючими. Ініціатори конкурсу «Слідами історії» да­ють рекомендації до використання традиційних писемних джерел і організації інтерв'ю, анкетування. Цікавими є етапи пошукової ро­боти - від дослідження історії школи до теми «Школа і суспільство».

Звичайно, що усна історія не може претендувати на місце універ­сальної методології (чого й не можливо досягти ніякій методології). Але використання її методик і прийомів тільки збагатить історичну науку, її гуманістичний і виховний потенціал.

42

Література

1. Нолл Вільям. Трансформація громадянського суспільства: Усна історія української селянської культури 1920-30-х років. - К.: Ро­довід, 1999.

2. Слідами історії: Конкурс «Історія моєї школи» / Методичні рекомендації за ред. П.І. Кендзьора. - Львів, 1997.

3. Современная мировая историческая наука: Информ.-аналит. обзор. - Минск, 1996.

4. Сарбей В.Г. За народознавчу історію України! // Історична на­ука на порозі XXI століття: підсумки та перспективи. - Харків, 1995.

43