4. Про історію повсякденності

Багатьох сьогодні в Україні - не тільки професійних істориків -хвилює питання: якою бути історичній науці в нашій державі? Чи зможе наша наука звільнитись від пут «марксизму-ленінізму», його формаційно-класового підходу та принципу партійності? Чи зможе­мо ми не впасти в іншу крайність - перетворити історію на милуван­ня патріархальщиною, перетворити Україну на «кумедний заповід­ник милих серцю цінностей, які нікого, окрім нас самих, не цікав­лять» (Н. Яковенко). Від Володимира Винниченка, який не міг чита­ти українську історію без заспокійливих ліків, бо, на його думку, наша історія - «одна із нещасних, безглуздих, безпорадних історій», а наша нація (українська) - зацькована, нещасна, зашарпана, тільки те й робила за весь час свого існування, що одгризалась на всі боки, а вся історія - це безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування, до багатьох сучасних істориків тягнеться сумна тра­диція оплакувати власну історію.

Звідки оці плачі, скигління над нашою історією? Хто сказав, що українська історія є ненормальною, а наш народ не гідний такого ж нормального, прогнозованого минулого?

Причина в одному - застарілому методологічному підході до історії. Відома сучасна українська вчена-історик Наталя Яковенко в статті з влучною назвою «Щоб рухатися вперед, треба заговорити мовою кінця XX століття» з цього приводу висловилась дуже дотеп­но: «...коли українські історики почнуть працювати в загальноєвро­пейському ключі - цього трагізму в описах поменшає. Принаймні досвід європейських істориків підтверджує таку зміну тональності: вони теж свого часу доволі відплакали національні жалі й болі».

Українська історія як самостійна наука була знищена сталінсь­кою тоталітарною державою в 1930-х роках, а у свідомість мільйонів українських людей було вбито стереотип меншовартості і їхня істо­рія перекочувала в «загальноросійську схему історичного процесу».

28

Щоб стверджувати нині «принципову нормальність» української історії (Я. Грицак) необхідно, по-перше, радикально обновити її ме­тодологічну базу і, по-друге, звернутись до європейського досвіду.

«Щоб по-новому писати й думати, - продовжує Н. Яковенко, - ми й до дверей історії маємо підходити з іншими ключами. Адже ми втратили ціле XX сторіччя! Коли ще до кінця 20-х років історична думка йшла в ногу з тим, що робилося на Заході, то далі нас розділи­ла залізна завіса. Там прошуміла ціла світоглядна революція - у нас законсервувалась мислительна парадигма кінця XIX століття, з по­правкою на "марксизм-ленінізм"».

Марксистська історіографія віддавала пріоритет політичній історії, соціально-економічним факторам, описувалась історія воєн, дипломатії, популяризувалась історія партій та ін. Але все це - ще не історія людей. Політична історія - це історія еліти. А що в такому випадку уготовано багатомільйонному народові?

Професійні історики України можуть спертися на досвід сучас­ної світової історичної науки. Взяти хоч би, наприклад, праці фран­цузьких істориків широковідомої історіографічної школи «Анналів» - Л. Февра, М. Блока, Ф. Броделя. Діячі школи «Анналів» твердо обстоюють людинознавчу, народознавчу концепцію історії. Відмо­вившись відтворювати на папері історичний процес на основі офі­ційних державних документів, французькі історики цієї школи ство­рили фундаментальні праці з відображенням у них матеріальних цивілізацій людства з найдавніших часів до наших днів. З цих книг перед читачами постала динаміка процесу життя звичайних людей: як вони працювали, забезпечували себе харчами, одягом тощо, що їли й пили (з поданням кулінарних рецептів, сервіровки столу, цін на продукти й товари повсякденного вжитку), в яких житлах жили багаті й бідні, який вигляд мали будинки і вулиці міст та сіл, як здійснювалася торгівля (з конкретним описом ринків і ярмарків), як розважалися люди, як змінювалась мода в одязі, що являли собою заводи і фабрики, транспорт, банки, торгові товариства і компанії -як все це функціонувало, який вигляд мала соціальна та національ­на структура населення, як діяв механізм взаємин держави і її громадян, механізм ринкової економіки і т.д. і т.п.

29

Тобто зображувалось не офіційне, парадне життя, не діяльність одиничних керівників держави чи вчинки героїв-одиночок, а буден­не, повсякденне життя всіх людей - громадян суспільства.

Так виник новий напрям у методології історії, що отримав про­сту назву - «історія повсякденності». Це справді гуманістичний ме­тодологічний підхід, бо предметом історії стає сам народ, його жит­тя в усій його нормальній функціональності без обов'язкового зосе­редження всієї уваги на його катаклізмах (війнах, повстаннях, рево­люціях тощо).

Досвід іншої науки - психоісторії стверджує, що народи, рядові громадяни (і в Європі, і в Азії) виробили у себе захисну реакцію -цілком розважливу традицію триматися подалі від політики. Ще свого часу китайський філософ Конфуцій закликав правителів не відволі­кати народ політичними заходами, а піклуватися про створення йому сприятливих умов для повсякденної роботи. (Забували і забувають цю істину сучасні політики: замість розв'язання насущних буден­них проблем йде небезпечна політизація народних мас через вибори, голосування, референдуми, мітинги, демонстрації тощо). Повсякден­не життя - це і є справжня історія народів.

Необхідно зазначити, що у вітчизняній історіографії була тради­ція описання минулого з позицій «історії повсякденності». Василь Ключевський визначав змістом історичної науки «історичний процес, тобто хід, умови і успіхи людського співжиття або життя людей в його розвитку і результатах. Він також переконливо доводив, що ідеї, дум­ки, почуття людей є такими ж історичними фактами, як і всі інші.

Закликали до справді народознавчої історії відомі українські історики й громадські діячі — Пантелеймон Куліш і Михайло Драгоманов.

П. Куліш вбачав в історії повсякденності, в народній історії гли­бокий моральний потенціал. Він писав, що «...величний образ мало­російської простої людини, це глибоко моральне обличчя, яке веде своє походження від невідомого нам суспільства. Вражений цим яви­щем розум читає в ньому діяння історії, набагато серйознішої, ніж козацтво, гайдамацтво і все, чим наповнені наші історичні твори.

ЗО

...Ми мало знаємо народ і дивимося на нього більше з точки зору господарської; ми тримаємо себе в стороні від нього, ніяким чином не належачи до його суспільства».

Так само актуально і гуманістично звучать сьогодні слова М. Дра-гоманова: «...тут більше спорилися про те, чи малороси самостійний та окремий од великорусів народ, ніж працювали над тим, щоб дізна­тись, як живе, думає, говорить народ, чого йому треба, як його і чому вчити, що про нього та для нього писати».

У 1920-193 0-х роках ця гуманістична традиція була грубо пе­рервана. Сталінська історіографія на замовлення «вождя всіх народів» наповнила нашу історію царями, імператорами, героями, передови­ками, а простий народ став, у кращому випадку, фоном, на якому здійснювались героїчні діяння одинаків. Творились культи особис­тостей, поглиблювалась прірва між керівниками держави, наприк­лад, рядовими героями. Пропаганда нагнітала атмосферу величі на­вколо вождів і вбивала в голови людей думку про їхню нікчемність, наганяла страх перед авторитетами. Революційний поет-горлопан казарменим псевдопоетичним словом підхоплював тезу компартій­ної пропаганди про людину без партії як «нуль», «ніщо».

Лише з початку 1990-х років у нашу історію поступово поверта­ються найцінніші надбання гуманістичної філософії та відповідної їй методології історичних досліджень.

15-17 листопада 1995 р. у Харкові відбулась Всеукраїнська нау­кова конференція «Історична наука на порозі XXI ст.: підсумки та перспективи». З великою зацікавленістю учасники та гості конфе­ренції заслухали, зокрема, доповіді, які були проголошені на пле­нарному засіданні: «Якої «вітчизняної історії» бракує нам сьогодні» професора В.Г. Сарбея та «Творчий доробок школи «Анналів» -найвище досягнення світової історичної думки XX ст.» професора Л.В. Таран. Основним лейтмотивом цих доповідей стало гасло, під яким виступив В.Г. Сарбей - «За народознавчу історію України!». Цей заклик передбачає вихід на ті обрії, що вже значною мірою опа­нувала західна історична наука під різними назвами: «історія повсяк­денності», «соціальна історія», «нова історична наука» та ін.

31

У сучасній Європі історія повсякденності посідає стабільне місце в структурі історичного пізнання. В останні роки цей напрям акти­візувався в Росії. У Фінляндії реалізується дослідницький проект «Норми, цінності і зміни в радянському суспільстві в 1920-1950 рр.» (керівник Тімо Віхавайнен). На гроші фінської Академії наук у 1999 р., наприклад, було видано книгу професора Наталії Лебіної «Повсяк­денне життя радянського міста: норми і аномалії, 1920-1930 роки». Оригінальною є вже структура самої монографії: 1) традиційні ано­малії і радянська специфіка (пияцтво, злочинність, проституція, смерть); 2) інверсія норми і патології (безбожний побут, нова релі­гія, комуна); 3) пряме нормування повсякденності (будинок, одяг); 4) побічне нормування повсякденності (дозвілля, приватне життя). Справедливо визначила Н. Лебіна основний лейтмотив своєї книж­ки: «З дослідницької і гуманістичної позицій цікавою є та реальність, з якою зустрічалась «маленька людина», звичайний радянський гро­мадянин, чия духовність і тілесність також піддавались реформу­ванню в цьому гігантському соціальному експерименті».

У тій же Росії уже звичними стають публікації і в популярній пресі, виданнях для вчителів історії такі, як, наприклад, Андрія Соколова «По­всякденне життя радянських людей в 1920-ті роки», Олени Осокіної «Люди в роки перших п'ятирічок: способи і стратегії виживання».

Дослідники відзначають нетипову і ненормальну пасивність лю­дей радянського суспільства 1920-193 0-х років Одні вказують на вікову звичку нашого народу підкорятися, другі підкреслюють, що ста-лінська влада багатьма сприймалась як «своя», «народна», треті відзначають ефективність офіційної пропаганди і репресивного апа­рату. Так чи інакше, але невдоволення частіше набувало форм «ти­хого протесту» - плинність кадрів, втеча з підприємств, зниження продуктивності праці або опору на особистісному рівні - незгода з офіційною думкою, листи до керівників держави, самогубства та ін. Головною стратегією розв'язання життєвих проблем стала не відкрита боротьба, а пристосуванство, конформізм. Саме конформна реакція людей на дії влади демонструвала особливості взаємодії держави і громадян в умовах тоталітаризму. Організація своєрідного повсяк­денного життя людей у 1920-1930-х роках наочно демонструвала ненормальність, а, значить, і недовговічність такого режиму (тота­літарного).

32

Поступово проблеми історії повсякденності стають предметом наукових зацікавлень сучасних українських істориків. Досліджуєть­ся духовне життя людей (С.І. Дровозюк), популяризуються ідеї ме­тодології школи «Анналів» про основні засади «історії повсякден­ності» (Л.В. Таран). Україна, на думку Ореста Субтельного, стала легітимним предметом вивчення: дослідженням України займають­ся нині не тільки українці за походженням. У Німеччині, Англії, Франціїз'явилась дуже цікава група вчених, що займаються українською історією. В 1994 р. у Мюнхені вийшла книга Андреаса Капеллера «Мала історія України». А. Капеллер є визнаним фахівцем, професором східноєвропейської історії Кельнського університету, який став відо­мим і у нас завдяки випущеній у 1992 р. книжці «Росія як багатонаціо­нальна держава. Утворення - історія - крах».

У Базельському університеті працює науковий семінар під керів­ництвом професора Гойко Наумана, який вивчає сучасну історію України. Професор цього університету Петер Люті написав книгу з історії трудової школи в Росії і Україні в 1920-ті роки.

Зацікавленість у Європі нашою історією уже говорить про по­вільне, але неухильне просування її до «принципової нормальності». Здійснюються і в Україні перші спільні проекти щодо реалізації ідей методології «історії повсякденності».

Як результат такого методологічного підходу можна вважати уні­кальну для нашої історіографії видану в 1999 р. книгу Вільяма Нолла «Трансформація громадянського суспільства: усна історія української селянської культури 1920-3 0-х років». За аналогією із школою «Ан­налів» В. Нолл відмовився від традиційних (офіційних) джерел і ство­рив книгу на основі інтерпретації історичних матеріалів, представ­лених у результаті польових досліджень - усних розповідей сотень українських селян. Центр досліджень усної історії та культури (ди­ректор В. Нолл) провів велику роботу по узагальненню зібраних ма­теріалів. Постала багата, людяна історія нашої країни тієї трагічної епохи. З подивом учені відзначили, що навіть у 1993-1995 рр. ук­раїнські селяни не вживали назв-кліше для означення певних людей чи подій, не використовували принизливі прізвиська навіть для тих. хто несе відповідальність за вбивства їхніх близьких у той період. Принизливі прізвиська штибу «комуняка», прокльони або лайки не виникали. Як більшовики не намагались підвести класову теорію

33

З» УдодО.А.

1

під тлумачення історії людства, народ залишив за собою останнє слово у визначення істинності історії. Ось подібний діалог між се­лянами і вченими: «Які були стосунки між багатими і бідними? -Косенько на багатих дивилися, а ворожнечі не було. Нікого багатий не експлуатував, бо до його бідний, як прийде - він йому допоможе. — Як між собою існували багатії і бідняки? - Щоб сварилися, серди­лися - я не бачила. - Було так, що казали: «Дурний, бо бідний»? -Було. Сміялися з бідних. Такі були, що дітей багато, а землі мало, він не може доробитися ніяк. - Бідняки були в селі? - Були бідняки ле­дачі, їх було небагато. Були хворі, то вони бідували».

Звернення до народних джерел, а не до марксистських теоретич­них постулатів, дає зовсім інше уявлення про нашу недалеку історію. Методологічний підхід «історії повсякденності» вимагає таких же нетрадиційних джерел - усна історія, спогади, щоденники, мемуари, автобіографії, перекази, побутові речі, традиції, звички та ін.

Усна історія звертається саме до сюжетів повсякденного життя і цим зближується з антропологією, або антропологічною історією, яка вивчає світ простої людини, дає уявлення про менталітет народу.

Таким чином, використання в сучасній методології історії Украї­ни такого підходу, як «історія повсякденності», допоможе швидше вивести науку із стану кризи, призвичаїтись, що історія є суб'єктив­ною реконструкцією, отже - постійною дискусією, що не терпить рутини, шаблонів і стереотипів. «Нове бачення» історії- це не пере­писування її із заміною знаків плюс і мінус на протилежні, в вироб­лення, перш за все, нової методології, що буде служити очищеними окулярами для такого «бачення» історії.

34

Література

1. ЛебинаН.Б. Повседневная жизнь советского города: 1920-1930 годы. - С.-Пб., 1999.

2. Нолл Вільям. Трансформація громадянського суспільства: усна історія української селянської культури 1920-30-х років. - К.: Родовід, 1999.

3. Осокина Е. Люди в годы первых пятилеток: способы и страте­гии выживания // История. - 1997. - № 19.

4. Сарбей В.Г. За народознавчу історію України! // Історична на­ука на порозі XXI століття: підсумки та перспективи. - Харків, 1996.

5. Современная мировая историческая наука / Ред. коллегия: А.Н. Алпеев и др. — Минск.: Тетра-Системс, 1996.

6. Соколов А. Повседневная жизнь советских людей в 1920-е годы // История. - 1997. - № 29-30.

7. Субтельный О. Я счастлив, что Украина наконец стала леги­тимным предметом изучения // День. - 5 января 1999 г. - № 1.

8. Яковенко Н. «Щоб рухатися вперед, треба заговорити мовою кінця XX століття» // День. - 21 січня 2000 р. - № 9.

35