3. «...Доводиться товаришів українців

ПОПЕРЕДИТИ І ПОПЕРЕДИТИ НАСТІЙЛИВО...»

(Кілька фрагментів щодо політичного

«виховання» українських істориків)

...Історія стукає нам в двері — не будемо заставляти чекати її занадто довго і постараємось використати можливо ширше досвід першої конференції істориків нашого Союзу. Вона —майже мимоволі — розбила вже цілий ряд академічних шаблонів. Не будемо лякатися цієї ломки. Підемо далі цим шляхом. Зосередимо нашу роботу навколо живих, актуальних питань, не турбуючись про те, вкладаються вони в старі академічні рамки чи ні. Історія більше говорить про мертвих людей, ніж живих, але це не заважає їй бути самою живою, найбільш політичною наукою з усіх,

які існують.

М.М. Покровський,

20 вересня 1929р.

111

Головний і «офіційний» марксистський історик Михайло Мико­лайович Покровський (1868-1932), коментуючи результати І Всесо­юзної конференції істориків-марксистів, відверто, у стилі гасел заявив про «нову методологію» історичної науки - відкинути «ака­демічні шаблони» і перетворити її в найполітичнішу з усіх наук. Знач­ну роль у політизації, централізації та адмініструванні в історичній науці за задумом більшовиків мали відіграти різного роду наради, симпозіуми, конференції. Очевидним стало прагнення одержавити історичну науку, відтіснити громадські самодіяльні наукові товари­ства і зосередити історичні дослідження в наукових установах, підпо­рядкованих владі. На початку 1920-х років загальна ситуація в науці ще характеризувалась певним балансом державних і ініціативно-сус­пільних форм організації. Існувала велика кількість наукових това­риств і асоціацій, які доповнювали і збалансовували державні нау­кові установи. Але вже у 1921 р. було ліквідовано Українське науко­ве товариство, що складало суспільно-ініціативну альтернативу дер­жавній Академії наук, його секції злито з академічними підрозділами.

«До середини 20-х років в СРСР, - на думку В.1. Онопрієнка, -підсилилася тенденція централізації не тільки в державно-політич­ному плані, а і в галузі наукової політики». [Онопрієнко В.1. Історія української науки ХІХ-ХХ століть. - К.: Либідь, 1998. - С. 132]. Централізаторська політика Москви призвела до провінційного статусу української історичної науки, що поставило наукові установи республіки в підпорядковане, гірше становище в порівнянні із все­союзними.

Проілюструвати механізм одержавлення історичної науки та по­збавлення самостійності української історії допоможуть матеріали найкрупніших нарад істориків, що були проведені в 1920-30 роках. А відбулось їх у той період чимало. Ось лише деякі з них:

- 31 грудня 1920 р. - Перша партійна нарада з народної освіти, що обговорила питання викладання суспільних наук;

- 29 вересня - 31 жовтня 1921 р. - Всеросійська конференція ар­хівних діячів;

- 14-19 березня 1925 р. -1 Всеросійський з'їзд архівних діячів;

- червень 1925 р. - нарада викладачів вузів і комвузів з питань погодження навчальних програм курсів з історії суспільних формацій, історії Росії, Заходу і Сходу;

112

- 28 грудня 1928 р. - 4 січня 1929 р. -1 Всесоюзна конференція істориків-марксистів;

- 7-13 травня 1935 р. - Всесоюзна нарада представників історич­них факультетів університетів і педагогічних інститутів (обговорю­вались принципи навчання).

Найбільший вплив на долі української науки справила Всесоюз­на конференція істориків-марксистів (грудень 1928 р. - січень 1929 р.). Вона мала всі атрибутивні ознаки, які будуть далі надзвичайно ха­рактерними для подібних форумів: привітання ЦК ВКП(б), доповідь мандатної комісії, обрання президії, бурхливі овації і вставання всіх учасників, прийняття резолюцій та ін. На думку В.К. Якуніна та М.Д. Мартинова, ця конференція стала «етапною подією, що відоб­разила стан вивчення та викладання історичної науки в СРСР». (Яку­нин В.К., Мартынов Н.Д. Клио и Сталин. - Дніпропетровськ: Промінь, 1998.-С. 86).

Товариство істориків-марксистів було утворено в 1925 р. при Ко­муністичній академії на чолі з М.М. Покровським з метою наса­дження марксистської ідеології в історичній науці і непримиренної боротьби з іншими філософськими школами в суспільних науках, особливо традиційною дореволюційною історіографією. Перша кон­ференція істориків-марксистів мала своєю метою продемонструва­ти зростаючу войовничість обласканої владою «єдино вірної» най-політичнішої науки.

Відповідно до завдань був сформований склад делегатів конфе­ренції. Всього брало участь 396 делегатів, в тім числі 123-3 вирі­шальним і 273 - з дорадчим голосом. Характерний момент, що наоч­но продемонстрував ставлення центру до українських істориків: М.Є. Слабченко, який обрався делегатом від Одеського інституту народної освіти (ІНО), мандатною комісією конференції був позбав­лений права вирішального голосу і брав участь у засіданнях з пра­вом дорадчого голосу. Розправилась мандатна комісія і з В.О. Пар-хоменком (делегат від Дніпропетровського ІНО): його мандат деле­гата з правом дорадчого голосу взагалі був замінений на гостьовий квиток. Причина? Про це відверто було заявлено в доповіді К. Попова -голови мандатної комісії: «...эти товарищи... не имеют оснований быть на конференции... из-за отсутствия у них достаточной прикосно­венности в отношении марксизма». [Труды Первой Всесоюзной

113

8* УдодО.А.

конференции историков-марксистов. - Т. 1. — М., 1930. - С.73]. По­стать В.О. Пархоменка (1880-1942) - одного з найвідоміших дослід­ників історії східного слов'янства і Київської Русі - була надто по­мітною на науково-педагогічному небосхилі України в 1920-х роках. Поступити так із видним ученим організаторам конференції дозво­лило те, що вже в цей час за ним велось стеження, готувався горезв-існо відомий процес над СВУ, в справі якої й був заарештований В.О. Пархоменко ЗО вересня 1929 р. [Детальніше про це в кн. Іваненко В.В., Голуб АЛ., Удод О.А. Очищення правдою: Відома і невідома Україна в об'єктиві історії XX сторіччя. - К.: Генеза, 1997. - С. 200-204].

За партійним складом членів компартії було 87,8% делегатів, кан­дидатів у ВКП(б) - 1,7%, безпартійних - 9,8%. І тут же оцінка цього факту тим же К. Поповим: «Це, зрозуміло, показник того, що партія вже зібрала значні наукові сили в галузі історії». [Труды... С. 74].

Ще кілька цікавих і красномовних статистичних цифр щодо скла­ду делегатів конференції істориків-марксистів: лише 72,4% мали вищу освіту (а це, як правило, наукові та науково-педагогічні праців­ники!); 18% з них не мали друкованих наукових робіт; лише 11,4% делегатів мали дореволюційний стаж, тобто більше 10 років; націо­нальності були представлені таким чином: росіяни - 42,3%, євреї -29,3%, українці - 8,1%, грузини - 4%, латиші - 4%, решта націо­нальностей - 12,3%.

Доступ на конференцію був обмежений, про що вимушений був зізнатися сам М.М. Покровський: «Гостьові квитки видавались до­волі скупо, лише людям, що мали те чи інше відношення до історич­ної науки, і цілий ряд марксистів-неісториків, які дуже цікавились конференцією, не попали на доповіді. В цьому відношенні наша кон­ференція різко відрізнялась від всесвітнього конгресу істориків в Осло, що гостинно відкривав двері всім бажаючим...». [Труды... [Предисловие]. - С. VII]. До речі, конференція розпочалась 28 грудня 1928 р. із запізненням на 2 години через банальну причину - «из-за этой вешалки» (Покровський М.М.) -делегати занадто довго роздя­гались в гардеробі.

Щодо змісту конференції. Делегати заслухали доповідь М.М. Покровського «Розвиток сучасної історичної науки і задачі істо­риків-марксистів», а також звіти про роботу Товариства істориків-

114

марксистів, Інституту Леніна, Центроархіву РСФРР. М.І. Яворський зробив доповіді про роботу марксистських історичних закладів в Україні (на пленарному засіданні) та «Сучасні антимарксистські течії в українській історичній науці» (в секції історії народів СРСР). Були прийняті резолюції про завдання істориків-марксистів, про методичні питання у викладанні історії, про охорону від знищення цінних істо­ричних архівних матеріалів. Від української делегації, крім М.І. Яворського, активну участь у роботі конференції взяли М. Ру­бач (доповідь про роботу Центроархіву України), О. Гермайзе, 3. Гуревич (виступи в дискусіях).

Ось деякі документи з матеріалів конференції, які дають мож­ливість зрозуміти і оцінити стан історичної науки та освіти в Ук­раїні на кінець 1920-х років.

№ 1. З доповіді М.І. Яворського

про роботу марксистських історичних установ в Україні

28 грудня 1928р.

Робота марксистської історичної думки на Україні проходила і проходить в інших умовах, ніж в РРФСР, і при цьому в більш несприятливих умовах, перш за все тому, що у нас в Україні в доре­волюційний час не було навіть спроб організувати марксистську істо­ричну школу...

В останній час починається робота над дослідженням історії філо­софії на Україні, історії права, зокрема радянського права, так що за останній час на Україні діапазон марксистської історичної думки в напрямку дослідження Українського історичного процесу, включа­ючи сюди й літературу, дуже розширився.

...Я вважаю крупним досягненням те, що ми створили правильну марксистську схему українського історичного процесу. Тут, в цій залі, можливо, це може здаватись невеликим досягненням, але в нашій ук­раїнській дійсності, де всевладне панувала схема Грушевського про «безкласовість» історичного процесу на Україні,... створення маркси­стської схеми українського історичного процесу має крупне значення.

По-друге, ми створили наші підручники. Ми створили марк­систські підручники і охопили ними все-таки величезну більшість нашої учнівської молоді...

115

По-третє, що особливо цікаво в нашій дійсності, це те, що наші, хоч і непевні досягнення, справили величезний вплив навіть на пред­ставників старого буржуазного погляду на історичний процес. Я по­винен сказати, що відомий вам історик-документаліст Багалій, під впливом нашої дійсності - зокрема під впливом нашої історичної методології - зробив декларацію, що він теж приєднується до теорії історичного матеріалізму. (Труды Первой Всесоюзной конференции историков-марксистов: 28.12.1928. - 4.01.1929. - Т.1. - М.: Изд-во Комакадемии, 1930. - С. 36-38).

№ 2. З доповіді П. Горіна про роботу Товариства істориків-марксистів

28 грудня 1928 р.

...Товариство наше повинне об'єднувати всі кадри істориків-мар­ксистів. Уже в даний час воно широко вийшло за межі московської організації. ... На Україні організація Товариства, на жаль, затрима­лась, хоч потреба згуртування істинно-марксистських сил там стоїть гостріше, ніж в інших місцях.

[Там само. -С. 26].

№ 3. З доповіді М. Рубача про роботу Центроархіву України

29 грудня 1928 р.

Загальновідомий факт, що українська історія і тісно зв'язана з нею архівна справа, яка ставить своїм завданням організацію доку­ментальної бази для цієї історії, знаходились в загоні, що царський уряд штучно притісняв, гальмував розвиток української історіо­графії...

На Україні... ні приміщень, ні архівів, ні досвідчених архівістів архівна справа в спадок від царизму не отримала. Навіть, навпаки, архівні матеріали, найбільш цінні, в значній мірі до 1917 р. вивози­лись з України для того, щоб загальмувати історичне дослідження найбільш цікавих і важливих проблем з точки зору національної політики, і тому, що в Ленінграді і в Москві були головним чином історичні центри.

... Я повинен... вказати на Ленінградську Академію наук, яка не хоче - і причому демонстративно не хоче - повертати нам ряд вик­лючних за цінністю матеріалів, вивезених в різний час із України.

116

... Робота по збиранню архівних матеріалів України була надзви­чайно важкою. Тут необхідно подолати великі перешкоди, тому що ці архіви були розкидані по всій території України; 20 з лишнім вла­стей, які мінялись в Україні, розкидали архіви по містечках, по се­лах, по станціях і т.д. ... Ми зібрали до 12 000 окремих фондів, що складе 10-11 млн. томів архівних матеріалів... Фонди до 1917р. скла­дають три чверті всіх матеріалів, фонди після 1917 р. складають тільки біля 25%. Це пояснюється тим, що архівні матеріали грома­дянської війни в значній мірі знищені.

... Я ще відзначу тут ті основні проблеми, над якими працюють у нас зараз в Україні. На першому місці, так само, як і в РРФСР, тематично на першому місці стоїть історія Жовтневої революції і історія партії, над чим в 1917 р. працювали більше 700 чоловік. Друге місце займає вив­чення історії національних рухів, потім історія XVIII і XIX ст.

Я повинен відмітити, що історія XVIII ст. на Україні має більше зна­чення, більш актуальна, ніж для РРФСР. Це цілком природно, тому що питання національного відродження тісно зв'язані з тими процесами, з тією соціально-економічною боротьбою, яка проходила в XVII і XVIII століттях. До 50 з лишнім дослідників працюють тепер по історії кла­сової боротьби XVII і XVIII ст., боротьби козацтва, гайдамаччини, по історії Запорозької Січі і т.д. Вивчення цих процесів зараз актуальне, і кількість дослідників з цих питань дуже велике.

У нас на Україні питання про використання матеріалу в деякій мірі є більш гострими, ніж в РРФСР. Питання про створення друкованої документальної бази для історії у нас на Україні має вельми велике значення, тому що питання про те, хто буде виховувати молоді підро­стаючі кадри істориків, у нас є актуальним питанням. Ряд дуже по­важних істориків намагається з допомогою селянського руху XVII -XVIII ст., замазуючи класову боротьбу в цьому русі, зобразити селян­ство як єдине ціле, недооцінюючи економічної боротьби...

[Там само. - С. 67-70].

№ 4. З привітання МЛ. Яворського М.М. Покровському в зв'язку з 35-річчям його наукової діяльності

...Для нас, українців, значення робіт М.М. Покровського величез­не: в роботах М.М. Покровського поставлено і розроблено багато питань, що стосуються й українського історичного процесу, які для

117

нас служили керівництвом при нашій розробці української історії. ...Дозвольте ... від імені української делегації... привітати М.М. По-кровського як творця і організатора єдиного ідеологічного марксист­ського фронту в нашій історичній науці. (Бурхливі оплески, збори встають).