5. Історична самосвідомість

ТА ДУХОВНІСТЬ УКРАЇНЦІВ

У ФІЛОСОФСЬКОМУ УЗАГАЛЬНЕННІ СЛАВЕТНИХ... (Українська історія в щоденниках В. Вернадського та С. Єфремова)

...Треба час од часу нашій молоді нагадувати про минуле і славні в йому постати, щоб не думала, що історія тільки з неї починається.

Сергій Єфремов, 29 грудня 1925 р.

Серед багатьох історичних джерел, які дають можливість вивча­ти духовне життя українського народу в нелегкі, трагічні для нього 1920-30-ті рр., своєрідне місце займають щоденники (спогади) видатних вітчизняних вчених, письменників - людей, що могли передати атмосферу епохи, точно й влучно оцінити події і явища, які були в центрі уваги людей того часу.

До щоденників, спогадів, особистого листування в офіційної істо­ричної науки ставлення є дещо упередженим. Мемуаристика -наука, що вивчає власне мемуари, а також щоденники як їх різно­видність, застерігає дослідників не піддаватися тому впливу суб'єкти­візму, що неминуче пронизує такі записи, а отже, і оцінки подій, про які йдеться у спогадах. А чому, власне, не повинна нас цікавити особиста думка людини? Може вже досить, що від імені людей говорили і монополізували істину партії, органи влади, депутати, а тепер (бо модно!) «речники» і «прес-секретарі»!

Для сучасних підходів в історичній науці все частіше стають ха­рактерними гуманістичні аспекти, набувають поширення ідеї істо­ричної антропології та історичної психології. Не тільки політичне та економічне життя або історія воєн класової боротьби повинні ціка­вити людей в історичних творах. Предметом зацікавлення може бути історія повсякденності, спосіб життя людей, їхні думки, настрої, прагнення, ціннісні орієнтації. Духовне життя людей на сучасному етапі розвитку історії як науки неодмінно має зайняти одне із чільних місць. Для дослідження багатьох сторін духовності народу якраз

133

велику цінність мають саме суб'єктивні позиції, думки, оцінки ок­ремих представників. Таким щоденникам, що їх залишили нам Во­лодимир Іванович Вернадський і Сергій Олександрович Єфремов, можна вірити. Більше того - ці щоденні записи є за своєю сутністю філософським узагальненням почуттів, думок, ідей не тільки україн­ської інтелігенції, а й більшості населення України, особливо селян­ства. Щоденники В. Вернадського і С. Єфремова не призначались для опублікування або читання сторонніми, а отже, авторам не тре­ба було кривити душею, вгадувати вигідні чи кон'юнктурні оцінки, орієнтуватись на загальноприйнятні оцінки, пануючу громадську думку. Думки обох вчених є щирими, а значить правдивими. Інколи лякає читачів грубість і безапеляційність оцінок деяким сучасникам у щоденниках, наприклад, С. Єфремова. Але ж не слід забувати моральну атмосферу українського суспільства в 1923 - 1929 роки, коли писались ці щоденники. У них відображена боротьба, яку невпинно вів вчений за українство, його духовність, право на існу­вання взагалі. Ось чому Єфремов не прощав українцям спроб пристосуванства, соціальної мімікрії, відречення від своїх першо­основ і гострим словом карав їх.

***

Щоденники в старі добрі часи вели майже всі освічені люди. Щоденні записи подій можна вважати традиційним елементом циві­лізованої людини.

В.І. Вернадський (1863-1945) - учений, філософ, громадський діяч, творець ноосферної концепції майбутнього, перший президент Української академії наук залишив нащадкам щоденник, який вів протягом усього свідомого життя. Чотирнадцятирічним юнаком в 1877 р. він почав записувати важливі для нього думки, а останній запис щоденника датований 24 грудня 1944 р. - через добу трапився інсульт, а 6 січня 1945 р. його не стало.

У 1994 р. і 1997 р. у київському видавництві «Наукова думка» вийшли в двох частинах щоденники В.І. Вернадського (російською мовою), що охоплюють період 1917-1921 рр. Ці щоденники дають можливість зруйнувати стереотип, який довго був доміную­чим у радянській історіографії: Вернадський - радянський учений, який у 1917 р. визнав Великий Жовтень і зробив великий вклад

134

у соціалістичне будівництво... Читач відразу зрозуміє, що В.І. Вер-надський не сприймав руйнівної стихії революції, висловлював не­гативне ставлення до соціалістичної ідеології, був відданий ідеям гуманізму, демократії, добра. Є в нього й сумніви та вагання щодо незалежності української держави, несприйняття і російського, і ук­раїнського шовінізму. У щоденниках В. Вернадського знаходимо де­тально й емоційно подані епізоди політичного й громадського жит­тя Києва, Полтави, Сімферополя, України в цілому. Цінна і достат­ньо об'єктивна інформація щоденника відображає науково-органі­заційну роботу Вернадського у важких умовах революційної епохи на чолі Комісії з вищих шкіл і наукових установ, дозволяє уявити історію створення УАН у Києві.

В 1997 р. опубліковані повністю й щоденники С.О. Єфремова (1876-1939) - видного українського літературознавця, віце-прези­дента ВУАН. «Совість української нації» - так сучасники називали Сергія Єфремова. Його щоденники - це унікальне відтворення істо­ричних подій, що призвели до втрати нашої незалежності та спотво­рення духовності нації. Це неоціненна хроніка українського життя 1920-х років - часу про який збереглося так мало правдивих свідчень.

І В.І. Вернадський, і С.О. Єфремов, як справжні вчені-енцикло-педисти, які виробили свої власні погляди на всі сторони життя сус­пільства і мали своєрідну філософію історії, залишили для нас дуже багато свідчень щодо історичної самосвідомості українців, їх духов­ного життя взагалі, традицій і цінностей нашого народу, стану істо­ричної науки та освіти, виховання молоді.

Вчитаймося і вдумаємося в мудрі слова славетних... Ось вони.

***

№1. В. Вернадський про ставлення українців

до більшовизму й української державності.

6 (19) березня 1918р., Полтава.

Вчора ввечері поширилась чутка про повну поразку більшовиків біля Ромодана... В дійсності все перебільшено - але ясно, що їх дні закінчуються. Взагалі вони тут зустрічають дуже озлоблене відно­шення.

135

Одначе за ними є люди, малознаючі, неввічливі, що вірять їм і пристрасно бажають того, що вони обіцяють. Переводять це все на більш реальний вид, дати від більш імущого менш імущому, який буде жити так, як жив більш імущий. Замість одного буржуя буде кілька більш дрібних і ще гірших. Сумна доля соціалізму, який по­щез при цій перетасовці.

...Тяжке доведеться переживати і в зв'язку з українізацією. Ко­ренів ідейного співчуття немає; традиція перервана; буде зв'язана з такою ж зрадою батьківщині, як і більшовики, і відчуватися як на­сильство.

...Сьогодні був в більшовицькому книжковому магазині, щоб купи­ти дещо з поточної літератури. Враження величезної пропагандист­ської діяльності: завалюють народ цією літературою. Витратили мільйони. Як злий геній.

11 (24) березня 1918р., Полтава.

У населення росте ненависть до більшовиків. І в той же час охоп­лює жах, коли подумаєш, що вони зробили з Росією!

...Жахливо, що місто чекає німців як визволителів. Деякі навіть вважають, що і зараз боротьба з німцями в Україні - змова більшо­виків... І змучені люди тут з жахом бачать, що вони ждуть німців без того обурення, як думали раніше, навіть як людей, які дадуть мож­ливість перепочити.

...Думки мимоволі зупиняються над найближчим майбутнім. З Україною буде важка, навряд чи виконувана задача. Створити дер­жаву, не опираючись ні на кого. Створити армію і відновити стару традицію? Але це ж зовсім не твердо.

75 (28) березня 1918р., Полтава.

Важка соціалістична революція своїм насильством і нерівністю. Несоціалісти - парії та ілоти в державі. Громадські права, не тільки політичні, є привілеєю громадян, що думають певним чином. Бо­ротьба ідейна повинна вестись із соціалізмом.

(18) 31 березня 1818, ранок. Неділя. Полтава.

Враження від української влади знову попереднє - безсилля і не­здари. Влади немає і не відчувається вона ні в чому.

12 квітня 1918, ранок. Полтава.

Біля Полтави метушаться в землі міщани на віднятій у поміщика землі. Безумовно, велике падіння культури... Порушено правосвідомість,

136

погіршено культуру І нічого не досягнуто в справі загального по­ліпшення життя, зменшення бідності. Жалюгідні результати соціалі­стичної ідеології.

...Своєрідне ставлення до українського питання творчих сил у Полтаві - негативне. Повне у них безлюддя. Серед працюючих на­туралістів - жодного національне налаштованого українця.

№ 2. В. Вернадський про українську науку, освіту.

11 травня 1918, Київ.

Розмова з Василенком про Академію наук України. Він її мис­лить як національну, типу Праги. Обов'язковість друкування всього українською мовою. Я вважаю, що вона повинна бути українською з правом вирішувати мову друку самій.

...В Харкові різкий рух проти українців, не порівнянний з Киє­вом. Вони там не мають і того ґрунту, який мають у Києві. Тут їх вплив дуже малий.

У вчених колах і Харкова, і Києва їх сила дуже мала. В Харкові найбільш видні Багалій, Сумцов, потім молодь - дуже мало. Ук­раїнські лекції Багалія в Харківському університеті майже не відвіду­ються...

4 червня 1918, ранок. Київ.

...Моя ідея про створення АН як великого дослідницького центру... стає на шляху підготовленим тут течіям... Очевидно, авторитет М.С. Грушевського давив молоді сили? Немає дуже видатних людей.

...Розмова з Ол. Грушевським. Він весь час намагався довести необхідність перетворення Українського Наукового Товариства в Києві у Академію наук. Думаю, що буде боротьба. Зрозуміють вони необхідність чи ні? Чи вузько шовіністичні інтереси переможуть?

№ 3. В. Вернадський про українську історичну науку та М.С. Грушевського.

10 червня, 1918 р. Київ.

...У М. Грушевського немає своїх узагальнюючих ідей - основа від Антоновича. Цікаво, що вплив Антоновича дуже виявляється скрізь - Грушевський, Кістяківський, Єфремов і т.д. Треба познайомитись і з ним, і з його працями. Головні не видані і все «збираються» (Мель­ник - дружина Антоновича). Перфецький багато розповідав про

137

Угорську Русь. Я відчуваю, що мене ця моя юнацька ідея її захисту все більше захоплює. Перфецький закоханий в Князівську Русь, і маса цікавих у нього ідей. Із розмови з ним знову з'ясовується вик­ривленість звичайного уявлення про татар XIII ст., і я радий, що Георгій Вернадський займається цим періодом.

// червня 1918, Київ.

Розмова з Василенком про малу кількість істориків, що займа­ються українською історією. Він пояснює це впливом Довнара, що заохочував до занять Московською Руссю. Довнара як вченого цінує. Заперечує великий вплив Антоновича на Грушевського. Грушевсь-кого ставить високо як працівника (типу Соловйова).

15 червня 1918, Київ.

Обідав у І.В. Лучицького... Лучицький, між іншим, вважає М. Грушевського науковою нікчемою і недостатньо освіченим. Думаю - очевидно несправедливий.

...Наукова задача не повинна підкорятися політичному моменту. Я вказував на силу російської культури і на необхідність мирного творчого співжиття з українською. Не допускати тяжіння в сторону, і це можливо.

17 вересня 1919, Ростов-на-Дону.

Тепер після ряду хитань і боротьби український рух у важких умовах російської націоналістичної держави тільки загартується і, сподіваюсь, звільниться від наносів і наростів, викликаних бажан­ням світової ролі і відсутністю для цього реального змісту. Дове­деться боротися в легальних рамках крок за кроком. Здатність до організації українці довели, і кадри відданих працівників тут е великі.

Дивно мало серед осіб, охоплених цим рухом, людей, які зберіга­ють недоторканими моральні принципи, коли питання переходить у галузь національної політики: Єфремов, Стебницький, Носов - а якщо взяти останніх - Багалій, Кримський, Грушевський, Корчак-Чепурковський і т.д., багато хто з них особисто порядні люди - втра­чають цю порядність, коли переходять у сферу національних уст­ремлінь і національної політики... В цьому відношенні цікава - із загальнолюдської точки зору - біографія М.С. Грушевського і не тільки його роль активна аморальна, але й пасивна-те, що він терпів від оточуючих того ж роду.

138

№ 4. С. Єфремов про історичну науку

в умовах комуністичної влади в Україні.

З лютого 1924р., Київ.

У «Більшовику» стаття про кооператив у Кривому - велика, док­ладна, «підвал». Про Юркевича згадано одним словом: деякі відділи кооператива містяться в домі «поміщика Юркевича»! А про те, що цей поміщик менш усього був поміщиком, що його селяни звали батьком і що він справді був батьком кооперативу - ні пари з уст. Так хами пишуть історію...

13 серпня 1924р., Київ.

А тим часом... тим часом якісь шмаркачі ходять по книгарнях і одбирають старі видання на автодафе, починаючи од Далевого «Тол­кового словаря», історичних праць Карєєва і т.п.

Всю історію, історію письменства, соціологію хочуть перепару­вати тільки по-своєму, ніякої «єретицької» думки не допустити...

Дав я був до «України» Грушевського статтю про генезу Кирило-Методіївського Брацтва. Видавець, Держвидав славнозвісний, по­слав її на цензуру до губкома, хоча добре знає, що академічні видан­ня цензурі не підлягають, а той, не будучи дурак, катнув резолюцію: «не воспрещено, а несвойственно», бо «нема марксистського духу». Болвани! Тямлять вони, що то єсть дух...

28 квітня 1925 р., Київ.

Гринько мав публічну промову на...з'їзді і знов переїхався по «Ук­раїні» та по Грушевському: «Пише, казав, Грушевський статтю про Шевченка і не згадує про радянську владу. Отже, ми повинні завою­вати українську літературу, публіцистику, створивши власних діячів». Звичайно - дай Боже нашому теляті вовка ззісти.

№ 5. С. Єфремов про історичну самосвідомість українців, ставлення до спроб спотворення історії.

17 лютого 1924р., Київ.

Засідання з приводу т. зв. «Заповітника Шевченкового» біля його могили. Знов бачив малюнки теперішньоїШевченкової могили. Стра­хіття!.. Запаскудили стяте місце... Многостраждальна Шевченкова могила! Як вона одбиває на собі історію України!

28 червня 1924р., Київ.

У Хохітві купались ми на березі Запорожцевому. Цікава родина.

139

Старий Запорожець має 92 роки (народився, каже, 1832 р.), але ще дужий, кремезний, високий дід, обличчям скидається на високий портрет Толстого, що висить у його в кабінету. Застав я старого за читанням «Ілюстрованої історії» Грушевського. Почалися згадки...

// січня 1925р., Київ.

...Яворського знаю добре. Це автор компілятивної «Історії Украї­ни» (але марксистської) та найбезграмотнішої «Історії революції на Україні», невеличкої брошури, в якій нахабність автора дорівнює його абсолютному неуцтву. Про цю книжку мені довелось дати свою дум­ку Держ. видавництву і я зазначив у рецензії численні помилки...

Між іншим, кажуть, Яворський був за ад'ютанта у австрійського посла Форгача... А тепер - комуніст. І всю українську науку в жмені держить. Бідна наука!

№ 6. С. Єфремов про виховання на історичних традиціях

українського народу, згубний вплив на молодь більшовизму.

11 березня 1924р., Київ.

Офіційно - сьогодні Шевченкове свято... А на медичних курсах хтось з розумників накинувся на Шевченка за вірш: «У нашім раї на землі нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим». Як! Ми заводимо дитячі притулки, ми дітей силуємось одір­вати од сім'ї, зробити з них комуністів, а Шевченко бачить ідеал у матері з дитиною на руках! Архибуржуазно! Ретроградно! Контрре­волюційної... Правда...

13 травня 1924р., Київ.

Самогубства серед большевиків тепер взагалі річ дуже пошире­на, надто поміж молоддю. І це натуральний наслідок того перебор­щення в ідеології і практиці, до якого одійшов більшовизм. Виїли з людей душу і натомість нічого не дали.

...Виховують якихось нігілістів, у яких нічого за душею не повин­но бути - і наслідок - петля або куля, коли не оголене шкурництво.

І ще одна характерна риса сучасности. В Бога не вірять, а в чорта вірять (наслідок безглуздої антирелігійної пропаганди) і коли про­кидається страх - так само легко обертаються до релігії, як легко й одкидались од неї.

13 березня 1924 р., Київ.

Не раз, а може сотні разів ставив я перед себе питання: а може я

140

помиляюсь щодо большевиків; може моя «стара» істота просто не розуміє «нових» вимог часу, може мій «старий» міх «нового» вина не вміщає. Може з мого боку просто не справедлива ота відраза, яку по­чуваю до цих «героїв нашого часу». Тяжкі це питання, і тяжкі пере­живання... Але хвастовитість, пошлість, які становлять головні риси большевицької системи - то відповідь одну можу дати: не приймаю системи, на брехні й провокації, на світовому дурисвітстві заснова­ної. Навіть кров, насильство, якщо воно одверте й щире - можна зро­зуміти, коли не простити. Але не брехню, не лицемірство, не провока­цію - огидні ознаки розтлінного режиму. І він мусить загинути. На гнилизні нічого твердого не збудуєш. Але скільки ще людей отруїть, зопсує, здеморалізує оте порохно, ота гнилизна трухлява.

9 січня 1924 р., Київ.

Нещасне покоління росте - зогижене, запльоване фарисейською рукою тупоголових дурнів та розгнузданих садистів. Страшна май­бутність з ними прийде - звичайно до здорової реакції, яка мусить також прийти.

Цікавий факт розповідають селяне: по селах починають пустува­ти школи, батьки перестають посилати до шкіл дітей. Мотив: нічого не навчиться, тільки розбеститься. Дурна антирелігійна агітація та­кож одвертає людей од школи. Ось які висновки з «розумної» педа­гогічної системи життя робить.

2 березня 1924 р., Київ.

...Шевченко ще раз вичищений. Такі фрази, як

Не вернеться козаччина,

Не встануть гетьмани -

викинуто, хоча совітським цензорам і пробували довести, що поет же каже: «не вернеться, не встануть»; Бога також повикидано; всю «Катерину» перекреслено «за шовінізм» (кохайтеся, чорноброві, та не з москалями!) і т.п. Гидотне фарисейство: з одного боку, понавішу­вало скрізь портрети Шевченка, а з другого - нищать його твори, спо­собом далеко дурніше, ніж царська цензура це робила. Як скрізь, як у всьому - панує лицемірство і та безкрайня, невичерпна «пошлость», якої нестерта печатка лежить на всіх совітських починаннях.

10 березня 1924р., Київ.

В школі, при чотирьох навчителях, лишилося всього 15 учнів. Коли до батьків чіпляються, чому не посилають дітей до школи, ті одказують,

141

«бо закону Божого не вчите». Недавно було ціле зібрання, де вчите­лям докоряли - «ви осушені умом. Ну нехай, би вже не вчили закону, але нащо ви Бога зачіпаєте? Ви ж не доведете, чи є він, чи нема, то й не чіпайте. На що ви Богородичні свята порушуєте? То нам од дідів і батьків заказано, щоб шанувати, а ви дрова дітей силуєте рубати. Вчіть, а робити по святах не силуйте».