Витяги з джерел:

1. М. Грушевський про згубні наслідки колонізаторської політики російського царизму в Україні

Уживану в закордонних українських землях, у Галичині та у Буковині, в усякого роду навчальних закладах від початкових до вищих шкіл як мову викладання, українську мову у Росії весь час було виключено із шкільного обігу. Ані як предмет викладання, ані як орган навчання вона не допускалася ні в які школи, навіть приватні, навіть як допоміжна мова при початковому навчанні. Українська мова й література, навіть історія України в її цілому, не входять до предметів викладання у середніх школах України, не посідають певного місця навіть у курсах університетських та інших навчальних закладів. Українська мова офіційно вважається наріччям "русского языка", а українська література – провінційним різновидом "общерусской"; на цій підставі вона не включається до курсів слов'янських мов і літератур, до огляду історії слов'янських народів, але їй нема також місця й у курсах історії "русского языка й литературы". Зрештою, українські дисципліни лишаються зовсім поза обігом офіціальної науки і школи, і все, що зроблено цілком для її вивчення і дослідження, зобов'язано цілком приватній ініціативі всупереч офіційній "шкільній політиці". З боку ж цієї останньої зроблено було все для того, щоб українська мова – культурний орган однієї з найзначніших народностей Європи, українська література, яка налічує чимало великих обдарувань і творів високої культурної цінності, і навіть українська історія як ціле, поза уривками, які включають у "русскую историю", – залишалися "землею незнаемой" й для самих українців, і для освіченого суспільства у Росії взагалі, й український елемент і тут не виходив за межі "домашнего обихода", не набув значення важливого культурного та політичного чинника, яким він має бути у культурному житті Росії.

Ця політика, що систематично проводиться всіма засобами державної машини протягом цілої низки поколінь, не залишилася без впливу на українське суспільство. Вона значною мірою справді денаціоналізувала більшість української інтелігенції, послабила у ній інтерес до своєї народності, до місцевого життя взагалі. Але цей результат ніяк не може бути визнаний відрадним навіть з огляду на культурний і суспільний розвиток взагалі, не тільки з точки зору здорового природного розвитку самого українського суспільства й українського населення. Штучно витравлюючи живий зв'язок з минулим і теперішнім свого народу, ця політика приводила одних до байдужого ставлення до суспільних інтересів взагалі; інші, охолоджуючись до національного питання, вважали національні інтереси дитячою забавою, кидалися у політику пригод або зовсім безгрунтовне, безплідне доктринерство. Представники політики придушення національного українського життя могли, можливо, із задоволенням споглядати, як замовкали, не знаходячи необхідної сфери для своєї діяльності, талановиті українські письменники, як учені, громадські діячі, йдучи у бік найменшого супротиву, придушували свої суспільні інтереси і зверталися до "невинних" занять археологією, нумізматикою, бібліофільством та колекціонерством. Але й це задоволення повинно було надто часто отруюватися проявами ворожості й до офіціальної народності, і до нав'язаної силоміць великоруської культури, і до всіляких непомірно підкреслюваних ознак "единства русского народа". У цій реакції неминуче відбивалося зневажене національне почуття, доходячи протилежних крайностей за неминучим контрастом. З іншого боку, зустрічаючи на кожному кроці неподоланні перешкоди в усіх спробах суспільної діяльності, як багато представників українського суспільства ставало у перші лави рухів, які прагнули зруйнувати самий державний лад, що створив ті неможливі відносини, які їх оточували. Чи треба нагадувати незліченні українські імена, вписані до історії революційних і терористичних рухів починаючи з 60–х років і кінчаючи вчорашнім днем. Тріумф урядової політики був досить сумнівний, і процес розкладу українського суспільства виявився для неї, можливо, не менш грізним, ніж ті ознаки, що лякали її при думці про вільний розвиток української народності.

Проте непомірно більших втрат, ніж освіченому суспільству, ця система придушування всіх проявів національного життя або етнографічної особливості завдавала народним українським масам. Важко оцінити належним чином шкоду, заподіяну їхньому культурному розвиткові та економічному добробуту. Нинішній жалюгідний економічний стан українського населення Росії є безпосереднім результатом загальної системи задурювання, в яку переходить на практиці політика національного життя. Якщо українське населення – населення найбагатших областей Росії – зазнає хронічних злиднів і навіть голоду на своїй благословенній землі, не в змозі перейти від старих засобів господарства до більш раціональних і інтенсивніших; якщо воно вже тепер страшенно страждає від малоземелля і бачить єдиний порятунок у збільшенні площі свого все ще надто екстенсивного господарства, а вихід зі свого теперішнього становища знаходить в еміграції, здійсненій такими примітивними аж до варварства засобами, що вона закінчується майже повним економічним розоренням та поголовним вимиранням усіх менш сильних осіб, – то у цьому відбиваються не лише важкі економічні та суспільні умови нинішнього селянського життя, але й наслідки тої безпросвітної темряви і безпорадності, до якої довела українські маси ця система задурювання. (Грушевский М. Украинский вопрос. – СПб., 1907. – С. 21–25.)