Заняття 10. "Самостiйна Україна" (2 год.)

План

1. Роль М. Мiхновського у формуваннi самостiйницької течiї українського нацiонального руху (1900–1905 рр.).

2. Програмнi документи УНП:

• Історичне минуле в "Самостiйнiй Українi";

• "Україна для українцiв";

• Соцiально-економiчні питання в програмних документах УНП.

3. Засоби боротьби свiдомого українця (в теорiї та на практицi).

4. Суспільно-політична діяльність М. Мiхновського у 1905–1920 рр.

Джерела до теми:

1. Багатопартiйна держава на початку ХХ ст.: Програмнi документи українських полiтичних партiй. – К., 1992.

2. Винниченко В. "Уміркований" та "щирий" // Київ. – 1987. – № 12. – С. 65–70.

3. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. – К., 1997. – Ч. 1. – № 127–129, 131.

4. Прокламацiя УНП № 5 // Методичнi вказiвки до вивчення спецкурсу "Українськi нацiональнi партiї (кiн. ХIХ ст. – 1917 р.)". – Запорiжжя, 1992. – С. 62–63.

5. Самостiйна Україна: Збiрник програм українських полiтичних партiй початку ХХ столiття. – Тернопiль, 1991.

Лiтература:

1. Головченко В. Вiд "Самостiйної України" до СВУ: Нариси з iсторiї української соцiал-демократiї поч. ХХ ст. – Харкiв, 1996.

2. Горєлов М. Передвiсники незалежної України. – К., 1996.

3. Кармазiна М. Iдея самостiйної держави та її носiї в українському нацiонально-визвольному русi // Iсторiя в школах України. – 1998. – № 1. – С. 2–6.

4. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – К., 1999.

5. Лавров Ю. Виникненя i дiяльнiсть полiтичних партiй (кiнець ХIХ – початок ХХ ст.) // Iсторiя України. – 1999. – № 21–24.

6. Методичнi вказiвки до вивчення спецкурсу "Українськi нацiональнi партiї (кiн. ХIХ ст. – 1917 р.)". – Запорiжжя, 1992.

7. Націоналізм. Антологія / О. Проценко та ін.; Наукове товариство ім. В’ячеслава Липинського. – К., 2000.

8. Сміт Ентоні Д. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія / Пер. з англійської. – К., 2004.

9. Турченко Г. Південноукраїнський регіон у контексті формування модерної української нації (ХІХ – перша чверть ХХ ст.): Навчальний посібник. – Запоріжжя: Запорізький національний університет, 2008.

10. Турченко Ф. Микола Міхновський: життя і слово. – К., 2006.

11. Харахаш Б. Нацiоналiзм: iдеологiя чи доктрина? // Розбудова держави. – 1998. – № 3–4. – С. 50–63.

Витяги з джерел:

1. Уривок з "Самостійної України" (1900 р.)

...Наші суперечники кажуть, що логіка події, напрям і течія життя з непереможною силою пруть до повного вимирання нашої нації.

Над нами висить чорний стяг, а на йому напис:

"Смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації!"

Се не є самі слова: зміст їм відповідає. Коли ж в української держави відібрано право бути державою, то поодинокі члени колишньої республіки позбулися усіх елементарних прав людини. Колишній український республіканець має менше прав, ніж нинішній московський наймит. Уряд чужинців розпоряджається на території колишньої української Республіки наче в завойованій країні, висмоктує останні сили, висмикує ліпших борців, здирає останній гріш з бідного народу. Урядовці з чужинців обсіли Україну і зневажають той люд, на кошт якого годуються. Законами російської імперії зневажається право свободи совісті, право свободи особистої, ганьбиться навіть недоторканість тіла. Колишній протектор української Республіки перемінився нині на правного тирана, якому належить необмежене право над життям і смертю кожного з Українців. Царський закон з 17 мая 1876 року наложив заборону на саму мову спадкоємців Переяславської конституції і вона вигнана з школи й суду, церкви й адміністрації. Потомство Павлюка, Косинського, Хмельницького й Мазепи вже збавлене права мати свою літературу, свою пресу: йому загадано навіть у сфері духовній працювати на свого пана. Таким чином українська нація платить "данину" не тільки матеріальними добрами, але навіть психіку та інтелект її експлуатують на користь чужинців. І не тільки панує над Україною цар-чужинець, але й сам Бог зробився чужинцем і не вміє української мови. Просвіта занедбана, культура знівечена і темрява панує скрізь по Україні. І от посеред таких лихих обставин ми зійшлися до купи, ми згромадилися у одну родину, перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що наповнили народну душу і – хай навпаки логіці подій ми виписали на своєму прапорі: "ОДНА, ЄДИНА НЕРОЗДІЛЬНА, ВІЛЬНА, САМОСТІЙНА УКРАЇНА ВІД ГІР КАРПАТСЬКИХ АЖ ПО КАВКАЗЬКІ".

Чи не захоплюємося ми?!

Може наша пристрасна любов до Вкраїни підказала нам думку безглуздну, безпідставну?

Здебільшого, як головний аргумент проти нашого права на національне існування, проти нашого права на самостійність державну – виставляють те, що ми не маємо історичної традиції, не маємо минулого. На сьому аргументі не спинятимемося через те, що помилковість його вже доведена нами попереду, теж і через те, що відсутність державно–історичної минувши не може мати ніякого значення для дужої, бадьорої нації, що відчула свою силу і хоче скористатися своїм "правом сильного". Для нас далеко важливіший другий – се закид, що нація наша безсильна, некультурна й інертна. Хіба може, кажуть нам, темна, дезорганізована, розбита маса творить історію при сучасних обставинах життя? Хіба тая маса відчуває національний або політичний гніт? Горстка божевільних може тільки смішити, але не викликати симпатій навіть поміж інтелігенцією, бо ціла українська інтелігенція охоче без протесту йде шляхом винародовлення, а за нею й культурніші одиниці з народу. Та й врешті, хіба українська національність не є тільки різноманітністю російської? Коли б навіть було доведено, що ми тільки різноманітність російської нації, то й тоді нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до них ненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насилля. Кров, коли вона пролита братньою рукою, ще дужче благає про помсту, бо то брата кров! Нехай вчені розшукують, хто був кому родичем, – ображене почуття нації і кривда цілого народу гидують визнати моральні зв’язки з російською нацією! Через те ми можемо обговорювати тільки засоби боротьби…

Часи вишиваних сорочок та горілки минули і ніколи вже не вернуться. Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої й безпощадної. Вона вірить у сили свої національні, і вона виконає свій обов'язок. Вона виписує на своєму прапорі сі слова: "ОДНА, ЄДИНА, НЕРОЗДІЛЬНА, ВІЛЬНА, САМОСТІЙНА УКРАЇНА ВІД КАРПАТІВ АЖ ПО КАВКАЗ". …Доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, доти українська інтелігенція не покладе зброї, доти усі покоління Українців йтимуть на війну. Війна проводитиметься усіма засобами, і боротьба культурна вважається такою ж відповідною, як і боротьба фізичною силою. Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування. Нам належить майбутнє, бо зовсім не можливо, щоб 1/30 частина усієї людності, ціла велика нація могла зникнути, могла бути задушеною, коли вона спроможна воювати з цілим світом! Ми існуємо, ми відчуваємо своє існування і своє індивідуальне національне "я". Як не можна спинити річку, що, зламавши кригу на весні бурхливо несеться до моря, так не можна спинити націю, що лама свої кайдани, прокинувшись до життя. Наша нація ступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести до здійснення великого ідеалу…

Але як партія бойова, партія, що виросла на грунті історії і єсть партією практичної діяльності, ми зобов’язані вказати на нашу мету. Ця мета – повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії. Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято в нас теж силою. Наша нація вже стає до боротьби. Вона добуде собі повну свободу і перший ступінь до неї: Переяславська конституція.

Ми розуміємо, що боротьба буде люта й довга, що ворог безпощадний і дужий. Але ми розуміємо й те, що се вже остання боротьба, що потім вже ніколи не настане слушний час до нової боротьби. Ніч була довга, але ранок наблизився і ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб'ємо їх до схід сонця свободи! Ми в останнє виходимо на історичну арену, і або поборемо, або вмремо... Ми не хочемо довше бути євнухами, не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України! Сини Вкраїни! Ми, як той Антей, доторкаючись до землі, наберемося усе більшої сили й завзяття. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Вкраїні і кожен, в кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!

Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для Українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти зброю.

Вперед! Бо нам ні на кого надіятися і нічого озиратися назад! (Самостійна Україна: Збірник програм українських політичних партій початку XX століття. – Тернопіль, 1991. – С. 13–19.)