7. Розподіл земельної власності на Україні між основними групами землевласників (в тис. Дес.)

Групи землеволодіння	1905 р.	1914 р.
Селянська	25 765,5	27 937,4
Дворянська	10 845,8	8 917,9
Інші групи	7 487,2	7 252,2
Разом:	44 107,5	44 107,5

(Хрестоматія з історії У РСР. – К., 1961. – Т. 2. 1861–1917. – С. 467.)

8. Станова характеристика великого землеволодіння на 1905 р.

Розміри володінь (в дес.)	Кількість володінь
	дворян	духовенства	купців	міщан	селян	інших	інозе мців	всього
50-100	2989	294	339	1286	4413	444	29	9794
100-500	6246	220	855	1671	4276	619	54	13941
500-1000	2462	30	395	246	565	139	15	3852
1000-10 000	2386	18	499	110	353	95	20	3481
Більше 10 000	97	–	8	1	2	2	1	111
Всього:	14180	562	2096	3314	9609	1299	119	31179

(Таблицю складено за: Статистика землевладения 1905 г.: Свод данных по 50-ти губерниям Европейской России. – Спб., 1907. – С. 56–72.)

Тема х. (заняття 12). Культурні процеси в Україні у другій половині хіх – на початку хх ст. (2 год.)

План

1. Головні фактори культурного розвитку України.

2. Стан освіти і науки.

3. Художня література. Драматургія.

4. Музика й образотворче мистецтво.

5. Скульптура й архітектура.

Література:

1. Історія українського мистецтва: У 6 т. – К., 1970. – Т. 4. – Кн. 2.

2. Історія української літератури ХІХ ст. (70–90-ті роки). – К., 2003. – У 2 кн.

3. Колесник І. Українська історіографія (ХVІІІ – початок ХХ ст.). – К., 2000.

4. Культура українського народу. – К., 1994.

5. Культурне відродження в Україні. – Львів, 1993.

6. Ліховий І. Симиренки в національній культурі // Слово і час. – 1997. – № 3. – С. 75–77.

7. Нариси історії української музики: У 2 ч. – К., 1964. – Ч. 1.

8. Попович М.В. Нариси історії культури України. – К., 1998.

9. Присяжнюк Ю.П. Українська освіта як традиційне явище в умовах модернізації (історико-антропологічне дослідження). – Черкаси, 2005.

10. Стельмах С. Історична думка в Україні ХІХ – поч. ХХ ст. – К., 1997.

11. Український драматичний театр: Нариси історії: У 2 т. – 1967. – Т. 1.

12. Чижевський Д. Історія української літератури – К., 1993.

Витяги з джерел:

1. Порівняльна характеристика місця української мови у шкільній освіті Російської та Австро-Угорської імперій (з виступу у ііі Державній думі депутата в.І. Дзюбинського)

Міністерство народної освіти, як відомо, виключає наймогутніший чинник освіти й просвіти будь-якого народу – його народну мову. Багатомільйонне українське населення не має не тільки своєї вищої і середньої школи, але не має жодної нижчої школи з правом вільного викладання рідною українською мовою. Немає рідної української народної школи. Чи не є це, панове, образою і навіть глумленням над національним почуттям і гідністю кожного українця? Але тут говорили, що й української мови немає, що вона не існує. Так дозвольте ж, панове, погляди цих панів звернути саме на ту, ненависну їм, зарубіжну Україну, на сусідню нам країну, до складу якої включено й значну частину українського населення. І що ж, у цій зарубіжній країні, такої нелюбої націоналістами, Австрії, яка зазнає стількох нападок, і ці зарубіжні українці, за яких проливають такі крокодилячі сльози граф Бобринський і Компанія та інші націоналісти, що ж мають там? Ми бачимо, що в австрійській Україні українське населення не тільки має нижчі школи, але воно має й середню та вищу на своїй рідній українській мові, – значить, українська мова існує. В австрійській Україні є широка мережа просвітніх і культурних установ для українців; їх там не бояться, панове, їх там не закривають.

...Ось, панове, рідна мова дітей величезного 25-мільйонного населення забороняється, і забороняється не тільки навчатися цією мовою, але й говорити між собою, вживати її для свого, так би мовити, обігу. З наведених прикладів ясно, що казенні педагоги, ці людці у футлярах, заражені мікробом якоїсь українофобії, хвороби, яка проявляється головним чином у них на грунті погоні за нагородами та відзнаками, щоб догодити начальству, але що найнебезпечніше, це те, що цим вони свідомо прагнуть затримати зростання української національної самосвідомості, утримати український народ у темряві та неуцтві, щоб легше мати етнографічний матеріал для бажаного їм створення "общерусской нации". (Лотоцький О. Сторінки минулого. – Варшава, 1934. – С. 103.)