2. Співвідношення міського й сільського населення на Україні в кінці хіх ст.

Губернії	Міське населення (в %)	Сільське населення(в %)
Київська	12,9	87,1
Подільська	7,3	92,7
Волинська	8,6	91,4
Харківська	14,7	85,3
Чернігівська	9,2	90,8
Полтавська	9,9	90,1
Херсонська	28,9	71,1
Катеринославська	11,5	88,5
Таврійська	20,0	80,0
Разом	13,6	86,4

(Хрестоматія з історії Української РСР. – К., 1961. – Т. 2. 1861–1917. – С. 92.)

3. Склад населення України за рідною мовою (на 1897 р.)

Рідна мова	В % до підсумку
Українська	72,0
Російська	13,1
Єврейська	8,0
Німецька	2,4
Польська	1,7
Інші	2,8
Разом	100,0

(Таблицю складено за: Статистика Украины. – № 124. – Сер. I: Демонография. – Том V. – Вып. II: Население Украины по данным перепеси 1920 года. Численность населения. Возрастной состав. Грамотность. – Харьков, 1923.)

4. Склад міського населення України за рідною мовою (на 1897 р.)

Рідна мова	В % до підсумку
Українська	30,5
Російська	34,5
Єврейська	27,0
Німецька	1,0
Польська	3,0
Інші	4,5
Разом	100,0

(Таблицю складено за: Статистика Украины. – № 124. – Сер. I: Демонография. – Том V. – Вып  II: Население Украины по данным перепеси 1920 года. Численность населения. Возрастной состав. Грамотность. – Харьков, 1923.)

5. М. Грушевський про українські землі під владою Австро-Угорської імперії

Українське, або русинське, питання в Австро-Угорщині веде свій початок від приєднання до Австрії українських і польських провінцій у 1770-х роках. Уже тоді австрійський уряд, бажаючи знайти опорну точку проти устремлінь польської шляхти, яка природно тяжіла до своєї "Речі Посполитої" й не мирилася й пізніше з її усуненням, – звернув увагу на український елемент краю; ще більше уваги приділив він йому пізніше, в революційну "весну народів", у 1848 році, коли він старався за допомогою цього елементу паралізувати ворожі йому рухи польського суспільства. Крилате слово, яке пустили польські шляхетські кола і яке довго повторювалося в них, проголошувало навіть, що русинів "вигадала" австрійська бюрократія назло полякам, хоча всі піклування цієї бюрократії про "русинів" насправді були дуже мало серйозні й мимолітні.

...Являючи собою суцільну область, яка органічно пов'язана в одне ціле, українська територія Австро-Угорщини розпадається на три частини, які здавна входили до складу різних політичних організмів, з їх своєрідним суспільним і культурним життям, і тому і в наш час відокремлених одна від одної не лише кордонами політико-адміністративних підрозділів, але й значними відмінними умовами свого суспільного і культурного життя, своїх політичних і культурних завдань.

Більша частина (близько 2/3 території і майже 4/5 українського населення Австро-Угорщини) входить до складу австрійської провінції Галичини, "королівства Галіції й Лодомерії", як вона офіційно називається за традицією стародавнього Галицько-Волинського князівства ХIII – ХIV століть. Після смерті останнього галицько-волинського князя ці землі були зайняті в XIV ст. Польщею і в її складі утворили дві провінції – воєводства: Руське і Белзьке. Згодом при поділі Польщі 1772 р. на ці землі заявила претензії Австрія, виходячи з того, що на них мала свої історичні права ще угорська династія.

Претензії ці мотивувалися тим, що під час галицьких заворушень ХІІ – ХІІІ ст. галицький престол займали – хоча й на дуже короткий час – представники угорської династії з титулом "короля Галичини"; з тих пір угорські королі присвоїли собі титул королів "Галіції й Лодомерії" і вважали за собою історичні права на Галицьке князівство. На цій підставі Австрія 1772 р. одержала і зайняла українські землі воєводств Руського і Белзького (з деякими суміжними частинами Волині і Поділля), але разом з тим для округлення своїх кордонів – і польське підгір'я Західних Карпат (частина воєводств Краківського і Сандомирського). Усі ці землі, які відійшли від Польщі, склали одну провінцію – Галичину, територіальний склад якої після деяких порушувань міцно встановився з 1840 років і яка являє таким чином зовсім свавільне, механічне з'єднання українських і польських провінцій старої Речі Посполитої.

За даними останнього офіційного перепису (1900 р.) всього в Галичині значиться українського населення 3 740 449, причому на Східну Галичину з цієї загальної цифри припадає 3 000 000 (на Західну – лише 70 тис.). З 50 повітів її в 35 повітах українське населення, за офіційними даними, становить понад 60% населення, у 18 – понад 70% і в 7 понад 80% населення. Насправді ж українське населення становить вірогідно близько 70% населення Східної Галичини, між тим як решта 30% поділяється між євреями й поляками (близько 13% євреїв і близько 16% поляків). Найбільше переваження українського населення спостерігається у Підгір’і, на північний же захід український елемент взагалі дедалі сильніше розріжається елементом польським.

З півдня до Східної Галичини прилягає українська територія Буковини. До 1776 р. вона входила до складу Молдавії, в цьому році за договором з Туреччиною північна частина Молдавії під назвою “Князівство Буковина” відійшла до Австрії. Приєднана спочатку до Галичини, вона утворила пізніше невелику окрему провінцію. Українське населення переважає в її північно-західній частині, становлячи тут суцільну масу, між тим як у південно-східній, яка прилягає до Румунії, суцільну масу населення складають румуни. За останнім переписом українського населення на Буковині 297 тис., румунів 229 тис., близько 65 тис. німців і 96 тис. євреїв.

Нарешті, землі з українським населенням на південь від Карпатського хребта здавна входили і входять в наш час до складу королівства Угорщина. За даними офіційної статистики, тут значиться 409 тис. українського населення, яке займає суцільною масою Карпатське підгір'я між словацькою (на заході) і румунською (на сході) територіями. Головним чином воно зосереджується у п'яти комітатах, продільними смугами перерізаючи це підгір'я: в комітатах Шаришському, Земплинському, Ужському, Бережському і Морморшському. В північних частинах їх, в гірській області, українське населення є суцільним і без сумніву переважаючим, у південних – воно розріжається мадярським елементом, який все більше посилюється в міру наближення до Підкарпатської рівнини.

Історичні умови, які розділили ці частини однієї української території між трьома різними політичними організмами, наклали на них печатку відмінності і в багатьох інших відношеннях. Українське населення Галичини й Угорщини прийняло унію з римською церквою, українське населення Буковини залишилося у православ'ї. Українці Галичини перебувають під сильним впливом польської культури, українці Угорщини – мадярської, у Буковині українське населення підпало, хоча меншою мірою, під румунський і в новітній час під німецький вплив. І в наш час, зібрані під владою однієї династії, ці українські землі значною мірою продовжують розвиватися кожна своїм шляхом. Не говорячи вже про угорську Україну, яка належить власне вже іншій державі, навіть і український елемент Галичини і Буковини живе в кожній з тих провінцій своїм у багатьох відношеннях відмінним життям. Проте разом з тим є і багато спільного в становищі української народності в усіх трьох частинах Австро-угорської України, що примушує їх, незалежно від своєї національної або етнографічної єдності, жити одними й тими самими або принаймні дуже схожими устремліннями та інтересами. (Грушевский М.С. Украинцы // Формы национального движения в современных государствах: Австро-Венгрия, Россия, Германия. – Спб, 1910. – С. 152–153, 155.)