4. Уривок із спогадів є.Н.Ковальської – одного з організаторів і керівників "Південноросійського робітничого союзу" у Києві

...У квітні 80 року ми переїхали в Київ. Там ми знайшли багато інтелігентної молоді, рештки від різних розбитих гуртків. Настрій у всіх був бойовий, революційний… Генерал – губернатор Чертков легко підписував смертні вироки і стратив гімназиста Розовського тільки за те, що Розовський відмовився назвати особу, яка залишила у нього чемодан з нелегальною літературою; Лозовського за те, що у нього знайдено одну прокламацію, – все це викликало в усіх верствах суспільства збудження і обурення, особливо серед учнівської молоді.

Щодо програми – дивна різноманітність: видно було просто бажання працювати по-революційному, не розбираючись у програмах. І багато хто охоче прийняв нашу програму. Ми намагались швидше встановити зв'язки з робітниками.

...Збиралися ми вечорами за містом в різних місцях. На перших зборах нашу пропозицію надрукувати прокламації з вимогами робітників, із загрозою страти начальника Арсеналу в разі невиконання їх було прийнято одноголосно. Один із залізничних робітників, який мав знайомство в друкарні, дістав трохи шрифту, навчився там же набирати – і перша прокламація, справжнього первісного вигляду (не вистачало деяких букв, знаків, рядки криві, косі), вийшла з нашої примітивної друкарні. Частину таких самих прокламацій зробили на гектографі, а частину просто переписали від руки. Такі прокламації були надіслані начальникові Арсеналу, розклеєні в самому Арсеналі, на стінах будинків у Києві, розіслані по тих містах, де були зв'язки наших робітників з місцевими робітниками... У відповідь на третю прокламацію деякі вимоги робітників були задоволені: робочий день зменшено на 2 години і збільшено час для запізнення на роботу. Ми з Щедріним пропонували робітникам на перший раз задовольнитися цим, але на їх вимогу було заготовлено четверту прокламацію, в якій вимагалося задовольнити всі інші вимоги. Ця остання була надрукована і випущена через два дні після нашого арешту. Чернетку її було взято у нас під час арешту. Цей успіх викликав приплив робітників у такій кількості, що ми не знали, де знайти місце для зборів. Робітники вказали нам байковий гай, недалеко від Києва. Звичайно годині об 11 вечора ми вдвох із Щедріним заходили в одну квартиру, де змінювали свій зовнішній вигляд, і потім відправлялися на сходку. Нас зустрічав натовп. В темноті ночі ми вели розмови, доки не сходило сонце. Стомлені робітники жадібно слухали, не думаючи про відпочинок.

Робітників, які групувалися в той час навколо нас, було близько семисот; ми поділили їх на групи, які по черзі приходили в різні дні тижня. Отже, з кожною групою ми бачилися лише раз на тиждень. Рідко бувало на сходці менше 100 чоловік. За тодішніх часів ця цифра була величезною. Розмови проводилися без всякої програми, завжди на яку-небудь злобу дня, і тут же одночасно викладалися теоретичні положення. Ми не спинялися на описах загального тяжкого становища робітників і селян, вони і без нас це добре знали. Доводилося тільки зв'язувати його із загальним існуючим ладом, а потім використовувати кожен випадок невдоволення.

Незважаючи на такий успіх, нам важко було боротися з вихованою віками пасивністю. Вислухавши нас уважно, багато хто нам говорив, що все це зробиться якось без них. Відповідно до ступеня розвитку кожен мріяв про це по-іншому. Найбільш розвинені думали, що якийсь революційний комітет відбере у поміщиків землю для селян; інші говорили, що цар, який знищив кріпацтво, уже бореться із дворянами, щоб відняти у них землю і передати народові...

Нашою головною метою було викликати ініціативу у робітників, домогтися, щоб вони самі взяли до своїх рук свою справу.

З київськими революціонерами з інтелігенції у нас встановилися такі відносини: у багатьох справах ми працювали спільно, але не розповідали їм про наші нічні збори робітників, боячись їхньої принципової неконспіративності. На всяку обережність вони дивилися як на боягузтво. Найвидатніший з них, Павло Іванов, людина смілива, рішуча, із великою ініціативою, хороший організатор, який умів легко сходитися з людьми всяких станів, був до того неконспіративний, що той, хто його не знав близько, міг вважати його підозрілим. Він обурювався, коли я говорила, що йому, нелегальному за яким явно стежили шпигуни, не можна ходити у червоній косоворотці, з волоссям до плечей, ходити з нашими робітниками вдень по вулицях Києва. "То ви, пітерці, бережете себе", – в'їдливо відповів він мені. Побачивши шпигуна на вулиці, він показав йому кулака, шпигун ховався, а Павло йшов своєю дорогою, не думаючи навіть заплутувати свої сліди.

За час, що пройшов між випуском першої й другої прокламацій, адресованих начальнику Арсеналу Коробкову, ми випустили ще листівки: "Звіряча розправа над заарештованими" і "Суд над соціалістами". Арсенальні прокламації ми писали разом із робітниками, причому ми лише допомагали формулювати їхні думки, намагаючись залишити їх власні вирази, не згладжуючи кострубатість стилю, щоб начальству Арсеналу і самим робітникам було видно, що це написано робітниками. "Звіряча розправа" була написана Щедріним, "Суд над соціалістами" – написала я… (Хрестоматія з історії Української РСР. – К., 1961. – Т. 2. 1861–1917. – С. 119–122.)