83. Класифікація політичних і правових вчень - основні підходи, підстави. Причини і наслідки різноманітності вчень, напрямків, шкіл та тенденцій у політико-правовій ідеології.

З точки зору історичної перспективи, можна встановити три різко відособлених суспільно-історичних світогляди, а отже і три періоди в історії політичних та правових вчень: античний, середньовічний і сучасний.

Для античного світогляду є характерним те, що він не розрізняє державу і суспільство, право і мораль.

Для середньовіччя характерним є прагнення до звільнення від земних пут, перенесення ідеалів у загробне життя. В той же час, держава і церква зливаються в одне, норми права співпадають з релігійними канонами.

Новий період, який охоплює і сучасність, характеризується боротьбою людини за свою свободу, за свої права: починаючи від боротьби за свободу совісті, через політичні права до соціально-економічних прав і, врешті, до комплексу прав і свобод людини, який знаходить своє закріплення в Міжнародній Хартії прав людини.

Розвиток українських політичних і правових вчень співпадає з цією періодизацією, з тою тільки різницею, що античний період в Україні практично не представлений.

84. Яков Козельський про суспільний договір.

Я.Козельський виходить з теорії суспільного договору, відповідно до якої природне право в результаті "справедливої" згоди поступається місцем державі. Завдяки суспільному договору людина здо¬буває громадянську волю і власність, а замість натуральної рівності — "рівність моральну, і на підставі закону і буду¬чи не рівною силою і розумом іншому, робиться йому рівною по договору і по праву". Його теорія суспільного договору містить ідеї рівності всіх громадян перед законом і взаємної відповідальності влади і громадян за виконання договору. Як рівноправна сторона члени суспільства мають право розірвати договір чи укласти новий. Головну надію Щодо зміни суспільного порядку Я.Козельський покладав на урядові реформи, застосування законодавства, що зале¬жить від розширення виховання і освіти, на мирний розви¬ток суспільства.Рівність і безправність перед особою абсолютного монарха прагнув замінити рівністю перед законом. У цьому полягала суть теорії суспільного договору.

85. Юридичний позитивізм другої половини XIX сторіччя /Карл Бергбом і Пауль Лабанд (Німеччина), ліберальний позитивізм Адемара Есмена (Франція)/.

Прибічники цього напрямку не визнавали теорій природного права і стверджували, що існує тільки позитивне право, матеріалізоване у прийнятих державою правових нормах. У той час, як у філософії в другій половині XIX ст. домінуючим напрямом стає позитивізм, у правовій науці панівним напрямом стає тісно пов’язаний з ним правовий позитивізм. Це зумовлюється насамперед усвідомленням ідеї права як фактору стабілізації суспільства, гарантії порядку і розвитку він проголосив докорінний розрив з усякою метафізикою і спекуляцією, яка в юриспруденції, на його думку, знайшла притулок у теорії природничого права. Бергбом висував вимогу обмеження досліджень реальними предметами, а також виступав за виключне застосування експериментального методу дослідження державно-правових явищ. Основною працею К.Бергбома є "Юриспруденція і філософія права". Бергбом підкреслював, що лише правовий позитивізм виведе правову науку із сфери метафізики на шлях реалізму і емпіризму, акцентуючи увагу на "дійсності реального правового явища". Він писав: "Право, яке дійсно функціонує як право, вільне саме по собі від суперечностей і прогалин і становить основу будь-якого устрою відносин між людьми. Природниче, розумне і будь-яке інше непозитивне право також саме по собі досконале, але оскільки воно являє собою не більш ніж припущення, то і є джерелом помилок і тягне за собою, якщо його сприймати серйозно, як явище правового порядку, руйнування правопорядку і анархію.

Пауль Лабанд дотримувався такої ж думки а також зводив державотворення до коментування діючих конституцій і практики їх відтворення.

Ліберальний позитивізм. Характерним представником цього напрямку був французький державознавець Адемар Есмен (1848-1913). Есмен - представник юридичної школи державознавства, суть якої зводиться до виведення держави з конституції формально-правовими способами, до ототожнення держави з правопорядком, з системою державно-правових норм, до принципового відриву державознавства від соціології. У книзі “Загальні основи конституційного права” (1895 р.) Есмен стверджував, що конституційне право і соціологія мають різні галузі знання, у кожної з них є свій предмет і свої методи дослідження. Відповідно до цього Есмен дає абстрактне визначення держави: “Держава є юридична уособлення нації; воно є суб’єктом і втіленням суспільної влади”. Звертаючи увагу на формально-правову сторону, Есмен стверджував, що сучасна представницька держава, де проголошена рівність усіх перед законом, є не будь-якій одному класу або стану, а всієї громади: “Національний суверенітет - це, в правовому сенсі, заперечення будь-якої класової системи “.

По теорії поділу влади Есмен писав про відповідальність виконавчої влади перед парламентом.