7. Методологія історії політичних і правових вчень.

8. Політичні і правові ідеї Реформації (Мартін Лютер, Томас Мюнцер (Німеччина), Жан Кальвін (Швейцарія).

Реформація - це широкий антифеодальний і антикатолицький рух в 1 половині XVI ст., який заклав початок протестантизму.Реформація почалась в Німеччині, охопила ряд європейських країн і привела до відпадіння від католицької системи Англії, Шотландії, Данії, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії, частково Німеччини, Чехії, Угорщини та ін. Мислителі Реформації надавали значну увагу проблемам соціальнополітичному устрою держави. Реформація означала рух за необхідність удосконалювати церкву, світські порядки, правові інститути. Якщо для Відродження головним було визнання людської гідності, то провідною тенденцією Реформації було прагнення відновити чистоту християнської релігійності. Для Реформації дуже показова обов'язковість жорсткого підпорядкування людини громаді.

Представники Мартін Лютер, Томас Мюнцер (Німеччина), Жан Кальвін (Швейцарія).

Лідером Реформації був М. Лютер, який виступав не лише проти засилля папської влади, але й за зменшення влади церкви взагалі. Лютер викривав користолюбство тогочасної верхівки католицької церкви, ставив під сумнів законність усіх покарань і платежів, які церква накладала на віруючих. Хоча диспут над тезами був заборонений, вони сприяли об'єднанню різних верств громадян у боротьбі за релігійну та національну незалежність Німеччини.

Одне з вихідних пунктів лютеровского вчення - теза у тому, що порятунок досягається виключно вірою. Кожен віруючий виправдовується особисто перед богом. Жоден з людей немає переваги над собі подібними: клір нічим не відрізняється від мирян, усі стани однакові. Ці трактування М. Лютером засад християнства в умовах Реформації були першої версією принципу рівноправства.

Свобода душі, область віри, внутрішній світ людини перебувають, по М. Лютеру, поза юрисдикції держави, поза дії його законов. Порятунок людини залежить не від здійснення добрих справ: таїнств, обрядів, а від щирості її віри. Земна влада має метою не допустити творення гріхів, протидіяти з допомогою насилля злим задумам. Мартін Лютер твердив: якби люди були доброчесні, то не треба було б встановлювати владу і створювати державу. Та цього немає і люди мають підкорятися владі.

Провідними ідеями М. Лютера були:

• необхідність всенародної боротьби з папством під проводом світської влади;

• безумовний послух народу світській владі;

• ідеалом є сильна та стабільна абсолютна монархія;

• світська влада не є ідеальною, а лише стримує явне зло;

• необхідним є законний примус з боку держави;

• монарх як суб'єкт верховної влади є вільним від морально-релігійних обмежень; його дії підвладні лише "судові розуму" та вищим законам;

• піддані мають право на незалежні переконання, а у випадку переслідування за них - право на опір.

Реформація у розумінні Т. Мюнцера - це соціально-політичний переворот, який повинні здійснювати селяни та міська біднота. Т. Мюнцер виступав за ненасильницьку ліквідацію феодального ладу і за встановлення такого порядку, в якому жоден християнин не мав би приватної власності, не посідав би урядової посади. Його ідеалом був суспільний устрій, позбавлений майнового розшарування; оскільки всі люди рівні перед Богом, то всі вони повинні бути рівні на Землі.

Другим, крім лютеранства, напрямком Реформації був кальвінізм. Основні його ідеї викладені у праці Ж. Кальвіна "Настанови в християнській вірі ). На відміну від лютеранства, яке ставило церкву у залежність від держави, кальвінізм зберігав щодо останньої незалежність. Відкрита непокора і повалення правителя-тирана допускається, на думку }К. Кальвіна, лише тоді, коли використані всі способи пасивної непокори, легальні форми боротьби. Найкращою формою правління Ж. Кальвін вважав олігархічну організацію управління державою. Ідеалом є встановлення теократії (республіки святих).

Провідна тенденція Реформації була спрямована на відновлення у початковій чистоті християнської релігійності. Для Реформації дуже показова обов'язковість жорсткого підпорядкування людини громаді, її ідеологічні концепції розроблялися у формі строгих "закритих" доктрин, як кодифіковані релігійно-політичні програми, які підлягали беззаперечному прийняттю і виконанню. "Реформація — це чітко і однозначно сформульована система істин, впроваджувана в життя. Тому за неї можна було і померти, і вбити". Релігійна нетерпимість для найбільш яскравих представників Реформації характерна не менше, ніж для представників римо-католицької церкви.

9. Загальна характеристика міфологічних та релігійних уявлень про політику, державу та право. 10. Погляди на державу та право вчених-юристів Київського, Харківського та ін. університетів України (К.А. Неволін, Н.Д. Іванішев, М.Ф. Владимирський-Буданов, О.Ф.Кістяківський та ін.)

К.О.Неволін – фундатор юридичної науки і особливо теорії права у Київському університеті, який у своїх наукових розробках застосовував ідеї історичного розвитку права, ідеї природного права та філософії права Гегеля, а також елементи соціологічного підходу, намагаючись об‘єднати їх і знайти новий напрям в теорії права, який можна назвати історико-філософським;

Помітною віхою в становленні філолофсько-правових досліджень з'явилася "Енциклопедія законознавства" К.А. Неволіна, професора Київського університету. Він був одним з небагатьох слухачів лекцій Гегеля в Берлінському університеті й добре знав про стан європейської філософії права в той час. Завдання наукового законознавства Неволін висвітлював з позиції розрізнення природного права (природного закону) і позитивного права (позитивного закону).

При цьому природний закон він трактував як "ідею законодавства" (тобто як правовий початок, як правову сутність позитивного закону), а позитивний закон — як її "прояв". Таким чином, він розрізняв поняття "право" і "закон". Свій філолофсько-правовий підхід до закону він обґрунтовував так: суть закону — це правда, а "зміст правди може бути визначено тільки у філософії".

Таке трактування змісту філософського вивчення права й закону цілком співзвучний гегелівському підходу. Хоча цілком гегельянцем Неволін не був, однак він у своїй "Енциклопедії законознавства" використав ряд ідей і методологічних підходів гегелівського вчення. Трактує К. Неволін проблему сутності волі в її зв'язку із правом і питання про щаблі розвитку волі; вплив Гегеля є присутнім при висвітленні їм проблем співвідношення сутності і явища, необхідності й випадковості, об'єктивного й суб'єктивного, історичного й логічного стосовно до тематики енциклопедії законознавства.

Михайло Флегонтович Владимирський-Буданов народився у 1838 р. в селі Бороздин Тульскої губернії в родині священика. З 1860 по 1864 роки навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету. Вже з університетської лави привабливими для нього стали питання розвитку історії права. В значній мірі на формування наукових інтересів М. Владимирського-Буданова впливали такі чинники, як загальне піднесення суспільно-політичного життя Росії часів реформ та сприятливе ліберальне середовище Київського університету. Тема кандидатської дисертації М.Владимирського-Буданова - "Древние уставные земские грамоты" - свідчить про його інтерес не до політичних фактів російської історії, а до історії закладів, точніше, до внутрішньої історії права.

М.Д.Іванішев(1811-1874) і М.Ф.Владимирський-Буданов, широко використовували історико-порівняльний метод, соціологічний підхід, концентруючись на дослідженні як слов‘янського законодавства, так і законодавства багатьох зарубіжних країн. Вони дали оригінальне трактування праворозуміння, вказуючи на загальні закономірності його розвитку і національні особливості з урахуванням економічних, політичних і соціальних факторів. Беручи до уваги особливості їх методів, засобів у дослідженні теоретико-правових проблем, цих вчених можна вважати засновниками історико-соціологічної школи права в Україні;

Олександр Федорович Кістяківський (1833—1885) -визначний український вчений-юрист, доктор кримінального права, ординарний професор Київського університету св. Володимира, автор численних праць з кримінального права, історії права та судоустрою в Україні й, зокрема, систематизованого видання «Права по которым судится малороссийский народ (1879 г). Він одним з перших у вітчизн. науці став вивчати право як соціальне явище, послідовно впроваджував у правові дослідження історико-соціологічний підхід. У центрі уваги К. були проблеми кримінального права і процесу, судоустрою, діяльності адвокатури, пенітенціарної практики. Він відстоював, зокрема, демократ. погляди на завдання кримінального покарання, одним з перших у вітчизняній науці поставив питання про необхідність скасування смертної кари. Водночас захоплювався історією, став одним з перших провідників ідей істор. школи права.О.Ф.Кістяківський, який у своїх наукових розробках застосовував історичний і соціологічний підходи, що відрізнялись від широковідомих на той час історичної школи права Німеччини та західних соціологічних шкіл, які склалися пізніше. Вченого слід віднести до одного з перших засновників соціологічної школи в галузі кримінального права, яка почала формуватись у XIX – на початку XX століття в Україні;

11. Політико-правова ідеологія Стародавньої Індії /брахманізм, ранній буддизм, школа/ Під помітним впливом міфологічних вчень і уявлень сформувалася політико-правова думка в Стародавній Індії. Це пов’язано з тим, що домінуюче положення , протягом багатьох віків займали брахмани в духовному і соціально-політичному житті стародавньоіндійського суспільства.

В період з ІІ тисячоліття до першої половини І тисячоліття до н.е. дістає назву Ведійський. З посиленням суспільної нерівності людей очолює – “раджа”, який спочатку обирається всім населенням а потім ця посада стає спадковою. Деяка роль належить народним зборам які поступово трансформуються у збори знаті. Специфіка суспільного ладу Стародавньої Індії полягала в розподілі людей за варнами - замкненими групами. Поділ людей на певні замкнені групи мав місце в Стародавніх Єгипті та Ірані, але в Індії станова замкненість жителів набула найзавершенішою форми.

Офіційна наука брахманів – брахманізм – зустріла реакцію в новій релігії буддизмі. Засновником нової релігії був Cідхартха (560-480 рр. до н.е.) – син князя країни Сакія. Він зростав у багатствах і розкоші, рано одружився і мав уже сина. Але розкішне життя не давало йому задоволення. За прикладом аскетів – йогів, яких в Індії було багато, він подався на мандрівку, осів у віддаленій місцевості й віддався постам і духовним вправам. По кількох роках він виступив як Будда (“освідчений”) із новою наукою.

Будда не цікавився метафізичними питаннями та визнавав повний атеїзм і акосмізм – це значить заперечував існування божества, душі й навіть світу. Бог, світ і людина – це тільки сума фізичних і психічних явищ у постійнім, нескінченнім перепливі (“самсара”). Цей рух без відпочинку є найбільшим стражданням світу. Кінець його знаходиться у відпочинку нірвани, до якого людина повинна стреміти. Будда проголосив “чотири благородні правди” :

перша – все життя є страждання;

друга – люди з несвідомості прив’язуються до життя;

третя – до мети доходить, той хто вирікається любові до життя;

четверта – шлях до спасіння веде восьма стежинами ( чесний погляд, чесна воля, чесне слово, чесне діло, чесне життя, чесне змагання, чесна думка, чесне заглиблення в себе). Для звичайних людей Будда давав прості моральні накази: не вбивати ніякої живої істоти, не красти, не говорити неправди, не вживати п’янких напоїв, не провадити розгнузданого життя, бути прихильним до всіх. Але за найвищий ідеал він уважав мудреця, що уникає любові й радості та перебуває в повній душевній бездіяльності. Через те в будистів поширилося незвичано чернече життя, постала велика сила монастирів і пустинь, в яких прихильники нової релігії наслідували свого вчителя.

У буддійській літературі стародавності описується високе положення багатих купців, що, усупереч розпорядженням дхармашастр, зараховувалися до варни кшатриєв, користалися великою владою, у тому числі й у суді.

Люди нижчих варн не можуть свідчити проти людей вищих варн. Показання «рабів, родичів і дітей» «ненадійні», і тому краще до них не прибігати. При розбіжності між відмінним і гарним свідком перевага повинна бути віддана показанням відмінного і т.д.

Нові релігії поширилися серед нижчих класів бо не визнавали суспільної нерівності й навіть паріїв приймали за своїх визнавців. Але вищі верстви залишилися при вигідному положенні.

Основною виробничою одиницею була сільська община в яку об’єднувалася значна частина вільного населення. Процес майнової диференціації проходить і в общині . Поряд з тими хто сам обробляє землю формується панівна верхівка, що експлуатує найманих робітників.

Стародавня Індійська держава виникає як рабовласницька. проте в праві відсутне чітке розмежування положення людей і рабів. Це мало свій прояв у тому, що закони говорили більш чітко положення каст ніж відмінність у положенні вільних і рабів. Праця рабів не набула вирішального значення в економіці стародавньої Індії. Суттєвою особливістю рабства у стародавній Індії було законодавство, що обмежувало свавілля власників по відношенню до рабів.

Приблизно в ІІ ст. до н.е. появляється відомий політико-правовий пам‘ятник – „Закони Ману”. В цьому документі поділ населення держави на касти найшло дальше закріплення. Але визначна роль надається брахманам, їх прав в питаннях встановлення, тлумачення і захисту законів. Навіть цар за своїм статусом повинен перш за все поважати брахманів, слухатися їх порад і повчань, вчитись у них знанню Вед, я потім уже стояти на стражі встановленої системи.

Нерівність прав і обов’язків членів різних каст включає і їх нерівність перед законом в питаннях проступків і покарання. В цьому питанні брахмяни користувались певними превілеями.

Основна посадова особа - цар. Посада ця спадкова. Ще за свого життя цар призначає одного з своїх синів (не обов’язково старшого). Цар має законодавчу владу, виконує управління, є верховним суддєю, главою фіскальної адміністрації. Оскільки при царському дворі частими випадками були заколоти то особливу уваги приділяють охороні царя.

Основний сановник царський жрець представник знатного роду. Царь очолює військо. Одним з органів управління була рада царських сановників яка називається паричад. Крім управлінських функцій паричад можна розглядати як орган який має певне політичне забарвлення. Таємна рада – малочисельний орган, особам яких цар довіряв найбільш. В разі крайньої необхідності ради могли збиратися разом. Сабна – збори знаті має найбільш церимоніальне значення.

Територія у стародавній Індії поділяється на провінції з яких 4 основні мали надзвичайний статус їх очолювали сини царя – царевичі. Поряд з поділом на провінції існує поділ на області і округи. Найнижчою територіальною одиницею було село. Високе положення займали чиновники по охороні границь (прикордонники). В деяких зберігалися автономні поліси, що зберігали стару політичну організацію (самоуправлінські).

Закони Ману – закони були складені в І ст. до н.е. авторами законів були брахмани. Норми викладалися у поетичній формі , формі 260 строф. вони нараховували 2685 статей, мова сантскрипт зміст виходить за рамки права це і політика, і релігія, і мораль. Збірник ділиться на 12 глав.

З критикою ряду основних положень Вед і ідеології брахманізму в цілому в VІ ст. до н.е. виступив Сиддхартха, якого прозвали Буддою. Він відкидає думку про бога як верховної особи яка править світом і є першоджерелом Закону. Діла людські, згідно вчення Будди, залежать від власних зусиль людей.

Традиційно-теологічному брахмані стичному тлумаченню дхарми буддизм противопоставив свій, в багатьох випадках раціоналістичний підхід до розуміння тодішньої політико-правової думки і ідеології в цілому. Трактова дхарми, як і все світосприйняття раннього буддизму, пронизане проповіддю гуманізму, добрих відносин між людьми, любові до ближнього, ненасильства. Для буддизму притаманна тенденція до зменшення ролі і масштабів покарань. Саме вчення восхваляє законність і законний шлях в житті. Для того, щоб виконувати ці закони, людина повинна знаходитись на певному рівні розвитку.

Вже на початку свого зародження ідеї буддизму мали досить актуальне соціально-політичне звучання. З ростом числа її поборників зміцнювались їх позиції в суспільно-політичному житті. Згодом ідеї буддизму почали більш сильніше впливати на державну політику і законодавство. Під час правління Ашоки (268-232 рр. До н.е.) який об‘єднав Індію, буддизм був признаний державною релігією. Пізніше вплив вищезгаданої релігії розповсюдився на інші країни південно-східної Азії.

Нерівність прав і обов’язків членів різних каст включає і їх нерівність перед законом в питаннях проступків і покарання. В цьому питанні брахмяни користувались певними превілеями.

Брахманізм – міфологічні релігійні уявлення, які мають свій закон: світ природа і суспільство підлягали світовому закону, які встановлені божеством – Брахмою. Відповідно до цього закону все суспільство, жерці (брахмани), воїни (шатрії), землероби (вайшії) і простий люд, повинен підкорятися цьому закону. Це є вищий моральний закон, якому повинен коритися весь люд.