33. Епікур про державу та право.

Після Аристотеля політична думка Давньої Греції виявила порівняно мало оригінальності. Хоча філософія багато уваги приділяла питанням етики, але ці проблеми майже не пов'язувались

тепер з проблемами держави і права., як це ми бачили у Платона і Аристотеля.

Втома й апатія, відхід від суспільних (громадських) інтересів у бік особистого життя — такі характерні риси філософської думки в період занепаду давньогрецьких полісів та чужоземного панування в Елладі. З часів панування Македонії грецькі держави втратили політичну самостійність і робили безуспішні спроби поновити її шляхом збройної боротьби із завойовниками.

Серед представників рабовласницького класу поширюється свідомість немічних, безнадійних зусиль якось скріпити суспільні та державні (політичні) організації. У політичній ідеології цього періоду провідну роль відігравали епікурейці та стоїки.

Епікур (341-270 рр„ до н. є.) народився на острові Самос. У 307 р. до н. є. він поселився в Афінах і заснував школу "Сад Епікура", де й викладав власне вчення.

Відомо, що Епікур написав багато творів. Його основна праця "Про природу" складалася з 37 книг. Проте збереглася тільки їх невелика частина. Про вчення Епікура відомо, головним чином, із творів його послідовника — римського письменника Лукреиія Кара (І ст.) який написав поему "Про природу речей". До чого саме зводиться сутність його вчення? Він був послідовником матеріалістичної філософії Демокріта. Матерія, на його думку, єдина справжня реальність. Світ складається з атомів, які рухаються в просторі й створюють різні сполуки. Матерія вічна, як і рух атомів. Природа розвивається за своїми власними законами, без втручання богів.

У галузі етики Епікур виходив з того, що вищим благом є щастя або різні насолоди людини. При цьому щастя досягається вмілим вибором насолод.

Ігноруючи проблеми суспільного життя, Епікур вчить, що щастя полягає у повній незалежності та спокої людини, у непорушності її духу (атараксія). Він закликає звільнятись або уникати потреб, які спричинюють страждання, і надавати перевагу стійким насолодам, нехтуючи дрібними випадковими задоволеннями.

Намагаючись задовольнити власні потреби і досягти вигоди, вчить Епікур, люди укладають між собою угоди і встановлюють закони. Вони погоджуються не заподіювати один одному шкоди, щоб не відчувати страху один перед одним. Таким чином, згідно з Епіку ром, право створюється не природою, а встановлюється людьми. Природне право — це згода про користь, згода про те, щоб не заподіювати і не відчувати взаємної шкоди. Право — це продукт згоди, наслідок договору. Характерно, що Епікур і його послідовники були прибічниками суворого дотримання законності. Нерозумний, зауважували вони, намагається порушити закон, щоб добути що-небудь на свою користь. Мудрий виконує його, бо знає, що порушення закону обов'язково спричинює покарання. Як і його попередники, Епікур — прибічник середнього статку. "Хочеш зробити людину багатою — не давай для неї грошей — обмеж її бажання", — зауважує він.

Для Епікура характерне також трактування законів як засобу охорони і захисту "мудрих" (людей етично досконалих) від "натовпу", як публічної гарантії етичної свободи і автономії індивіда. "Закони, — наголошує філософ, — створені заради мудрих не для того, щоб вони не робили зла, а для того, щоб для них не робили зла".

Відображуючи стан втоми і байдужості до політичного життя, що охопив значні кола грецького суспільства, епікурейці рекомендували за можливості утримуватись від втручань у політику, тому що заняття політикою порушує спокій духу. Сам Епікур уникав дієвої участі в політичному житті. Йому приписуються слова: "Проживи непомітно". Однак мотиви аполітичності, звичайно, не означають його повної політичної індиферентності.

Оцінюючи епікурейців загалом, слід зауважити, що об'єктивно вони захищали демократичний лад у Греції.