32. Політико-правові погляди російських філософів і правознавців першої половини хх ст. (Габріель Шершеневич, Сергій Котляревський).

У праці Петражицького “Теорія права і держави у зв’язку з теорією моральності” обстоюється думка про те, що моральні та правові засади людської поведінки укорінені в особливостях психіки людей – зокрема в почутті обов’язку. Цією думкою вчений заперечував обумовленість права матеріальними умовами життя суспільства та пов’язував його суто з індивідуальними якостями людини. Таким чином, правові явища, за теорією Петражицького, є продуктом людської свідомості; вони існують не об’єктивно, а лише в тій мірі, у якій людина усвідомлює їх для себе.

Вирізняючи серед людських індивідів “лідерів”, психологія яких пристосована до керівництва іншими індивідами, та “виконавців”, психологія яких пристосована до повної покори “лідерам”, Петражицький поділяв право на три основні розряди – “об’єктивне”, “позитивне” та “інтуїтивне”. Інтуїтивне право, зокрема, формується під впливом переживань і має мінливий характер, тоді як позитивне (офіційне) право – на основі чужого авторитету та зовнішнього нормативного акту, регламентується обов’язковими для загального виконання приписами. Інтуїтивне та позитивне право, за Петражицьким, у своїй сукупності становлять загальне благо. З цієї точки зору вчений вибудовував таку систему взаємозв’язку держави та права: держава забезпечує реалізацію системи правових норм, але водночас сама змінюється відповідно до правових приписів і служить праву як загальному благу.

У цілому державно-правові вчення другої половини XIX – XX ст. виступили відображенням двох основних тенденцій у суспільному житті цього періоду – суцільної його етатизаціі (одержавлення), що втілилась передусім у впливі держави на соціально-економічну діяльність, і намагання реалізувати ідею держави та права як знаряддя класового панування у світовому масштабі. У відповідь активізувалася нова тенденція державно-політичного мислення, позначена прагненням деідеологізувати міжнародні відносини, заперечити класову природу держави та забезпечити демократичний розвиток суспільства. Основними рисами вчень цього періоду є такі особливості:

спроби ототожнити поняття держави й позитивного права, з характерним запереченням природно-правових концепцій і демократичного розвитку суспільства, притаманні позитивістським концепціям;

намагання заперечити класове походження й класову природу держави і права з одночасним висуненням ідеї соціальної держави та соціальної солідарності в суспільстві, властиві соціологічним теоріям;

посилення уваги мислителів до питань зв’язків між природним і позитивним правом, позначене переосмисленням численних політичних концепцій і доктрин минулого з точки зору сучасного суспільства, що виявилося в природно-правових ученнях новітньої доби.

Теоретик права і держави Габріель Феліксович Шершеневич (1863-1912) був професором Казанського університету, а з 1906 по 1911 р. викладав цивільне право в Московському університеті. Йому належить низка великих творів: “Історія філософії права” (1904-1905 рр..), “Наука цивільного права в Росії” (1893 р.), “Курс торгового права” (1899 р.), “Загальна теорія права” (1910 -1912 рр..) в 4-х випусках, “Загальне вчення про право і державу” (1911 р.) та ін Ряд робіт Шершеневич присвятив конкретних проблем теорії права: “Про застосування норм права” (1893 р.), “Загальна визначення поняття про право “(1896 р.),” Про почутті законності “(1897 р.) та ін

Своє навчання про право і державу Шершеневич створював на основі формально-догматичної методології юридичного позитивізму. Вивчаючи правові явища і конструюючи своє розуміння науки про право, Шершеневич використовував також досягнення соціології, філософії, політичної економії та інших наук.

Однією з центральних тем науки про право в той період була побудова філософії права та її відмежування від загальної теорії права.

Філософія права, за Шершеневич, вивчає право в двох аспектах: право, як воно є, і право, яким воно має бути. Теоретична частина філософії права повинна досліджувати догму права, тобто основні поняття юридичних наук - джерела права, норми права, правовідносини, застосування права, юридичну відповідальність, держава і суспільство. Вивчаючи позитивне право держави, писав Шершеневич, можна дізнатися тенденції розвитку права тієї чи іншої держави, проте неможливо і немає необхідності осягати вічну ідею права. Наукова філософія права, вважав Шершеневич, будує свої поняття тільки на позитивному (діючому) праві; лише у такий спосіб можливо дослідження проблем держави і права з позицій історико-порівняльного правознавства.

Помилка сучасного правознавства, вважав Шершеневич, в тому, що воно “сумує за ідеалом” замість того, щоб зайнятися дослідженням юридичних питань, обумовлених часом і місцем, тобто правом, як воно є.

Поняття права, стверджував Шершеневич, включає в себе тільки позитивне, чинне право.

Ознаками права Шершеневич вважав: регулюючий його аспект, забезпечення прва примусом, зв'язок права з державною владою.

КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Сергій Андрійович

З початку 1900-х рр. — активний учасник т-ва «Беседа», Союзу земців-конституціоналістів, а також ряду ін. ліберально-демократичних рухів і орг-цій. Згодом — член Ради «Союза освобождения», один із засновників і упродовж 1905—08 член ЦК Конституційно-демократичної партії. 1890—1900 обирався гласним Балашовських повітових і Саратовських губернських земських зборів, а 1906 — від цієї ж губернії депутатом Державної думи Російської імперії 1-го скликання. Після розпуску Думи підписав у лип. 1906 Виборзьку відозву (див. Виборзька акція депутатів Першої Державної думи 1906) з закликом до пасивного опору самодержавству, за що був відданий під суд і позбавлений виборчих прав. 1912 вийшов з кадетської партії і надалі, за власним визначенням, залишався безпартійним «еволюційним соціалістом».

(1907) захистив на основі монографії «Конституционное государство. Опыт политико-морфологического обзора» дис. на ступінь магістра держ. права. 1909 на основі монографії «Правовое государство и внешняя политика» захистив дис. на ступінь д-ра держ. права (монографія перевидана у Москві 1993). Ці праці відіграли помітну роль у становленні вітчизняної концепції правової держави, висунули К. у число провідних державознавців країни. Вони також стали внеском у розвиток таких основоположних інститутів міжнародного права, як міжнародний договір, право війни, дипломатичні зносини тощо. К. дістав каф-ру проф. держ. права у Моск. ун-ті. Одночасно на правах приват-доцента читав лекції з історії на Вищих жіночих курсах у Москві, а також викладав окремі курси в ін. навч. закладах. Упродовж наступних років опублікував низку наук. праць, серед яких найбільший інтерес викликають монографії «Юридические предпосылки русских основных законов» (Москва, 1912), «Власть и право. Був одним з провідних авторів (написав 5 із 12 ст.) зб. «Советский федерализм», що побачив світ 1930 під загальною редакцією М.Рейхеля.

17 квіт. 1938 за звинуваченням у шпигунстві і контрреволюційній діяльності був арештований і ув’язнений. 14 квіт. 1939 засуджений Воєнною колегією Верховного суду СРСР до смертної кари. Наступного дня страчений і похований на «Комунарці» (м. Москва).