18. Погляди на державу і право Володимира Винниченка.

Винниченко Володимир Кирилович (1880—1951) — український письменник, громадський і політичний діяч. Очолював Генеральний секретаріат Української Центральної Ради. Попервах уважав себе прибічником "російське -українського комуністичного табору", згодом перейнявся ідеєю незалежної України. Один з авторів проекту Конституції України, Універсалів. Неоднорідними були державно-правові погляди Винниченка. В питанні що­до державного устрою він займає ліберальні позиції. Так, в одному із своїх творів пише: "Я думаю, що всяка державна будова тільки тоді може бути непохитною, коли в її основу положено не примус, а добру волю її складових частин". Крім самовизначення, вирішення цієї проблеми залежить ще від цілої низки економічних, політичних, історичних та інших умов. Так, у 1914 р. у нелегальній брошурі "Наші орієнтації" він проводить думку, що для України ні авст-ро-німецька орієнтація, ні орієнтація на російський царизм не можуть бути корисними. "Одна орієнтація повинна бу­ти — це самоорганізація української демократії, одна надія на себе, на свою організовану міць". 28 квітня 1918 р. В. Винниченко, виступаючи на засіданні Центральної Ра­ди, проголошує: "Нам не можна в справі національного відродження покладатися ні на кого, ні на яку автономію у чужій державі...".В. Винниченко вважав, що найбільш оптимальним засо­бом збереження і розвитку кожної нації є державність, тобто комплекс тих інститутів економіки, політики, куль­тури, що діють на території, населеній національним ко­лективом, які пов'язують його в компактну цілість, що забезпечує його розвиток у сучасному і майбутньому. При цьому він відкидав "національний тоталітаризм". Так, в одній із своїх останніх праць "Заповіт борцям за визволен­ня" він пише: "Досягши визволення свого класу чи нації і не усвідомивши собі загальнолюдської спадкової хвороби нахилу до панування, ці визволителі підсвідомо допускали в свою психіку оту стародавню філософію й психологію тоталітаризму, піддавались їй, непомітно робили її своєю політичною ідеологією й нею обдурювали себе й інших". Будучи як художник близьким до психоаналізу, як політик В. Винниченко виступав як прихильник марксизму, хоч і з сильними впливами українського та західноєвропейського лібералізму та гуманізму. Винниченка можна вважати одним із засновників українського націонал-комунізму, який сформував концепцію незалежної української радянської соціалістичної держави, що знаходиться в союзницьких відносинах з іншими державами, які організовані на подібних ідеологічних, політичних та соціально-економічних засадах. Визначивши державність, як пріоритетне стратегічне завдання, що стоїть перед української нацією, В. Винниченко говорить про необхідність знайти відповідь на питання про тактику дій українських сил. Чи це має бути боротьба за "створення" української держави, чи за її "визволення".Висновок письменника і одного з чільних діячів УНР є цілком однозначним. Це боротьба за "визволення", оскільки українська держава існує. "Українська держава, українська державність на Україні є. Її створив народ, вся українська нація в процесі великого перевороту життя в "тюрмі народів" — Росії, Без цієї творчості ніякі вожді, проводи, міністри не могли б і одного камінчика в будівлі української державності покласти. А так само через це і зруйнувати цю будівлю не так легко". В українському русі, відзначає В. Винниченко, тривалий час існують дві основні орієнтації — на зовнішню допомогу та на внутрішні сили. Перша орієнтація представлена, на його думку, переважно діячами націоналістичного руху, представниками заможніших шарів українського суспільства та їх політичними агентами. Друга, до якої письменник відносить і себе — українськими послідовними прихильниками соціалістичної ідеї, захисниками інтересів трудового народу, як в самій Україні, так і на еміграції.