71. Політико-правова ідеологія лібералізму /Джеремі Бентам, Джон Стюарт Мілль (Англія), Вільгельм Гумбольдт, Лоренц Штейн (Німеччина)/.

У ХІХ ст. розвиток соціально-політичної концепції лібералізму був пов’язаний з іменами французького мислителя Б. Констана та англійців І. Бентама і Д. Мілля. Б. Констан набув широкої популярності як захисник свободи в усіх сферах суспільного життя. Він обстоював ідею пріоритетності особистості стосовно будь-якої соціальної групи і суспільства в цілому. Свобода конкуренції в економіці, свобода у викладанні, гласність і свобода друку — ось далеко не повний перелік вимог до організації суспільного життя, що були висунуті Констаном.

Хоча ліберали і вказували на наявність у капіталістичному суспільстві експлуатації, злиднів та інших соціальних негараздів, вони при цьому не були прихильниками радикальних змін у соціальному житті. Запобігти соціальній революції з допомогою своєчасних реформ — така одна з головних тез учення Дж. Мілля. Особливо наполягав Мілль на розширенні можливостей для трудящих набути освіту, оскільки вбачав основну причину соціальних конфліктів у недостатньому освітньому рівні народних мас.

Як і всі представники лібералізму, Мілль багато писав про свободу думки і дій індивіда, його незалежність від уряду, бо вважав це «привілеєм і природним станом людини». Мілль звертав увагу на те, що в сучасному йому суспільстві свобода часто стає лише формальністю, а водночас, слідом за Бентамом, він виправдовував обмеження свободи урядом, якщо вона призводить до небажаних наслідків.

Проте, обговорюючи проблеми свободи, ліберали ХІХ ст., як і просвітителі XVIII ст., мали на увазі свободу абстрактного «громадянина», а не тих людей, котрі реально жили в буржуазному суспільстві. Під правами і свободами «людини взагалі» вони фактично розуміли права і свободи буржуа. Усі представники лібералізму засуджували революцію як спосіб суспільних перетворень. Основний шлях розвитку суспільства, на їхню думку, — це соціальна еволюція, поступове реформування різних сторін суспільного життя.

Протягом усього ХІХ ст. ліберали виступали за такий суспільний устрій, за якого регулювання соціальних відносин у суспільстві відбувалося б стихійно, без втручання держави, за котрою визнавалася лише роль «нічного сторожа», що охороняє власність громадян і встановлює обсяги вільної конкуренції між окремими виробниками. Такий підхід цілком відповідав періоду класичного капіталізму.

Але на початку ХХ ст. стало зрозуміло, що суспільство необмеженої свободи конкуренції та ринку стало заважати як налагоджуванню гармонійних відносин між людьми, так і розквіту економіки. Зі зміцненням позицій капіталізму гасло «рівних можливостей для всіх і кожного» перетворилося на право необмеженої експлуатації людей найманої праці. Соціальне й майнове розшарування суспільства, загострення суперечностей у період світової економічної кризи 30-х років поставили під сумнів основні ідеї «класичного лібералізму», спричинили їх радикальний перегляд.

Соціальному лібералізму або неолібералізму, що прийшов на зміну класичному варіанту, були вже притаманні ідеї посилення ролі державних органів у суспільному житті, створення «держави загального добробуту». Така держава мала б запобігати соціальним конфліктам, допомагати найбільш знедоленим верствам суспільства, активно втручаючись в економічне життя через податки, бюджет, планування.

У сфері економічної політики прихильники неолібералізму обстоювали необхідність збереження змішаної економіки, рівноправності різних форм власності, життєздатність яких мав визначити ринок. Розвиток ринку та його механізмів передбачалося здійснювати під контролем держави, на яку покладалася відповідальність за підвищення ефективності економіки, а також основна відповідальність за вирішення завдань соціальної політики, здійснення демократичних перетворень у суспільстві.

Основною ідеєю «соціального лібералізму» в політичній сфері була ідея «плюралістичної демократії», спрямованої на врахування інтересів усіх верств суспільства, їх участь у політичному житті, здійснення таких принципів, як поділ влади, прийняття рішень у всіх представницьких органах на підставі демократичних норм, в обстановці відкритості.

Прихильники «соціального лібералізму» розуміли його і як утілення справжньої справедливості в соціальній сфері, досягнення рівних для всіх прав без будь-яких обмежень.

Отже, захищаючи свободу підприємництва та економічної діяльності, парламентський устрій, політичну свободу особистості, гласність, лібералізм сприяв формуванню загальнолюдських цінностей, котрі багато в чому визначають обличчя сучасної цивілізації.

Вильгельм фон Гумбольдт (1767–1835) наряду с И. Кантом, творчество которого оказало на него сильное воздействие, стоит у истоков немецкого либерализма. Главное политическое сочинение Гумбольдта «Опыт установления границ деятельности государства», написанное еще в 1792 г., было опубликовано лишь в 1851 г. Общая позиция, с которой Гумбольдт подходит к государству,– позиция гуманистического индивидуализма. Не столько собственно государство занимает его, сколько человек в соотношении с государством. Основная задача, решаемая в «Опыте», состоит в том, чтобы «найти наиболее благоприятное для человека положение в государстве».

Гумбольдт придерживается начатой социальной наукой XVIII в. линии на дифференциацию общества («гражданского общества») и государства. Гранями этой дифференциации у него выступают различия между: 1) системой национальных учреждений (организаций, союзов, всяких других объединений, формируемых снизу, самими индивидами) и государственными институтами и службами; 2) «естественным и общим правом» и правом позитивным, создаваемым непосредственно государством; 3) «человеком» и «гражданином».

Проводя границу, разделяющую общество и государство, Гумбольдт не считает их равноценными величинами. С его точки зрения, общество принципиально значимее государства, а человек есть нечто гораздо большее, чем гражданин – член политического («государственного») союза. По той же причине «естественное и общее право» должно быть единственной основой для права позитивного, руководящим началом при разработке и принятии государственных законов.

Цель существования государства как такового – служение обществу: «истинным объемом деятельности государства будет все то, что оно в состоянии сделать для блага общества». Но за абстракцией «общество» Гумбольдт стремится видеть каждого отдельного составляющего общество индивида. Отсюда тезис:

«государственный строй не есть самоцель, он лишь средство для развития человека».

Государство, которое правильно реализует предначертанную ему роль, в своей деятельности не должно преследовать ничего иного, кроме обеспечения внутренней и внешней безопасности граждан.

Диапазон активности функций государства должен быть, по Гумбольдту, резко сужен. Государство воплощает в себе верховную власть, исконно и по определению не терпящую уникальное, неоднородное, всякие противоречия и конфликты. Потому оно плохо переносит свойственную социальному союзу, обществу громадную пестроту великого множества индивидуальностей, интересов, воль, мнений, поступков.

Посредством государства верховная власть хочет подогнать под один ранжир, унифицировать сознание и поведение людей, всевозможные жизнепроявления нации, общества. Согласно Гумбольдту, государственное вмешательство фактически нацелено и «работает» на понижение того уровня многообразия, которым отличается бытие общества. «Дух правительства- как бы ни был мудр и благотворен этот дух, приводит к однообразию и навязывает нации чуждый ей образ действий».

Особенно серьезной опасностью для индивида и нации государство становится тогда, когда начинает брать на себя патерналистскую миссию, по-отечески опекать людей. Гумбольдт уверен, что воспитываемьй таким образом в гражданах расчет на заботу о них государя (правительства, чиновников) расслабляет волю и энергию индивидов, отучает их самостоятельно решать возникающие в жизни проблемы, собственными усилиями преодолевать трудности.

По представлению Гумбольдта, чем значительнее и шире диапазон действия государственной власти, тем меньшей свободой располагают индивиды, их объединения. Суть усилий государства и его слуг он усматривает в создании препятствий возвышению нации, вызреванию ее к свободе, хотя именно это есть самое важное в судьбах человечества. Гумбольдт констатирует, что властолюбивые слуги государства и в теории, и на практике попирают принцип: «ничто так не способствует достижению зрелости для свободы, как сама свобода». Даже для обеспечения безопасности людей (первой гарантии их свободы) не могут быть необходимы меры, которые нарушают свободу, а с нею, естественно, и саму безопасность, ибо последняя при свертывании свободы делается очевидным нонсенсом.

Результат гумбольдтовских наблюдений над государством таков: поскольку государственное устройство всегда связано с ограничением свободы, на него нельзя смотреть иначе, как на «зло, пусть и необходимое».

К чести Гумбольдта, его позиция, как она дана в «Опыте», все же учитывает полезность и нужность (при известных обстоятельствах) некоторых социально-охранительных функций, выполняемых политико-юридическими институтами, граждане призываются к уважению законных прав самого государства и т.д. Понимание и признание определенной необходимости государства выгодно отличает либерализм Гумбольдта от многих анархистских учений, от политического нигилизма разного толка. В этом плане идеи немецкого мыслителя не утратили своей актуальности.

Лоренцу Штейну (1815–1890) принадлежит ряд фундаментальных исследований об обществе, государстве, праве, управлении. Для нас интересны прежде всего такие труды Штейна, как «История социального движения во Франции с 1789 г. до наших дней» (первая книга этого трехтомного издания – «Понятие общества»), «Учение об управлении», «Настоящее и будущее науки о государстве и праве Германии».

Либерализм Штейна ярко выразился в том, что во главу угла своей социально-политической доктрины он поставил вопрос об индивиде, его правах, его собственности. Главный побудительный мотив, движущий индивидом, усматривается Штейном в стремлении к самореализации, суть которой – добьгвание, переработка, изготовление и приумножение благ. Всякое благо, произведенное личностью, принадлежит ей, отождествляется с нею и потому становится столь же неприкосновенным, как она сама. Эта неприкосновенность блага и есть право. Соединенное через право с личностью в одно неприкосновенное целое благо является собственностью.

Самореализовываться, заниматься производственной деятельностью в одиночку, будучи изолированным от других людей, человек не может. Он сплошь зависит от них и вследствие этого вынужден жить с себе подобными, должен взаимодействовать, сотрудничать с ними. Так возникает у Штейна проблема человеческой общности, общества. Он рисует общество определенным порядком социального общения, в пределах которого вечно решается свойственное бытию человека фундаментальное противоречие: с одной стороны, неодолимое стремление к полному господству над внешним миром (над материальными и духовными благами), с другой – очень скромные возможности отдельного конкретного индивида как ограниченного в своих потенциях существа.

Исходным пунктом устройства всякого общества служит, по Штейну, разделение имущества. Владельцы последнего, собственники и люди труда, всегда связаны особым образом друг с другом. Законом общественной жизни является «по сути своей постоянный и неизменный порядок зависимости тех, кто не владеет, от тех, кто владеет». Существование этих двух классов нельзя устранить, преодолеть. Невозможно общество без господствующего класса и класса, над которым он господствует.

Взгляды Штейна на общество и государство и их соотношение находятся под заметным влиянием соответствующих идей Гегеля.

В концепции Штейна общество предстает как некое самостоятельное и по-своему персонифицированное социальное образование. От простого аморфного множества индивидов его отличает наличие такого интегрирующего фактора, как постоянная всесторонняя зависимость людей друг от друга. Особенность общества составляет также то, что каждый в нем руководствуется лишь собственной волей. В силу указанных обстоятельств в обществе, по мнению Штейна, отсутствует почва для свободы. Отсюда его категорическое заключение: принцип, на котором зиждется общество,– несвобода.

Высшей формой общества является государство, которое вместе с тем имеет иную организацию и совсем другие цели, нежели общество. В нем устанавливается органическое единство самых разных индивидуальных воль и действий людей, образующих общество. Государство, считает Штейн, есть персонифицированный организм всеобщей воли и потому должно служить только всеобщему. Благодаря такой организации и такому своему предназначению именно государство обеспечивает свободу. Свобода – тот принцип, на котором зиждется государство.

Общество и государство (поскольку они базируются на диаметрально противоположных принципах) противостоят друг другу и постоянно друг на друга воздействуют. Причем общество стремится сконструировать государство по своему образу и подобию, а государство – создать собственный и угодный ему общественный строй.

Свою главную роль оно сможет выполнить, по убеждению Штейна, тогда, когда исполнительная власть в государстве будет верно и надежно служить власти законодательной. В этой субординации – гарантия превращения просто государства в государство правовое и залог сохранения им данного качества. Штейн – сторонник правового государства, в котором «право управления опирается на конституцию и имеются правовые разграничения между законом и распоряжениями». Оптимальную форму правового государства Штейн видит в конституционной монархии.

В такой конституционной монархии, в которой исполнительная власть верой и правдой служит власти законодательной, центральной фигурой подобает быть монарху, поскольку он сможет не допустить преобладания в обществе партикулярных интересов. Лишь монарх, согласно Штейну, в состоянии обеспечить доминирование в обществе общих для всех людей интересов. Вместе со своими чиновниками монарх должен «самостоятельно выступать против воли и естественных тенденций господствующих классов за возвышение низшего, прежде социально и политически подчиненного класса». Конституционной монархии надлежит также стать государством, проводящим социальные реформы. От этих реформ Штейн ожидает постоянного прогресса в деле подъема образования и статуса низших слоев населения, достижения более высокого уровня производительности их труда, более высокого уровня потребления, более высоких жизненных возможностей.

72. Фашистська політико-правова ідеологія /Т.Гаєринг, В.Шмідт, К.Шмітт, А.Розенберг/. Фашизм — соціально-політичні рухи, ідеології і державні режими правототалітарного типу. В точному значенні, фашизм — феномен політичного життя Італії 20-40-х рр. XX ст. З 30-х рр. поняття «фашизм» стало поширюватись і на інші режими: націонал-соціалістичний в Німеччині (нацизм), військово-фалангістський в Іспанії (Іспанська фаланга), військово-поліцейський в Португалії тощо. В будь яких своїх проявах фашизм протиставляє інститутам і цінностям демократії так званий «новий порядок» та жорсткі засоби його утвердження. Фашизм у владі опирається на масову тоталітарну політичну партію (приходячи до влади, вона стає монопольною), підконтрольні владі профспілки і незаперечний авторитет «вождя», «дуче», «каудільо», а також на масовий ідеологічний і фізичний терор.

Велика радянська енциклопедія визначала фашизм як ідеологію, політичний рух і соціальну практику, які характеризуються наступними ознаками:

• обґрунтування за расовою ознакою переваги і обраності однієї, обраної в силу цього панівної нації;

• нетерпимість і дискримінація стосовно інших «чужорідних», «ворожих» націй і національних меншин;

• заперечення демократії і прав людини;

• насадження режиму, заснованого на принципах тоталітарно-корпоративної державності, однопартійності і вождизму;

• утвердження насилля і терору з метою придушення політичного противника і будь-яких форм інакодумства;

• мілітаризація суспільства, створення воєнізованих формувань і виправдання війни як засобу вирішення міждержавних проблем.

Т. Гаеринг подчеркивал близость гегелевского учения к современности, особенно в вопросе о "тотальном государстве". Причем подлинным выразителем этой тотальности является фюрер, который так же нужен для борьбы против анархизма и разрушения государства, как больному организму нужен врач.

В. Шмидт , апеллируя к гегелевским положениям об эпохе германской нации, обосновывал "европейский порядок как систему руководства под упорядочивающей властью рейха.

Ортодоксально-нацистские идеологические выпады против идей Гегеля своеобразно сочетались с их неогегельянской фальсификацией у такого ведущего юриста гитлеровского времени, как К. Шмитт. В борьбе против либерально-демократических концепций государства и права, против юридического позитивизма и «абстрактного» индивидуализма он широко использовал неогегельянски интерпретируемую гегелевскую философию права. Так, в работе «О трех способах научно-правовой мысли» (1934) Шмитт находит «в гегелевской философии права и государства обобщение и итог всего течения и направления немецкого сопротивления» французским идеям 1789 г. Гегелевская идея государства интерпретировалась им как «конкретная мысль порядка», изложенная Гегелем, по Шмитту, живо и с большой силой. «Действенные», работающие в условиях нацизма аспекты гегелевской философии права Шмитт отмечал и в работе «Государство, движение, народ» (1933). Свои нацистские теоретизации о трехчленном единстве политического порядка (государство, движение, народ) он подкреплял утверждением, что эта его конструкция соответствует «основанным Гегелем великим традициям немецкой мысли о государстве».

73. Політичні погляди Івана Вишенського. Вишенський Іван (між 1545—1550 — після 1620) — український мислитель, чернець-аскет.

І. Вишенський творив свій суспільний ідеал, основними аспектами якого були питання рівності, свободи людини й народу. На думку мислителя, реалізація ідеї рівності та свободи людини й народу можлива тільки з поверненням до демократичних основ раннього християнства.

І. Вишенський прагнув усунути превалювання світської влади, оперти її та все світське життя на засади християнської віри, очищеної від католицизму. Він був переконаний, що християнська віра у своїй духовній чистоті містить демократичні основи рівності, свободи і справедливості, а насильство, деспотизм І тиранія є наслідками світського життя, багатства й розкошів, бажання необмеженої влади.

Обстоювання свого суспільного ідеалу І. Вишенський почав із викриття узурпованого права абсолютної влади папи римського.

Він дійшов висновку, що папа ігнорує природні права, що знайшли своє втілення у Святому Письмі, захищав положення про природну рівність людей.

На думку І. Вишенського, успіх у визволенні від гніту й побудові держави залежить од вирішення трьох взаємопов'язаних проблем: очищення релігії від католицизму, повернення до ранньохристиянських демократичних істин православного християнства; відновлення освіти й науки, відмови від схоластичної католицької науки як духовного засобу зміцнення абсолютної влади папи римського; відродження української мови, відмови від накинутої католицькою церквою латини.

74. Політико-правове вчення Огюста Конта (Франція). Конт Огюст (1798—1857) — французький філософ, засновник соціології та філософії позитивізму. Заперечував можливість пізнання сутності держави і права. Основні праці: "Курс позитивної філософії", "Система позитивної політики".

Державно-правові теорії позитивізму започаткував у XIX ст. французький мислитель Огюст Конт (1798—1857), автор "Курсу позитивної філософії" та "Системи позитивної політики".

О. Конт і його прибічники заперечували можливість пізнання сутності речей, у тому числі держави і права, висловлювали думки про те, що науці слід лише описувати явища та їх співіснування.

У праці "Система позитивної політики" О. Конт спробував систематизувати соціальне життя і теоретично обгрунтувати новий, "позитивний" соціально-політичний порядок. Розвиток суспільства і таких його явищ, як політична влада, держава і право, мислитель пов'язував з еволюцією людської свідомості, поступовою зміною типів світогляду — теологічного, метафізичного і (останнього) позитивного, або наукового.

Коли домінував теологічний світогляд, держава і право уважалися результатом дії Бога.

У ті часи існувала політична система теократії; служителі релігійного культу здійснювали не лише притаманні їм, а й політичні функції, завдяки чому такі соціальні явища, як церковна й світська влада, були поєднані. Боротьба за зверхність у суспільстві духовної та світської влади спричинила застосування сили, висунула на перший план вояків. Усе це поступово привело до формування спадкової монархії.

В епоху метафізичного світогляду люди намагалися пояснити такі феномени, як держава і право, апріорними метафізичними спекуляціями, для чого запроваджували спеціальні категорії — "суспільний договір", "права людини", "сутність держави, права, влади". У політичній сфері переважали юристи, літератори й публіцисти, в духовній — філософи, а в суспільстві значно зріс середній прошарок населення.

Теологічні принципи руйнувалися; зароджувалися індивідуалізм, лібералізм, демократія, революційні тенденції; виникла "анархічна республіка", в якій до влади прийшли некомпетентні люди, а все це вкупі стримувало нормальний розвиток людства.

На третій стадії розвитку, де провідним став позитивний (науковий) світогляд, мілітаристський спосіб життя зникає назавжди, настає промислова епоха, "анархічну республіку" заступає нова соціально-політична система — соціократія. Перспективи розвитку розробляються соціологією та новою наукою — позитивною політикою.

На цій стадії розвитку людства має панувати закон, закладений у формулі: "Любов як принцип, порядок як основа і прогрес як мета".

Цьому законові мусять коритися всі три соціальні прошарки суспільства: землевласники, фабриканти, купці й банкіри; філософи — позитивісти і вчені; виконавці — прості робітники.

Науково-технічний прогрес і високий матеріальний рівень життя можуть бути досягнуті лише за умови солідарності всіх соціальних прошарків суспільства.

Політична влада в соціократії О. Конта знаходиться в руках банкірів та їхніх радників — філософів-позитивістів. Запорукою міцності держави повинні бути жорстка дисципліна, повна однодумність в усьому суспільстві та всебічний державний контроль.

Засновник позитивізму відкрив ліберально-індивідуалістичне розуміння прав і свобод особи. Суб'єктивне право, за його вченням, суперечить принципам соціальної солідарності, а тому мислитель пропонував замінити його поняттям "соціальний обов'язок". З цього приводу він зазначав, що ніхто не має права в буквальному розумінні цього слова, окрім права завжди виконувати свій обов'язок. З цих же позицій він підходив до з'ясування ролі приватної власності, яка, на його думку, є не правом, а соціальним обов'язком, функцією, що має призначення створювати капітали й керувати ними, завдяки чому кожне покоління готує відповідний обсяг робіт для нащадків.

Розвиток природничих наук, а також техніки сприяв подальшому розвиткові позитивізму, що на нього спиралися політико-правові вчення другої половини XIX — початку XX ст. З часом позитивістська теорія держави і права отримала два напрямки: юридичний позитивізм і соціологічний позитивізм.

Найбільшого поширення юридичний позитивізм набув в Англії (Д. Остін), Німеччині (К. Бергбом, П. Лабанд) та у Франції (А. Есмен). Прибічники цього напрямку не визнавали теорій природного права і стверджували, що існує тільки позитивне право, матеріалізоване у прийнятих державою правових нормах. Вони заперечували відомі концепції про те, що поряд із позитивним правом існує вище за значенням природне право — як критерій цінності законодавства. Вони вважали за необхідне й можливе вивчення лише позитивного права, заперечуючи при цьому необхідність його оцінки й критики, можливість пізнання сутності права й держави. Юриспруденція, за їхнім ученням, має справу не за сутностями, а тільки з правовими явищами, і те, що стоїть за ними, ніколи не стане надбанням науки. Отже, юриспруденція є формальною наукою про позитивне право.

Право, за уявленням позитивістів, є сукупністю норм, даних об'єктивно, які не потребують обґрунтування. Соціальним призначенням права є забезпечення соціального компромісу.

Норма права розглядалася позитивістами як раз і назавжди стала догма, а єдиним джерелом права визнавалася державна влада, наділена примусовою силою. Норми права — це абстрактні накази, нормативні міркування законодавця. Правова концепція позитивізму ототожнювала право з законом, виданим верховною державною владою. Держава ухвалює закони і встановлює ними юридичні права та обов'язки.

Надзвичайно підносячи значення закону, позитивісти зазначали, що закон з'являється не тому, що цього вимагають суспільні відносини, а навпаки — певні суспільні відносини з'являються лише тому, що є відповідний закон. Тобто правовідносини, суб'єктивні права та обов'язки мають місце завдяки бажанню законодавця. З іншого боку, законодавець (яким є держава, суверен) не підкоряється нормам права, оскільки є не тільки джерелом права, а й передує йому історично і логічно. З огляду на це правила функціонування політичної влади не мають юридичного характеру і належать до сфери моралі.

З таких же позицій позитивісти будували свої теорії держави. Остання визнавалася ними як правова форма для сукупного життя народу, верховна юридична особа, правова конструкція. Держава створює право і водночас сама є правовим явищем, суб'єктом права.