43. Загальна характеристика політико-правової ідеології епохи Просвітництва /кінець XVII - XVIII cт./. 44. Вчення Цицерона про державу і право.

Марк Туллій Цицерон (106-43 р. до н.е.) – відомий римський оратор, юрист, державний діяч і мислитель. У його великій творчості значна увага приділена проблемам держави й права. Спеціально ці питання освітлені в його роботах «Про державу» й «Про закони».

Державу (respublica) Цицерон визначає як справу, надбання народу (res populi). Держава в трактуванні Цицерона з'являється не тільки як вираження спільного інтересу всіх його вільних членів, але одночасно також й як погоджене правове спілкування цих членів, як певне правове утворення, «загальний правопорядок». Основну причину походження держави Цицерон бачив не стільки в слабкості людей й їхньому страху, скільки в їхній уродженій потребі жити разом.

З сімї, як первісного осередку, поступово й природним шляхом виникає держава. Він відзначав споконвічний зв'язок держави й власності і причиною утворення держави є охорона власності. Порушення недоторканності приватної й державної власності Цицерон характеризує як порушення справедливості й права.

По своїй природі й сутності держава й право носять божественний характер і засновані на загальному розумі й справедливості.

Розум - вища й краща частина душі, що приборкує всі низинні почуття й страсті в людині (жадібність, спрагу влади й слави й т.д.), «заколот душі».

Критерії розрізнення форм державного устрою Цицерон убачав в «характері й волі» тих, хто править державою. Залежно від числа правлячих він розрізняв три прості форми правління: царську владу, владу оптиматів (аристократію) і народну владу (демократію).

Кожна із цих форм має свої достоїнства й недоліки. При царській владі всі інші люди відсторонені від участі в прийнятті рішень і законів; народ не користується волею й відсторонений від влади й при пануванні оптиматів. При демократії все вершиться з волі народу.

Царська влада, виділяється сваволею єдиновладного правителя, легко перевтілюється в тиранію, а влада оптиматів із влади найкращих перетворюється в панування багатих і знатних. Відповідно й повновладдя народу приводить до пагубних наслідків, до «божевілля й сваволі юрби», до її тиранічної влади.

Як шлях до змішаної форми правління Цицерон трактував еволюцією римської державності від первісної царської влади до сенатської республіки. При цьому аналогію царської влади він бачив у повноваженнях магістратів, влади оптиматів - у повноваженнях сенату, народної влади - у повноваженнях народних зборів і народних трибунів.

У своїй творчості й у своїй практичній політичній діяльності Цицерон послідовно виступав за устрій сенатської республіки, проти повновладдя окремих осіб, у тому числі й проти режиму особистої військової диктатури.

Рабство обумовлене самою природою, що дарує кращим людям панування над слабкими для їх же користі. До рабів варто ставитися, як до найманців: жадати від них відповідної роботи й надавати їм те, що покладається.

Мудрий державний діяч повинен бачити й угадувати шляхи й повороти в справах держави, щоб перешкодити несприятливому ходу подій і всіляко сприяти міцності й довговічності держави як «загального правопорядку».Особа, що відає справами держави, повинна бути мудрою, справедливою, помірною і красномовною.

В основі права лежить властива природі справедливість. Причому справедливість ця розуміється як вічна, незмінна й невід'ємна властивість природи в цілому, і людської природи. Під «природою» як джерелом справедливості й права у його навчанні маються на увазі весь космос, весь навколишній фізичний і соціальний мир, форми людського спілкування й гуртожитку, а також саме людське буття, що охоплює його тіло й душу, зовнішнє й внутрішнє життя. Саме дана духовна властивість природи є справжнім джерелом і носієм природного права.

Природне право, виникло «раніше, ніж який би то не був писаний закон, раніше, ніж будь-яка держава взагалі була заснована». Сама держава з його встановленнями й законами є по своїй сутності втіленням того, що по-природі є справедливість і право.

Звідси випливає вимога, щоб людські встановлення (політичні установи, писані закони й т.д.) відповідали справедливості й праву, тому що останні не залежать від думки й розсуду людей.

Право встановлюється природою, а не людськими рішеннями й постановами. Закон, установлюваний людьми, не може порушити порядок у природі й створювати право з безправ'я або благо зі зла, чесне з ганебного.

Закони, прийняті в тій або іншій державі, повинні, крім того, відповідати встановленому в ньому ладу, традиціям і звичаям предків. Важливе значення Цицерон надавав введенню (преамбулі) до закону. Ціль такий преамбули - зміцнити божественний авторитет закону й використати страх божої кари в інтересах виконання людьми свого боргу й запобігання правопорушень.

Формулюється важливий правовий принцип: під дію закону повинні підпадати всі.

У вченні Цицерона про право поряд з відмінністю природного права від писаного є розподіл самого писаного права на приватне й публічне право. Так зване право народів трактується їм як частиною позитивне право різних народів і частиною як природне право міжнародного спілкування (тобто як міжнародне природне право). Він формулює істотний принцип міжнародного права про необхідність дотримання зобов'язань, що накладають міжнародними договорами.

45. Природно-правові вчення в Німеччині XVII-XVIII cт. /Самуїл Пуфендорф/. 46. Сучасний позитивізм: аналітична юриспруденція Герберт Харт (Англія); Різновидом юридичного позитивізму другої половини ХХ ст.. є концепція англійського правника, творця лінгвістичної теорії права Герберта Харта ( 1907-1992). Він розглядає право як формально-логічну систему «первинних й «вторинних» правил, в рамках якої будь-яке юридично значуще рішення може бути виведено шляхом логічних операцій без звернення до соціальних, політичних і моральних обґрунтувань і які сходять до так званої вищої норми визнання (Концепція права. 1961). Тому проблема справедливості чи несправедливості позитивного закону знаходиться поза зоною правознавства. Первинні правила являють собою такі законодавчі постанови, які були виготовлені суверенним органом (тобто парламентом) і внаслідок цієї обставини виникли певні обов'язки, зобов'язання й повноваження.

Вторинні правила складаються із трьох різновидів- правил визнання, правил зміни й правил винесення судового рішення. Останній різновид, по суті справи, з'являється правилами про правила, тобто такими правилами, яким судді, працівники цивільної служби, урядові міністри й інші особи повинні керуватися в процесі застосування або тлумачення закону. Правила зміни означають погоджені правила, передбачені на випадок необхідних змін у чинному законі.

Правила визнання становлять характерну рису сучасної позитивістської школи права. Закон є законом лише за умови, якщо він визнаний таким, оскільки він виходив з визнаного, заснованого й у цій якості сприйманого джерела права. Харт стверджує, що лише в тому випадку правова система може діяти ефективно, коли існує реальне сполучення первинних і вторинних правил.

Відсутність вторинних правил, згідно Харту, є ознака правової системи примітивного, традиційного суспільства. Там, де немає такого розрізнення юридичних правил, не існує й парламентського процесу, що робить звичайно сприяння в їхньому розрізненні й відокремленні. Якщо в суспільстві сприйняті правила визнання у вищевказаному змісті, то й чиновники, і рядові громадяни забезпечуються тим самим досить авторитетним критерієм для ідентифікації первинних правил зобов'язуючого призначення.