28. Політичне і правове вчення Бенедикта Спінози.

Новий раціоналістичний підхід до проблем суспільства, держави і права отримав у творчості Спінози (Spinoza), 1632–1677, подальший розвиток. В 1663 році було опубліковано його працю "Основи філософії Декарта" — перший і єдиний твір, який побачив світ за життя автора під його іменем. В 1670 році він анонімно опублікував працю під назвою "Богословсько-політичний трактат" (у папському Індексі заборонених книг вона знаходилася до 1966 р.). Закінчена в 1675 р., головна праця мислителя "Етика, доказана геометричним методом" за життя автора не була опублікована. Незакінченою залишилася остання праця — "Політичний трактат". Центральне місце у творчості Спінози займає формування нової самостійної світської науки про мораль — етики, — розробленої на основі раціоналістичного "геометричного" методу. Важливе місце, при цьому, відводиться поняттю свободи. Ступінь свободи індивіда або держави, визначається не межами дозволеного їм самовілля, а ступенем їхньої розумності, оскільки свобода можлива тільки на основі і в межах пізнання природної необхідності. Мислитель зазначав, що кінцева мета держави — звільнити кожного від страху, забезпечити його безпеку і можливість найкращим чином утримати своє право на існування і діяльність без шкоди для себе і для інших, тобто кінцева мета держави — це свобода. У правовому аспекті важлива розробка Спінозою питання про межі могутності і права держави. Ці межі визначаються, по-перше, розумно зрозумілою необхідністю, тобто держава не може робити нічого такого, що б суперечило її природі. По-друге, ці межі обумовлені природою самих підданих держави, тобто "все те, до виконання чого ніхто не може бути змушений ні нагородами, ні погрозами, не належить до права держави". По-третє, межі права держави встановлюються і думкою більшості населення, на яку держава не може не зважати. У природному стані, вважав Б. Спіноза, люди мали право робити все на власний розсуд, однак реалізація цього права залежала від фактичної сили кожної людини. За відсутності у природному стані будь-якого спільного для всіх права неможливі самозбереження людей, їх безпечне існування, досягнення ними своїх бажань.

Відмітною ознакою громадянського стану Б. Спіноза вважає наявність верховної влади, втіленням якої є держава. Верховна влада не пов'язана ніякими законами, і всі повинні їй у всьому підкорятись. До відання верховної влади належать:

прийняття, тлумачення і відміна законів

правосуддя

призначення посадових осіб

вирішення питань війни і миру

Водночас влада держави не поширюється на природне право, яке піддані зберігають і після укладення суспільного договору. У громадянському стані зберігається свобода совісті і слова, бо держава не в змозі примусити громадян думати й говорити саме так, а не інакше.

Відмінність між природним і громадянським станом полягає в тому, що в останньому на додаток до природного права людей з'являється ще й природне право держави, тобто загальне для всіх право, спільний гарант і захисник безпеки.

Спіноза заперечував право підданих на опір верховній владі, на зміну чи порушення конституюючих державу договорів і законів. Однак він вважав, що порушення державою умов суспільного договору руйнує сам договір, викликає у підданих обурення й виправдовує їхнє природне право на опір владі.

Форми держави Б. Спіноза оцінював залежно від ступеня досягнення в них мети громадянського стану - забезпечення миру й безпеки життя. Він розрізняє три основних форми держави:

монархію

аристократію

демократію.

Мислитель рішуче засуджує абсолютну монархію, зазначаючи, що одна людина не може володіти вищим правом і всією могутністю держави, вона користується допомогою радників і наближених, яким довіряє своє й загальне благополуччя. Монархічна форма правління насправді виявляється прихованою аристократичною формою, а тому й найгіршою.

За аристократії влада належить певній кількості вибраних осіб. На думку Б. Спінози, ця форма правління краща від монархії, оскільки більшою мірою пристосована до збереження свободи. Народ не має права голосу, але, вселяючи страх можновладцям, зберігає за собою певну свободу.

Найкращою формою держави Б. Спіноза вважав демократію, за якої найповніше забезпечуються спільне благо, панування розуму і свободи. Відмінність демократії від аристократії полягає в тому, що в аристократії правителі обираються радою достойних громадян, а в демократії вони визначаються законом, установленим самим народом.

Спіноза розробив проект монархії, згідно з яким верховна влада має належати представницькій установі, що приймає закони і контролює їх виконання посадовими особами. Влада монарха є досить обмеженою і зводиться до розв'язання можливих конфліктів у представницькому зібранні й виконання рішень. Це був своєрідний проект парламентарної монархії як однієї з демократичних форм державного правління.

29. Загальна характеристика політико-правової думки у Росії другої половини ХІХ сторіччя (реформаторська течія; російський соціалізм; анархізм; ліберальне і революційне народництво; лібералізм; консерватизм).

У другій половині XIX ст. на розвиток політико-правових концепцій у Росії значно вплинула ідеологія народництва, що виникло наприкінці 60 — на початку 70-х pp. серед різночинної інтелігенції. Згодом народництво розділилося на течії, найбільш впливовою серед яких виявився анархізм. Сутність теоретичної концепції анархізму полягала в запереченні держави, державної влади, приватної власності, права й зовнішнього примусу. Держава, за цим ученням, є насиллям над людиною, а влада — джерелом нерівності, несправедливості в суспільстві.

За концепцією анархізму, державу та її владні структури має заступити громада, утворена на засадах добровільності, федералізму й самоуправління.

XIX ст. характеризувалося більш інтенсивним розвитком учень про державу і право в Росії. Дослідження сутності держави і права набули професійного характеру; вчені Росії продовжували розробляти відомі концепції, започатковуючи нові підходи в з'ясуванні філософської сутності права.

Природне право поділяється на два види: "право чисте" і "право прикладне". Перше визначає права, що природно належать людині, а також права, що їх люди можуть набувати й поєднувати з правами, які випливають із природних прав.

Призначення "прикладного права" полягає в пристосуванні "чистого права" до відносин людей.

Від кінця XIX — початку XX ст. розвиток державно-правових концепцій у Росії продовжили В. С. Соловйов, Б. М. Чичерін і П. І. Новгородцев.

Право неможливе без рівності й свободи. Але між цими поняттями існує протиріччя. Безмежний розвиток свободи міг би привести, зазначав П. І. Новгородцев, до загальної рівності; безумовне здійснення рівності мало б своїм наслідком повне придушення свободи. Встановлення рівності між цими двома аспектами, на думку мислителя, є важливим компонентом права.

Право виконує в суспільстві важливу функцію, воно готує інституціональні структури для різноманітних форм людських відносин. Воно прагне стати таким порядком, якого будуть дотримуватися не зі страху покарання, а з розуміння його необхідності й слушності. Зміст природного права може змінюватися, але завжди залишається незмінним його принцип — припис у формі регулятивної ідеї або категоричного імперативу.

Здійснюючи свою соціальну й політичну діяльність, люди можуть віддалятися від приписів природного права, порушувати їх, але інститути, утворені ними, не можуть ні змінити, ні скасувати цих приписів.

У цілому ж російська філософія права на зламі XIX — XX ст. сприйняла та засвоїла досвід мислителів Заходу, але не зупинилася на висновках німецької класичної філософії, а поставила проблему суттєвих підвалин права, зв'язавши їх із суттєвим виміром людини. Погоджуючись із висновками своїх попередників про те, що для з'ясування підвалин права необхідно визначити його ідею, вони обґрунтовували останню як рівновагу між свободою людини і суспільним благом або солідарністю, яка необхідна для гармонійного, впорядкованого існування соціуму.

Інтеграційні процеси в СРСР значно посилились у роки т. зв. «застою» (1964-85). У 1977 було прийнято нову Конституцію СРСР (через рік — РРФСР), яка мала стати парадним фасадом суспільства «розвинутого соціалізму». На поч. 1980 років у Р., які в цілому СРСР, спостерігалось уповільнення темпів розвитку економіки, наростання кризових явищ у соціально-економічній сфері життя країни. З приходом до керівництва партією в березні 1985 реформаторських сил, очолюваних М.Горбачовим, розпочався процес «перебудови», спрямований на модернізацію економіки і демократизацію суспільних відносин. Послаблення політичного та ідеологічного диктату КПРС призвело до виникнення політичних партій, організацій і рухів, які виступили проти тоталітарного режиму та унітарної держави. Відповідно до змін, внесених до Конституції РРФСР у 1990, І з'їзд народних депутатів Росії 12.12.1990 схвалив Декларацію про державний суверенітет Росії і незабаром змінив назву країни на Російську Федерацію (РФ). Табір реформаторів очолив один з колишніх керівників КПРС Б.Єльцин.

У 1992 новосформований уряд Росії, що складався з радикально настроєних учених-реформаторів на чолі з Є. Гайдаром, проголосив курс на проведення глибоких економічних перетворень з метою створення у країні ринкової економіки. Безкомпромісні ринкові реформи, які почав здійснювати уряд, зумовили значне погіршення матеріального становища основної маси населення (підняття цін, інфляція, безробіття) та зростання соціальної напруженості у російському суспільстві. Проти радикальних економічних змін виступили ліві сили та стара номенклатура, які, використовуючи лозунг захисту інтересів «трудящих мас», піддали різкій критиці політику Президента і уряду.

Основні положення теорії “російського соціалізму” розробив Олександр Іванович Герцен (1812-1870). Головним для Герцена був пошук форм і методів з’єднання абстрактних ідей соціалізму з реальними суспільними відносинами, способів втілення в життя теоретичних ( “книжних”) принципів соціалізму. Придушення буржуазією повстання паризького пролетаріату в червні 1848 р. Герцен глибоко переживав як поразку соціалізму взагалі: “Захід гниє”, “міщанство тріумфує”. Незабаром (до 1849-1850 рр..) Герцен прийшов до висновку, що країною, в якій є можливість поєднати соціалістичні ідеї з історичною реальністю, є Росія, де збереглося общинне землеволодіння.

У російському селянському світі, стверджував він, містяться три початку, що дозволяють здійснити економічний переворот, що веде до соціалізму: 1) право кожного на землю, 2) общинне володіння нею, 3) мирське управління.

Анархіз́м — суспільно-політична течія, що прагне до максимально можливого визволення особистості, виступає за негайне знищення всякої державної влади шляхом стихійного бунту мас і створення федерації дрібних автономних асоціацій виробників і споживачів (союзи громад). Мета анархізму — створення вільної організації суспільства з інститутами громадського самоуправління, яке обходиться без влади людини над людиною.

Анархізм — ідея про те, що суспільство може і повинно бути організоване без державницького примусу. Крім того конкретні анархісти можуть мати додаткові критерії того, що включає в себе анархізм, і вони часто не згодні один з одним відносно цих критеріїв.

Російське народництво — складне й багатогранне явище. У народництві виділяються дві тенденції — революційна і ліберальна, а відповідно — і два етапи розвитку. Перший — із 60-х до середини 80-х pp., пов'язано із діяльністю революційного народництва. Другий — із середини 80-х до кінця 90-х pp. — характеризується переважанням у народництві ліберальних ідей. Народники вірили в можливість запобігти розвитку капіталізму в Росії, ідеалізували вигаданий ними «народний лад», проголошуючи його запорукою прогресивніших, ніж капіталізм, суспільних відносин соціалізму. Революційні народники сподівались здійснити соціалістичні перетворення через селянську революцію. Революційне народництво. У революційному народництві існували три течії, які очолювали П. Лавров, П. Ткачов і М. Бакунін. П. Л. Лавров (1823—1900) — один із провідних ідеологів народництва, філософ, соціолог, економіст, математик. Він і його послідовники (так звані лавристи) були прихильниками соціалістичної революції, яку здійснить народ, селянство, кероване революційною інтелігенцією. Підготовка революції передбачала попередню тривалу пропаганду ідей соціалізму в народі.

М. О. Бакунін (1814—1876) — анархіст за світоглядом. Він був непримиренним противником кріпацтва і вважав, що російський селянин — «бунтар від природи». Бакунін сподівався на можливість негайної соціальної революції. Він виступив з критикою реформи 1861 p., яку назвав обманом. Критикував він і капіталізм як нову форму експлуатації. Бакунін і його послідовники виступали проти існування держави і пропагували ідею вільної федерації робітничих асоціацій і селянських общин з абсолютною свободою особистості. Економічну основу такого устрою бакуністи вбачали в передачі всієї землі землеробським общинам, а всіх засобів виробництва — робітничим асоціаціям. П. М. Ткачов (1844—1885) — прихильник «селянського соціалізму». Розв'язати проблему побудови «селянського соціалізму» мали революціонери, поваливши царський уряд і захопивши владу. Росія, на його думку, готова до соціалістичної революції, оскільки не має капіталу і буржуазії. Після захоплення влади буде проведено реформи. Одна з програмних вимог Ткачова полягала у ліквідації поміщицького землеволодіння і передачі землі у власність селянам. З середини 80-х pp. у суспільному русі переважають ідеї ліберального народництва. Цьому сприяли розвиток капіталістичних відносин у країні і посилення диференціації селянства. Хоч ліберальні народники, як і революційні, виступали від імені всього селянства, проте фактично вони були виразниками інтересів сільської буржуазії. Спираючись на теорію реалізації Сісмонді, народники ігнорували виробниче споживання, вартість сукупного продукту обмежували лише сумою доходів. З цього випливав висновок про скорочення внутрішнього ринку, неможливість реалізації додаткової вартості без зовнішніх ринків, постійні кризи надвиробництва. Це було підставою для доказів безперспективності розвитку капіталізму в Росії.

Ліберальна думка не була єдиною, але характеризувалася при цьому багатьма загальними положеннями:

-необхідно утвердження свободи, забезпечення прав особи, захист приватної власності;

-слід створювати представницькі органи влади, починаючи з земства – місця співпраці представників усіх станів, школи конституціоналізму, і завершуючи загальноруським парламентом;

-найбільш оптимальною формою державного устрою країни лібералам представлялася конституційна монархія, але перехід до неї багатьма з них обговорювалося необхідністю створення відповідних соціальних і культурних передумов, без яких Росія при послабленні центральної влади, на їхню думку, могла виявитися жертвою нестримної народної стихії;

-слід європеїзувати Росію, поширювати освіту і наукові знання;

- Росія повинна розвиватися лише еволюційним шляхом за допомогою реформ зверху;

-неприпустимі як репресії і свавілля самодержавства, так і революційне насильство радикальної інтелігенції;

-суспільство має готуватися до діяльності в умовах громадянських і політичних свобод;

- Основне завдання інтелігенції, з одного боку, просвіщати народ, сприяючи формуванню особистого початку в народному середовищі, а з іншого – впливати на владу, схиляючи її до продовження ліберальних реформ, але лише мирними засобами.

Російський лібералізм не був організаційно оформлений і виявлявся не в відкритої політичної діяльності, а в активності земств, ліберальної публіцистики, академічних дослідженнях і салонних дискусіях, реформаторських зусиллях найбільш прогресивних сановників.

Основна його особливість полягала в специфіці соціальної бази лібералізму в Росії. Ліберальне протягом не було пов'язано, як на Заході, з широкими верствами підприємців, і спиралося на передову частину земського дворянства і інтелігенцію.

Російські ліберали займалися активною просвітницькою діяльністю, сподівалися з часом підготувати суспільство до сприйняття ліберальних цінностей, виступали прихильниками модернізації країни. Ліберальна думка була широко представлена в публіцистиці того часу.

Основні напрямки російського лібералізму. При спільності ідейних установок російських лібералів у їхніх рядах не було, та й не могло існувати повної єдності, тому що вільнодумство було основоположним принципом їх.

Одним з найвпливовіших течій був західницьких лібералізм (Б. Н. Чичерін, М. М. Стасюлевича, К. К. Арсеньєв, П. Н. Мілюков). Його представники відстоювали ідею неминучості повторення Росією західноєвропейського шляху, наполягали на необхідності зживання самобитнічества і мирного входження в європейську цивілізацію. Національний лібералізм. Російський лібералізм не був пов'язаний лише з західництво. Деякі з ліберальних діячів, наприклад, К.Д. Кавелін намагалися синтезувати ідеї лібералізму і слов'янофільства, вважали за необхідне враховувати національну специфіку. Представники цієї течії висували програму поступового з'єднання традиційних елементів російського суспільства (громади, сильної державної влади) з ліберальними цінностями (громадянським суспільством, правами і свободою особистості). Тим самим вони намагалися знайти такі шляхи втілення ідей лібералізму, які були адекватні національним соціокультурним умовам.

Основні положення консерватизму. Цей напрямок не було єдиним в ідейному відношенні. Його представники висловлювали різні думки, але для всіх був характеренряд спільних ідейних установок:

- На перше місце ставилася російська національна ідея, уявлення про вищість російської способу життя, російської релігійності, російської суспільного устрою;

- Основним ідеологічним принципом залишалася триєдина формула – самодержавство, православ'я, народність, основним завданням – збереження непорушності самодержавства як основи існування російського національного товариства і єдиного виразника інтересів народу;

- Заперечував необхідність культурної та ідеологічної європеїзації Росії, т. к. вважалося, що вона могла викликати соціальні конфлікти і національну катастрофу. Буржуазна і католицько-протестантська Європа сприймалася як антипод і ворог патріархальної і православної Росії;

- Піддається гострій критиці реформи Олександра І.І., в яких консерватори бачили відступ від природного шляху розвитку Росії;

- Зберігалася віра в національне перевагу великоросів, впевненість у месіанське призначення Росії.

Російський консерватизм не отримав у той час організаційного оформлення, перш за все тому, що цей напрямок відкрито підтримувалося самодержавством і не потребувало організації, до того ж небажаної з точки зору влади.

Але діяльність консерваторів не зводилася до публікації книг і статей (у виданнях Каткова Російський вісник, Московські відомості, Мещерського Громадянин і багатьох ін.) Деякі представники консервативної громадської думки впливали на царя та його оточення. Особливо значним був вплив Побєдоносцева на Олександра III.