70. Психологічна теорія права Лева Петражицького.

Лев Йосипович Петражицький (1867 – 1931 р.) – професор юридичного факультету Петербурзького університету, депутат I Державної думи від партії кадетів. Його погляди найбільше повно викладені в книзі “Теорія права і держави в зв'язку з теорією моральності” (1907 р.). Після Жовтневої революції він переїхав у Польщу й очолив кафедру соціології Варшавського університету.

Петражицький виходив з того, що право корениться в психіці індивіда. Юрист надійде помилково, стверджував він, якщо стане відшукувати правовий феномен “десь у просторі над чи між людьми, у “соціальному середовищі” і т.п., тим часом як цей феномен відбувається в нього самого, у голові, у його ж психіці, і тільки там”. Інтерпретація права з позиції психології індивіда, вважав Петражицький, дозволяє поставити юридичну науку на ґрунт достовірних знань, отриманих шляхом самоспостереження (методом інтроспекції) або спостережень за вчинками інших осіб.

Джерелом права, по переконанню теоретика, виступають емоції людини. Свою концепцію Петражицький називав “емоційною теорією” і протиставляв її іншим психологічним трактуванням права, що исходили з таких понять, як чи воля колективні переживання у свідомості індивідів.

Емоції служать головним спонукальної (“моторним”) елементом психіки. Саме вони змушують людей робити вчинки. Петражицький розрізняв два види емоцій, що визначають відносини між людьми: моральні і правові. Моральні емоції є однобічними і зв'язаними з усвідомленням людиною свого обов'язку, чи боргу. Норми моралі – це внутрішні імперативи. Якщо ми подаємо з почуття боргу милостиню, наводив приклад Петражицький, то в нас не виникає представлень, що жебрак вправі вимагати якісь гроші. Зовсім інша справа – правові емоції. Почуття обов'язку супроводжується в них представленням про повноваження інших осіб, і навпаки. “Наше право є не що інше, як закріплений за нами, яке належить нам – як наше добро – борг іншої особи”. Правові емоції є двосторонніми, а виникаючі з них правові норми носять атрибутивно-імперативний (представницько-зобов’язуючий) характер.

Теорія Петражицького безмежно розширювала поняття права. Він вважав правовими будь-які емоційні переживання, зв'язані з уявленнями про взаємні права й обов'язки.

Петражицький відносив до правових норм правила різних ігор, у тому числі дитячих, правила ввічливості, етикету і т.п. У його творах спеціально обмовлялося, що правові норми створюються не шляхом узгодження емоцій учасників суспільних відносин, а кожним індивідом окремо: “Переживання, що існують в психіці лише одного індивіда і не зустрічають визнання з боку інших, не перестають бути правом”. На цій підставі Петражицький припускав існування правових відносин з неживими предметами, тваринними і нереальними суб'єктами, такими, як бог чи диявол.

Наведені висловлення викликали різку критику у вітчизняній літературі. Юристи нерідко звертали увагу на абсурдність окремих положень Петражицького, не зауважуючи, що за ними стоїть теоретична проблема. Петражицький прагнув знайти універсальну формулу права, яка охоплювала б різні типи праворозуміння, відомі історії (включаючи договори з богом і дияволом у правових системах минулого). Його концепція з'явилася однієї з перших спроб, теоретично багато в чому незрілої, простежити формування юридичних норм у правосвідомості.

Численні правові норми, створювані індивідами, неминуче вступають у протиріччя один з одним, указував Петражицький.

На ранніх етапах історії способом їхнього забезпечення виступала самоправність, тобто захист порушеного права самим чи індивідом групою близьких йому осіб. З розвитком культури правовий захист і репресія упорядковуються: виникає система фіксованих юридичних норм у формі звичаїв і законів, з'являються установи суспільної влади (суд, органи виконання покарань і т.п.). Монополізуючи функції примусу, державна влада сприяє “визначеності права”.

Розвиток звичаїв і законодавства разом з тим не витісняє цілком індивідуальні правові переживання, стверджував Петражицький. У сучасних державах поряд з офіційно визнаним правом існує, на його думку, безліч систем інтуїтивного права, як, наприклад, право заможних шарів, міщанське право, селянське, пролетарське, право злочинних організацій. Психологічна теорія в цьому відношенні наближалася до ідей правового плюралізму, однак право соціальних класів і груп у ній було витлумачено індивідуалістично. “Інтуїтивних прав стільки, скільки індивідів”, – підкреслював Петражицький.

Співвідношення інтуїтивного й офіційного права, по теорії Петражицького, у кожній країні залежить від рівня розвитку культури, стану народної психіки. Росія є “царством інтуїтивного права по перевазі”. У її склад входять народи, що коштують на різних ступінях розвитку, з безліччю національних правових систем і религий. До того ж, думав учений, російське законодавство знаходиться в незадовільному стані, а його застосування суцільно і поруч підмінюється офіційною дією інтуїтивних-правових переконань. Петражицький ратував за проведення в країні уніфікації позитивного права, створення повного зводу російських законів. Передове законодавство, за його словами, прискорює розвиток менш культурних шарів суспільства.

Петражицьким виділялися позитивні правові емоції (правовий характер яких забезпечений чужими авторитетними веліннями (наприклад, монарха) або іншими зовнішніми нормативними фактами (наприклад, звичаєм)) і інтуїтивні правові емоції (забезпечуються внутрішнім переживанням суб'єкта). Розвиток права (його атрибутивна сторона) породжує державу.

Одночасно Петражицький підкреслював неприпустимість зведення інтуїтивного права навіть найбільш утворених соціальних класів у масштаб для оцінки діючих законів. Реформи законодавства, як думав він, необхідно проводити на основі наукових знань. У зв'язку з цим їм висувався проект створення особливої наукової дисципліни – політики права.

З погляду Петражицького, філософія права розпадається на дві самостійні науки: теорію права і політику права. Теорія права повинна стати позитивною наукою, без яких-небудь елементів ідеалізму і метафізики. Політика права як прикладна дисципліна покликана з'єднати позитивні знання про право із суспільним ідеалом, тобто представити наукове рішення проблеми, що складала зміст колишніх природно-правових навчань.