7. Методологія історії політичних і правових вчень

Методологія історії політичних і правових вчень — це сукупність певних теоретичних принципів, логічних прийомів і конкретних способів дослідження історії виникнення і розвитку поглядів, вчень і теорій щодо походження, ролі і значення та ідеальної форми держави і політичної системи суспільства, а також вчень і теорій про право, його суть і призначення, окремі державно-правові інститути та теорій і концепцій про ідеальні або бажані форми державно-правового буття.

Якщо методологія є вихідним у механізмі юридичного пізнання, то метод можна розглядати, як вихідну, базисну категорію методології.

Метод — це спосіб побудови і обгрунтування системи знання; сукупність прийомів і операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності.

При вивченні історії політичних та правових вчень використовується увесь спектр загальнонаукових та спеціально наукових методів.

До загальних методів належить, наприклад, діалектичний метод, який розглядає будь-яке соціальне явище в його взаємозв'язку з іншими явищами та у процесі історичного розвитку.

Але особливо важливе значення для даної науки і предмету мають такі методи: конкретно-історичний, логічно-теоретичний, проблемно-концептуальний, істор.-порівняльний метод і метод порівняльного правознавства.

Суть конкретно-історичного полягає у вивченні, осмисленні тієї чи іншої теорії, концепції в історичному контексті, який обумовив їхню появу. Він розкриває І. п. і п. в. з усім розмаїттям фактів, подій, що змінюються у хронол. послідовності. Тільки застосовуючи цей метод, можна правильно зрозуміти суть тих чи інших ідей, які можуть бути, з позицій сьогодення, або неприйнятними, або гостроактуальними. В той же час, засадниче розуміння справедливості, права, законності має дуже багато спільного на різних історичних етапах. Тому дуже важливим є проблемно-концептуальний метод, який дозволяє прослідкувати зародження і розвиток тієї чи іншої ідеї від найдавніших часів до сьогодення.

Лог.-теор. метод відображає істор. процес в абстр., теоретично-послідовній формі. Оскільки на кожному етапі історії минуле і сучасне співвідносяться як «історія — сучасність», то в аксіологічному аспекті існує діалектичний зв'язок історичного і логічного. Істор. метод не можна відривати від логічного, як і логічний — від історичного. Принцип діалектич. єдності історичного і логічного є методол. основою дослідження як закономірностей виникнення і розвитку вчення, так і закономір. підсумків його істор. руху на певному етапі. Історичне і логічне діалектично з'єднує у собі істор.-порівняльний метод і метод порівняльного правознавства. Згідно з навчальною програмою курсу "Історія політичних і правових вчень" теоретичні державні та правові концепції розглядаються в хронологічному порядку, з використанням порівняльного методу. Це дозволяє детально ознайомитися з сутністю конкретних вчень, проаналізувати їхній зміст, порівняти, з'ясувати, якою мірою вони успадковують політико-правову думку минулих поколінь і скільки в них нового, якою є їхня соціальна цінність за сучасних умов.

В І. п. і п. в. порівняння є синхронним і діахронним. Синхронне порівняння передбачає виявлення об'єктивних закономірностей формування однотипних або схожих ідей у вчених, політ, мислителів різних країн того самого істор. періоду. Діахронне порівняння передбачає вивчення у межах певної країни або регіону генези та еволюції теор. уявлень про д-ву і право впродовж певного істор. періоду. Важливою при такому підході є проблема спадкоємності, новизни у розвитку ідей і теорій. Головне в інтерпретації, оцінці політ, і держ.-правових вчень — не суто класовий підхід (один з прийомів пізнання), а загальногуманіст. підхід, що передбачає пріоритет прав людини. Розкриття ідей про держ. устрій, демократію, самоврядування, нац. свободу, права людини, право і закон можливе лише шляхом проникнення у діалогізм минулої політ., держ.-правової думки, який є необ-хід. умовою і діалогізму та відкритості власного мислення.