26. Німецька класична філософія як втілення класичного типу раціональності.

В історії світової філософії етап, іменований «німецькою класичною філософією», звичайно оцінюється як грандіозний період у розвитку людського духу, вершина філософського світорозуміння.

Німецька класична філософія відзначається багатством та розмаїттям ідей. Їй притаманна низка принципів і рис, які й творять її цілісність. Передусім, усіх її представників об'єднує розуміння ролі філософії в історії людства та розвитку його культури. Вони вважали, що філософія покликана критично пізнати людську самодіяльність, зробили предметом спеціального філософського дослідження людську історію і людську сутність. По-друге, представники німецької класичної філософії надали їй вигляд широко роздробленої та диференційованої спеціальної системи дисциплін, ідей, понять та категорій. По-третє, німецька класична філософія розробила цілісну діалектичну систему розвитку. По-четверте, вона вивела певні загальні принципи підходу до проблем історичного розвитку, запропонувавши його досліджувати науково-теоретичними засобами й виділивши певні загальні його закономірності.

Родоначальником німецької класичної філософії був Іммануїл Кант. Розроблена ним гіпотеза походження Сонячної системи з гігантської газової туманності дотепер є однієї з фундаментальних, наукових ідей. Крім того, він висунув ідею розподілу тварин за порядком їх можливого походження, а також ідею природного походження людських рас, ідею саморозвитку в природі, тощо.

Основним елементом теоретичної філософії Кант вважав гносеологію. Головною її проблемою є пізнання як діяльність, що відбувається за своїми внутрішніми законами. Вперше у філософії як головний фактор сприйняття розглядається не характер і структура субстанції, а суб'єкт пізнання та його пізнавальні здібності.

Кант у свою теорію пізнання вводить нове гносеологічне поняття – розсудок. Тобто він пропонує три сходинки пізнання – чуттєвого споглядання, розсудку й розуму. Наукове знання є синтезом чуттєвості й розсудку. Звідси Кант робить такий важливий висновок: закони науки є не відображенням дійсності, а результатом конструктивної діяльності мислення. Оцей висновок Кант кваліфікує як "коперніканський переворот" у філософії, оскільки не знання мають узгоджуватись з дійсністю, а дійсність як предмет знання має узгоджуватись із тим категоріальних апаратом, що дасться людині до будь-якого досвіду – апріорно.

У своєму вченні про пізнання Кант велике місце відводив діалектиці: протиріччя розглядається ним як необхідний момент пізнання. Але діалектика для Канта лише гносеологічний принцип, вона суб'єктивна, тому що відбиває протиріччя не самих речей, а тільки протиріччя розумової діяльності. Саме тому, що в ній протиставляються зміст знань і їхня логічна форма, предметом діалектики стають саме ці форми.

Аналізуючи суть людини, Кант розглядає природу почуттів та такі здібності людини, як талант, геній. Кант негативно відносився до моралі, заснованої на принципах корисності діяльності, на інстинкті, зовнішньому авторитеті і на різного роду почуттях.

Кант розробив філософське вчення про право і державу, а також про відносини між державами. У своєму вченні про право Кант розвивав ідеї, висунуті французькими просвітителями. Це насамперед визнання необхідності знищення усіх форм особистої залежності, утвердження особистої волі і рівності всіх людей перед законом, ліквідації всіх юридичних привілеїв. Юридичні закони він виводив з моральних, а ті й інші носили в нього апріорний характер, підкорялися чистому практичному розумові.

Особливо цінними є погляди Канта на проблеми війни і миру, які пронизані ідеями гуманізму. Він різко негативно відносився не тільки до самої війни, але і до постійної підготовки до неї: тягар озброєнь часто робить світ більш важчим, чим сама війна.

Видатний німецький філософ Фрідріх Гегель підводить своєрідний підсумок німецькій ідеалістичній традиції, а певною мірою і всій філософії.

Він створив струнку ідеалістичну систему й розвинув діалектичний метод у пізнанні. Вихідним пунктом філософської концепції Гегеля є тотожність буття та мислення. З точки зору філософа, мислення є не лише суб'єктивною людською діяльністю, а й незалежною від людини об'єктивною сутністю, першоосновою всього сущого. Мислення, за Гегелем, відчужує своє буття в формі матерії, яка є "інобуттям" цього об'єктивно існуючого мислення, або абсолютної ідеї.

Але абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи. Перший із них існував до виникнення природи і людини. Тоді ідея перебувала поза простором і часом, у стихії чистого мислення, виступала як система логічних понять та категорій, тобто як система логіки. На другому етапі оце духовне начало – абсолютна ідея – породжує із самого себе природу, яка, за Гегелем, є інобуттям абсолютної ідеї. Третій етап розвитку абсолютної ідеї – це абсолютний дух. На цьому етапі абсолютний дух залишає створену ним природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї). Ось ці три етапи і сформувались у Гегеля у самостійні складові його філософської системи: логіку, філософію природи та філософію духу. Першу з них – логіку мислитель вважає найважливішою частиною своєї системи, оскільки тотожність буття і мислення означає, що закони мислення, які досліджує логіка, є дійсними законами буття. Логіка, на думку Гегеля, є сутність усіх речей.

Всі філософські погляди Гегеля пронизані ідеєю розвитку. Він вважав, що неможливо зрозуміти явище, не усвідомивши всього шляху, що воно зробило у своєму розвитку. У філософській системі Гегеля дійсність представлена як безкінечний ланцюг діалектичних переходів.

Однак гегелівська філософія пронизана глибоким внутрішнім протиріччям. Метод розроблений Гегелем, спрямований на нескінченність пізнання. Оскільки ж об'єктивною основою його є абсолютний дух, а метою – самопізнання цього абсолютного духу, остільки пізнання звичайно, обмежено, тобто система пізнання пройшовши цикл пізнавальних ступенів завершується останнім ступенем – самопізнанням, - реалізацією якого є сама філософія Гегеля. По Гегелю його філософська система – вище одкровення людського і божественного духу, останнє й остаточне слово всесвітньої історії філософії.

Досить цікавим є міркування Гегеля щодо розуміння ним свободи. Він переосмислив це поняття. Справжня свобода, вважає Гегель, передбачає обмеження, але не яке завгодно, а лише те, що породжене розумом волі, що виключає випадкові потяги та залежність від зовнішнього, випадкового.

Відповідно твердженню Гегеля, всесвітня історія є утіленням волі в реальному житті народів, що представляє собою великий хід світового духу по своєрідних ступенях безперервного історичного процесу. Дійсну історію Гегель зв'язує з державно-правовою організацією життя народу, а прогрес убік розумного державного устрою — з історичним прогресом узагалі.

Сила гегелівського генія дала йому можливість проникнути в розуміння глибокої сутності праці та її значення для становлення людини і суспільства. Лише шляхом праці, відповідно до Гегеля, людина створює засоби для задоволення своїх потреб. Так виникають економічна система і відносини. Вони ж у свою чергу лежать в основі соціальної диференціації людей.

Отже, свою концепцію філософії історії Гегель вибудовує на основі принципів історизму, об'єктивності (закономірності) і монізму, що склали золотий фонд скарбниці світової філософії.

Він відіграв величезну роль саме своїм діалектичним методом. Він сформулював основні закони діалектики, що стало важливою методологічною зброєю багатьох мислителів наступних етапів розвитку в філософії.

Людвіг Фейєрбах – німецький філософ, творець одного з варіантів антропологічного матеріалізму. Будучи матеріалістом, він відстоював принцип сходження від матеріального до ідеального, тобто він розглядав ідеальне як щось похідне, від визначеного рівня організації матеріального. Парадокс, однак, полягає в тім, що Фейєрбах, будучи матеріалістом, не вважав себе матеріалістом.

Характерною рисою його матеріалізму був антропологізм, що полягає в розумінні людини як вищого продукту природи, розгляді людини в нерозривній єдності з нею. Природа – основа духу.

З усіх людських, почуттів Фейєрбах виділяв почуття любові, маючи на увазі моральну любов. Не вникаючи в усі тонкості гносеології, він зосередився на проблемі моральної суті релігії, що знайшло своє вираження в його основній праці "Сутність християнства".

В теорії пізнання Фейєрбах – сенсуаліст, оскільки, вважав він, реальна дійсність дається нам у відчуттях. Проте він не заперечував при цьому взаємозв'язок чуттєвого споглядання і мислення в процесі пізнання. Але на гносеології Фейєрбаха позначається його вихідний філософський принцип – антропологізм. Так, він стверджує, що поняття об'єкта первісно формується з людського спілкування. Першим об'єктом для людини є інша людина – "Ти".

В якості підсумку, відмітимо, що головне філософське досягнення німецької класичної філософії – це діалектика. Хоча і на ідеалістичній основі, вона була розроблена настільки ґрунтовно, що відкрила перед людською думкою невідомі обрії. Історизм як принцип мислення міцно ввійшов у філософський побут: світ – суперечливе ціле, що розвивається. Новою була і ідея побудови системи взаємозалежних категорій. Тим самим уперше була знайдена специфічна мова філософії як науки. Філософія оперує гранично широкими поняттями, що відбивають не тільки різні сторони дійсності, але їхні взаємні зв'язки, переходи. Такі поняття гнучкі, текучі, переходять одне в одне. Визначити їх можна тільки через їхнє місце в системі.

У німецькій філософській класиці було радикально переглянуте відношення суб'єкта й об'єкта. Усі попередні вчення грішили споглядальністю: процес пізнання представлявся ними пасивним сприйняттям образів, що надходять ззовні. Німецькі мислителі вперше проголосили (хоча й в ідеалістичній формі) активність свідомості, вторгнення суб'єкта в об'єкт і їхню безперервну взаємодію.