31. Проблематика раціонального та ірраціонального в філософії XX ст.

На початку XX століття відбувається переоцінка цінностей і зміна філософами парадигми, тобто характеру постановки філософських проблем і їх рішення. Характерна для класичної філософії безмежна віра в людський розум, віра в соціальний і науковий прогрес та встановлення на основі відкриття загальних законів розвитку природи і суспільства панування людини над природою, створення суспільства соціальної справедливості і зміни самої людської природи, - все це піддається жорстокій критиці і починається перехід до некласичної філософії.

Філософія кінця XIX-XX століття відмовляється від:

1. раціоналізму як єдиного способу філософствування, що визнає розум основою пізнання, поведінки і діяльності людей;

2. жорсткого ділення всіх філософських шкіл і напрямів за принципом: матеріалізм чи ідеалізм;

3. від догматизму у філософії – неодмінного посилання і опори на авторитети, від «партійності» у філософії.

До основних рис філософії XX століття слід перш за все віднести плюралізм у філософському мисленні. У цьому період співіснують різноманітні напрями і концепції: матеріалістичні і ідеалістичні, раціоналістичні та ірраціоналістичні, релігійні і атеїстичні, сцієнтистські та антисцієнтистські. Сучасна філософія не відкидає ні того, ні іншого. Вона взагалі вважає, що багатогранний світ можна пізнати за допомогою різних форм пізнання. В якості предмету вивчення її стають все нові й нові об’єкти дійсності, що веде до виникнення принципово нових напрямів: філософія культури, філософія політики, філософія техніки, філософія науки, права, моралі, мистецтва, тощо. Сучасна філософія характеризується толерантністю поглядів. Різні її школи і течії прагнуть не вступати в різке протиборство між собою. Діалог – головний спосіб взаємодії не тільки усередині однієї філософської традиції, але і між Заходом і Сходом. Сучасній філософії є характерним антропоцентризм – в центрі її ідей і роздумів знаходиться людина, її суть, сенс її життя і діяльності, свобода. Людина розглядається не односторонньо, а у всій цілісності і суперечності. Особливо гостро підніметься питання про сенс існування людства в цілому, про кризу людини і історії.

Найбільш поширеними і впливовими вченнями в XX столітті стають ірраціоналістичні вчення. Криза європейського раціоналізму дала про себе знати вже в кінці XIX століття і виразилася в повороті вектора філософування в бік раціонально невиразних аспектів буття, що і знайшло своє відображення у філософії Артура Шопенгауера. У його філософії основою буття, життєдайним буттєвим початком виявляється не пізнавальна здатність, а воля. Розум грає другорядну, службову роль по відношенню до волі. Воля тлумачиться ним як сліпа, беззаконна, безглузда суть всякого буття. У праці «Світ як воля і уявлення» сутність світу представлена Шопенгауером як нерозумна воля, сліпа сила. Філософія ця була песимістичною, проте в ній багато цінного, зокрема думка про те, що своє майбутнє людина має будувати, позбавившись від ілюзій та «привидів» оптимізму. Світогляд Шопенгауера – суб’єктивний ідеалізм: без суб’єкта немає об’єкта – ось головне його гасло. Весь світ – це втілена воля, проявів якої людина не може знайти. Вона може знайти тільки себе й від себе відкидати радіуси до всього іншого. Найбільше людина повинна оберігати себе від марнот життя, бо вони випливають не із власних потреб, а тому, що уявляєш себе кимось іншим, а не тим, ким є насправді. Взагалі, на думку філософа, будь-яке життя є стражданням. «Життя нашого тіла – це помирання, що хронічно затягується». Неминучість страждань міститься в самому житті: «наше становище настільки гірке, що йому б рішуче протиставити досконале небуття; і якщо б самогубство дійсно обіцяло нам його, … то його б варто обрати безумовно як у найвищому ступені бажане завершення».

Подальший розвиток традиція ірраціоналізму отримала в «філософії життя» Фрідріха Ніцше, що випробував вплив ідей А.Шопенгауера. Якщо в буттєвій моделі Шопенгауера ще зберігається розумне начало, правда, в «допоміжній» функції, то у Ніцше воно повністю виключається. Фундаментальною категорією ніцшеанців виступає не буття, а поняття життя. Основна ознака життя – зміна становлення, а її рушійний початок – воля до влади, що виявляється у всьому що стає. Дією волі до влади пояснюється впорядкованість світу, твірна «ієрархії царств», причому, людина зовсім не займає її вищий ступінь, вона не вінець творіння, людина по Ніцше – це «хвора мавпа». Одна з основних презумпцій Ніцше полягала в тому, що вітальне, природне, тваринне начало, будучи підпорядковане соціальній, культурній формі убожіє, вироджується і гине. З тези примату вітально-природного над соціальним, культурним в людині виростає і головний аргумент філософії Ніцше – „переоцінка всіх цінностей”. Справжнє, аутентичне буття знаходиться «по ту сторону добра і зла». Але існувати в цьому справжньому бутті гідні зовсім не всі, а тільки ті, хто здатний встати по ту сторону добра і зла. Звідси апофеоз філософії Ф.Ніцше – концепція надлюдини: «Бог помер: і ми хочемо – хай живе надлюдина!».

Філософія Ніцше була спрямована на те, щоб розбудити людину від сну буденності: «Ти повинен стати тим, хто ти є». Тобто філософія ця є індивідуалістичною, вона звернена на індивіда, бо лише він здатний на незвичайне зусилля духу – «воля до могутності».

«Філософія життя» Шопенгауера і Ніцше була спрямована на критику відірваного від життя раціоналізму, а також на критику бездуховності, аморальності, лицемірства й святенництва. Вона дала поштовх до виникнення ряду помітних нині філософських течій.

В XXст. ірраціоналістичну традицію продовжили психоаналіз і екзистенціалізм. Як і раніше найважливішою залишається тема людини (психоаналіз, екзистенціалізм, філософська антропологія). З’являється новий ракурс в досліджені свідомості - (феноменологія, психоаналіз).

Філософія в XXст. з аналітико-раціональної перетворюється на якусь творчість, що має на меті відобразити, інтерпретувати, пояснити те, що змінилися символи культури і смисложиттєві питання людського буття.