22. Проблеми пізнання і субстанції в філософії XVII ст.

Розвиток науки XVII століття і соціальні перетворення пов'язані з переходом до індустріально-промислової технології, ослабленням впливу церкви, викликали нову орієнтацію філософії. Якщо в середні віки вона виступала у союзі з християнською теологією, а в епоху Відродження - з мистецтвом і з гуманістичними тенденціями, то тепер філософія спирається головним чином на науку. Через особливу значущість фізики і математики абстрагуватися від їх впливу на філософію XVII ст. неможливо. І краще це зробити в процесі аналізу праць тих великих вчених , які внесли вирішальний внесок у виникнення нової природничо-наукової картини світу . Серед них Декарт, Галілей і Ньютон. Галілей прославився своїми фізичними експериментами і астрономічними спостереженнями. Але філософсько-змістовними явилися його теоретичні дослідження, в першу чергу класичний принцип відносності (1636 р.). Дослідами не можна визначити чи покоїться інерційна система відліку чи рухається рівномірно і прямолінійно. Закони механіки однакові, бо всі інерційні системи відліку фізично рівноправні.

У філософії XVII ст. виникають 2 напрямки – емпіризм і раціоналізм. Родоначальником емпіризму є англійський філософ Ф.Бекон (1561-1626). Переосмислюючи предмет і завдання науки, він вважав, що мета наукового пізнання – принесення користі людям, а завдання всіх наук – роз­ширення влади людини над природою. Наука – не мета, а засіб, і завдання її полягає у пізнанні природних явиш для того, щоб їх використати на благо людини. Вважають, що саме Бекону належить вислів "Знання - сила ", який можна вважати гаслом XVII ст.

Ф. Бекону належить розробка нового – індуктивного методу дослі­дження. Досі панував метод дедуктивний, тобто думка рухалася від загаль­них і очевидних положень до фактів. Щоправда, індукція може бути різноступеневою, і завдання дослідника – вибрати з кількох варіантів найбільш оптимальний, який би максимально наближався до істини.

Треба вказати, що індуктивний метод не усунув із сфери наукового дослідження дедукції, - цей метод надалі залишається плідним. Індукція, запропонована англійським філософом-емпіриком, лише певним чином до­повнює дедукцію. Взагалі Бекон закликав до спостереження над фактами, їх класифікації. Він ратував за те, щоб підходити до пізнання неупереджено, тверезо зважуючи усі реалії буття, враховувати їх у дослі­дженні . Й особливу роль тут відіграє ретельний пошук, перевірка істин через досвід. Як бачимо, він був дуже близьким до матеріалістичної гносеології, хоч до кінця теологічний вплив на себе він не подолав. Визнавав, зокрема Бога, а у розумінні суспільства залишався ідеалістом.

Цю непослідовність і двоїстість його значною мірою подолав про­довжувач Ф.Бекона - англієць Томас Гоббс. На його думку, ма­терія вічна, вона постійно рухається. Але рух цей – просте переміщення тіл у просторі. Такий погляд на рух називається механіцизмом. Більше того, Гоббс навіть людину й суспільство розумів як складний механізм. Рішуче відкидаючи релігію, Гоббс залишає за нею лише право впливати на маси, приборку­вати їх.

На відміну від Ф.Бекона Рене Декарт підкреслює раціональний початок в пізнанні. Розум - є головне джерело пізнання і більш того, критерій його істинності. У такому разі Декарт зводить роль досвіду до простої емпіричної перевірки даних розумових побудов. Крім того, його раціоналізм припускає наявність в людському розумі вроджених ідей, які апріорі визначають результати пізнання. До таких, наприклад, він відносить ідею Бога як абсолю­тно досконалої істоти. Сюди ж належать і деякі загальні ідеї та аксіоми мате­матики, фізики тощо.

В теорії пізнання Декарт був скептиком, на перше місце висунув принцип сумніву. Але в вирішенні питання про достовірність, ясність, виразність думки йому довелося подолати власний філософський скептицизм. Через достовірність думки і існування мислячого суб'єкта – „Я” - він йде до достовірності буття речей. «Мислю, отже існую» (вислів цей прийнято називати девізом Декарта). Якщо ж хтось сумнівається в ньому, то сумнів його є теж мисленням. Таким чином, через достотність думки й буття мислячої істоти Декарт іде до достотності буття речей.

Розроблений ним метод, який Декарт називав аналітичним, потребує чіткості й несуперечливості операцій самого мислення, розчленування об'єкту мислення на найпростіші еле­ментарні частинки, вивчення їх поодинці, а потім – рух думки від простого до складного. Й не треба обмежувати можливості пізнання, бо нема нічого настільки далекого, чого б не можна досягти, ані настільки потаємного, чого б не можна збагнути.

Щодо онтології Декарта, то він був дуалістом, тобто стверджував одно­часне існування матеріальної й духовної субстанції. Цілісність, яку утворю­ють вони, стала можливою, на погляд Декарта, внаслідок втручання Бога. Вчення Декарта розвинув Спіноза протиставивши дуалізму Декарта принцип монізму. Згідно Спінозі, існує тільки єдина, така, що знаходиться поза свідомістю субстанція, яка є причиною самою себе і вона не потребує інших причин. Якщо Декорт починає з «Я», то Спіноза - з об'єктивної реальності. Розуміти річ - означає бачити за її індивідуальністю універсальне, йти від модусу до субстанції. Спіноза пантеїст: нескінченну природу ототожнює з Богом. У справах науки і філософії пантеїзм є відхід від абсолютного, Бога, що творить все Суще, в т.ч. і природу. Так природа отримує відносну самостійність. У етиці Спінози є його відома теза «Свобода - є пізнана необхідність». Але вона не відображає реальної морально-правової свободи в суспільстві, яка припускає вибір з альтернатив. Це показало подальший розвиток історії.

Філософські погляди Гоббса базуються на чисто механічному принципі: реальні тільки тіла, а їх атрибути - величина, рух і властивості - суб'єктивні. Теорію пізнання Гоббс будує на певних принципах сенсуалізму: зміст знань виводиться з діяльності органів чуття і зводиться до суми елементів плотських даних. Сенсуалізм вважає мислення принципово не здатним дати нічого нового в порівнянні з чуттєвістю. Гоббс заперечує свободу волі, дотримуючись жорсткого фаталізму і ототожнюючи волю з природною силою. Вчення про тіло, вчення про людину і вчення про громадянина – ось предмет філософії Гоббса.

У науково-філософських побудовах В.Г. Лейбніца світ складається з найдрібніших елементів, або монад, що мають в своїй природі матеріальне і духовне начало буття одночасно. Так до поняття субстанції Спінози додається поняття діяльної сили, яка властива монадам. Проте Лейбніц «вилучив» з єдиної субстанції Спінози його Бога, що пантеїстично розумівся. Єдність і узгодженість монад є результат «передвстановленої гармонії». У логіці Лейбніц розробив раціональну символіку, закони доказу, він – один з зачинателів сучасної символічної і математичної логіки.

Хоч центральними для філософії XVII ст. були проблеми пізнання, ми бачимо, що розглядалися вони у зв'язку з онтологічними поглядами філо­софів цієї доби. Але, незважаючи на різні підходи до пізнання світу, всі мис­лителі XVII ст. сходилися на пізнаванності світу, що мало стверджувальне начало для осягнення системи "людина – світ".