67. Поняття, судження, умовиводи як форми законів.

Абстрактно-логічне мислення існує в трьох формах: поняття, судження та умовивід.

Поняття це – така форма мислення в якій предмет або явище відображається шляхом переліку суттєвих ознак. При цьому під ознакою у логіці розуміється те, в чому предмети схожі один з одним або те, в чому вони відрізняються.

В свою чергу ознаки поділяються на суттєві та несуттєві, загальні та одиничні. Суттєвими ознаками є ознаки які невіддільні від предмету та виражають його внутрішню природу, його сутність. Несуттєві ознаки це ознаки, які можуть належати, але можуть і не належати предметові і які не пов’язані з його сутністю. Під загальними розуміють ознаки які належать кожному предмету цілого класу. Одиничні ознаки виражають своєрідну специфіку окремого предмету.

За обсягом поняття діляться на:

а)загальні (відображають ознаки певної множини предметів: «місто», «людина»);

б)одиничні (відображають або один єдиний предмет, або ознаки однієї множини предметів: «місто Київ», «найвища вершина світу», «український народ»);

в)збірні (відображають ознаки певної сукупності однорідних предметів, що мисляться як одне ціле: «сузір’я», «футбольний клуб»);

г)нульові (відображають ознаки неіснуючих, нереальних предметів, або предметів, які ще не вивчені наукою: «мавка», «абсолютний нуль»).

Видами понять за змістом є:

а) конкретні (відображають предмет у сукупності його ознак. Цим поняттям в дійсності відповідають певні окремі предмети: «людина», «студент»);

б) абстрактні (відображають будь-яку ознаку предмета, що абстрагується, відокремлюється в думці від предмета і виступає як предмет мислення: «хоробрість», «відповідальність»).

Наступною формою абстрактно-логічного мислення є судження. Судження це – форма мислення, в якій стверджується або заперечується зв’язок між предметом та його ознакою, або відношення між предметами. Зв’язки та відношення в судженні виражаються через твердження та заперечення. Відповідно до цього судження поділяються на стверджувальні та заперечні.

Важливим складовим елементом кожного судження є його структура, форма.

Останньою формою абстрактно-логічного мислення є умовивід. Умовивід це така форма мислення або логічна операція, за допомогою якої із одного або декількох відомих суджень виводиться нове судження.

Важливими складовими частинами кожного умовиводу є засновки та висновок. Засновками називаються раніше відомі судження, на підставі яких робиться висновок. Висновком називається нове судження, отримане в результаті співставлення засновків. Так за характером зв’язку між засновками та висновком умовиводи діляться на дедуктивні та індуктивні.

За ступенем обґрунтованості висновку умовиводи поділяють на демонстративні та правдоподібні (імовірні).

За кількістю засновків умовиводи поділяються на безпосередні та опосередковані.

68. Сутність людини в історико-філософському контексті. Есенційний та екзистенцій ний підходи до тлумачення сутності людини.

В умовах розвитку людства як світового співтовариства та суперечливості сучасного цивілізаційного процесу зростання інтересу до людини є універсальною тенденцією багатьох наук. Це завдання не може бути розв’язаним без виявлення категоріального каркасу людської цілісності, а це є власне справою філософії. Лише такі інтегровані комплексні знання про людину дають можливість віднайти відповіді на питання стосовно її сутності і походження, граничних засад буття, уяснити сенс життя, призначення, межі її свободи, осягнути її можливості і перспективи.

Щодо сутності й походження людини існувало багато концепцій – міфологічних, релігійних, наукових. За сучасними науковими поглядами, людина – це високоорганізована істота, яка має природну основу, але набуває і реалізує свою сутність лише в суспільстві. Людина здійснює активну, цілеспрямовану, осмислену трудову, предметно-практичну діяльність, застосовуючи при цьому створювані нею ж знаряддя праці, техніку. Вона має свідомість і самосвідомість, мову, розум, волю, певною (історично зростаючою) мірою свободу, яка проявляється в здатності вибору й самовизначення.

Людина – це суб’єкт діяльності й спілкування, пізнання, естетичного сприйняття та освоєння дійсності, істота творча, моральна, яка відповідає за свої вчинки. Формування й розвиток людини – є водночас формуванням й розвитоком суспільства, матеріальної і духовної культури, поза якою людина як така не може існувати.

Походження людини по-різному трактується релігією і наукою. Релігія виходить з ідеї креаціонізму (від лат. create – творити), тобто творення світу, всіх речей та істот Богом. Не відкидається і ідея космічного походження людини.

Наука доводить, що передумови виникнення людини складалися природним шляхом, оскільки наш світ має такі фізичні властивості, що в ньому можливе утворення складних систем і, – за певних умов, – живих організмів. Вважається, що поза природним добором, ймовірно, істотну роль відіграв такий біологічний фактор, як мутації, генетичні зміни, які вплинули на атомічні й фізіологічні характеристики, значно розширили можливості мозку. Питання про біологічні передумови виникнення людини, безперечно, ще потребує дослідження.

На завершальній стадії формування людини вирішальне значення мали вже не біологічні, а соціальні чинники: виникнення й розвиток трудової, предметно-практичної діяльності, розбірливої мови, перетворення стада передлюдей на первісний родовий колектив, заснований на екзогамії (така форма кровноспоріднених зв’язків, коли шлюби між близькими родичами неможливі) і на перших, спочатку ще напівінстинктивних, соціально-моральних нормах.

Розуміння сутності (природи) людини невід’ємно пов’язане з визначенням характеру взаємозв’язку і взаємодії природного, соціального і духовного в людському бутті.

Включеність людини у два світи – біологічний і соціальний – породила суперечку, яка ведеться давно й продовжується досі. Суть її така: яке з цих начал – біологічне чи соціальне – є визначальним для життя людини й суспільства. Спектр думок з цього приводу можна віднести до двох полюсів: біологізаторства й соціологізаторства.

Визначальною рисою біологізаторських концепцій є уявлення про людину як переважно природну істоту, чиє життя, поведінка, індивідуальні і суспільні якості та засади духовності обумовлені і визначаються біологічними факторами.

Соціологізаторські концепції людської природи ігнорують все біологічне в людині, її природні передумови, а також людську індивідуальність, від яких можна ніби відхилятись при вивченні людини. Остання мислиться лише як сирий матеріал, з якого можливо сформувати будь-яку людину в ім’я досягнення того чи іншого ідеалу.

Безліч генетично обумовлених, успадкованих анатомо-фізіологічних характеристик, природжена здатність до опанування мов: до мислення, структура нервової системи мозку та органів чуття, природжені певні особливості нервово-психічних реакцій, темперамент людини так чи інакше може піддаватись кореляції, впливу зі сторони соціальних умов, чи бути взагалі реалізованим лише в людському соціальному оточенні. Слід взяти до уваги і те, що всі цілі і мотиви поведінки людей, напрям їх думок, світоглядні, громадські і політичні позиції, моральні принципи пізнавальні, естетичні потреби і прагнення які в значній мірі характеризують людину є соціально зумовленими.

Безумовно, буття людини, її суспільна діяльність пов’язані з безкорисливим пошуком останньою істини, здатністю до морального вибору, до творчості, до переживань прекрасного. Ці чинники в поєднанні з глибинною самосвідомістю та волею свідчать про важливість і значимість пласту духовного в людині. Сприяючи становленню людського «Я», вони забезпечують повноту реалізації суб’єктом соціальних якостей.