51. Свідомість як філософська проблема.

Духовне здійснюється в людському бутті способом свідомості. Людина прилучена до світу духу завдяки тому, що їй притаманна свідомість.

Поняття "свідомість" з'являється в європейській філософії лишень у XVII сторіччі. До того духовне не мислилося ще принципово відмінним від матеріального, інакшим за способом свого здійснення буття.

В архаїчному суспільстві світ ще не поділяється на матеріальний і духовний, а лише на видимий та невидимий.

Давньогрецькі філософи хоча й позбулися вже безпосередньо-міфологічних уявлень про духовне, але мислили його ще як особливий витвір буття. Демокріт, наприклад, вважав, що ми бачимо навколишній світ завдяки "витіканню" з кожної речі найтонших атомів. Платон відкрив інобуття речей у вигляді ідей. Якщо вода може бути холодною або гарячою, може замерзнути або закипіти, то ідея води не має цих ознак, залишається незмінною. Матеріальне й духовне мисляться Платоном і Арістотелем ще як нерозривні.

Перехід до ідеї свідомості як достотного способу буття духовного було здійснено новітньою філософією в особі Рене Декарта. Це було здійснено завдяки відкриттю людської суб'єктивності й формулюванню самого поняття "суб'єкт". Суб'єкт – це носій активності, причина змін у бутті, не викликаних безпосередньо дією законів природи. Через свою здатність до цілепокладаючої діяльності людина є суб'єктом за самим способом свого існування. Отже, людина є буття, яке є суб'єктом. Завдяки цьому людина здатна протиставляти себе буттю, не виходячи за його межі; здатна утримувати в собі ціле буття в його дійсності й можливості, в його минулому й майбутньому, – залишаючись всього лише часткою цього буття.

Блез Паскаль усвідомив, що означає для людини нескінченність простору й часу, він жахнувся тієї несумірності людини й Всесвіту, що йому відкрилася. Й від остаточного розпачу його врятувало розуміння того, що в людині є здатність стати нарівні із Всесвітом. Тому він і визначив людину як тростину, що мислить.

Декарт декларує мислення не просто як одну з людських здатностей, як це було до нього, а як принцип ствердження самого буття: "Я мислю, отже, існую". Притаманні людині здатності мислити, почувати, воліти, уявляти, пам'ятати тощо поєднуються під проводом мислення й на грунті головної людської здатності – у цілісну суб'єктивну реальність. Це й є свідомість.

Саме так сприймалися й витлумачувалися пізніше міркування Декарта. Саме так розуміли й пояснювали Декарта Едмунд Гуссерль, Хосе Ортега-і-Гассетта інші філософи XX сторіччя.

Бути суб'єктивною реальністю – це найперша ознака свідо­мості. Отже, за своїм змістом свідомість – це екстракт буття. Буття репрезентоване в ній в ідеальних формах, до того ж звільненим від надмірностей, повторюваності й випадковостей.

Те, що природа "не заперечує" проти змісту свідомості, означає його принципову узгодженість з об'єктивним станом речей, із загальним ладом буття. Істина полягає в тому, що свідомість, попри свою приналежність суб'єктові, залишається виміром буття, зберігає, хоча й у своєрідних формах, свою укоріненість у бутті. Навіть Маркс і Енгельс, котрі наполягали на вторинності свідомості щодо буття, все ж визначали свідомість як "усвідомлене буття".

Зрештою, найяскравішим виявом пов'язаності свідомості з буттям є наявність у неї матеріального субстрату. Донедавна всі погоджувалися на тому, що матеріальним субстратом людської свідомості є мозок, точніше, активність великих півкуль головного мозку людини. Чимало людей ще й тепер осереддям свідомості вважають серце. Новітні ж дослідження екстраординарних виявів людських здатностей показують, що далеко не все у розмаїтому світі свідомості можна пояснити діяльністю мозку. Наприклад, Станіслав Грофф вважає, що телепатія, передбачення конкретних подій, поєднання в одній людині різних особистостей тощо стають можливими завдяки "підключенню" свідомості людини до якогось загальнопланетарного або навіть космічного інформаційного поля. Ця гіпотеза близька за змістом до поширення останнім часом антропософських ідей, зрослих на терені індійської релігійно-філософської традиції.

Мова – це не тільки зовнішній вираз змісту свідомості. Мова – це специфічне буття, яке стверджує свої закони на межі практичної діяльності та свідомості. Добираючи певні слова, можна впливати на свідомість людей у бажаному напрямку. Про це знали ще політики Стародавньої Греції. Визначний внесок у дослідження проблеми співвідношення свідомості й мови здійснив свого часу Лев Семенович Вигогський. Діючи як універсальний засіб спілкування, свідомість виявляє ще одну свою істотну здатність – бути механізмом накопичення, трансляції й перетворювання смислів.

Осмисленість – це п'ята суттєва ознака свідомості. Шостою ознакою свідомості, на яку недвозначно вказують усі попередні, - це її системність.

Узгодження співвідношення між свідомим та неусвідомлюваним стало завданням психоаналізу – розробленого Фрейдом та його послідовниками методу психотерапії. Згідно з Фрейдом, із сфери свідомого витісняється те, що суперечить нашим уявленням про належну поведінку, гідне життя, припустимі почування тощо.

Отже, неусвідомлюване характеризується Фрейдом переважно негативно: воно спричиняє тиск на свідоме, приховує в собі загрозу для нього, його треба у той чи той спосіб приборкати. Інший підхід виявив Карл Густав Юнг. Він звернув увагу на сталі структури неусвідомлюваного, незалежні від індивідуального життєвого досвіду. Вони дістали у нього назву архетипів. Згідно з Юнгом, це форми колективного несвідомого, які відіграють у культурі конструктивну організуючу роль.

Таким чином, розгляд свідомості в різних її структурних аспектах – з боку її компонентного складу й з боку рівнів її організації - переконує нас у тому, що це – цілісна система. Всі складові свідомості доповнюють і взаємно передбачають одна одну.

Є два підходи до розуміння самосвідомості. 1. Самосвідомість - це оберненість свідомості на саму себе, послідовне усвідомлення актів свідомості. 2. Самосвідомість - це усвідомлення самою людиною (або людською спільнотою) самої себе, свого становища у світі, своїх інтересів і своїх перспектив. Прибічники першої позиції наголошують на тому, що у кожному вияві свідомості присутнє самозасвідчення усвідомлюючої активності суб'єкта. Прибічники другої позиції наполягають на тому, що дійсна самосвідомість є самозасвідченням смислового центру свідомості.

За часів Платона й Арістотеля перед прийняттям серйозних рішень греки ще зверталися за порадою до Дельфійського оракула. Римські полководці не починали битви, якщо ворожіння жерців віщувало поразку. Сперті на авторитет надприродного, свідчення шамана, оракула, жерця додавали людям впевненості в їхніх діях, власне компенсували їм нестачу самосвідомості. Християнство ж, впровадивши обов'язкову для кожного віруючого сповідь, тим самим зажадало від кожної людини, щоб вона була носієм розвиненої самосвідомості. Адже сповідь передбачає, а головне - розвиває в людині здатності, які є фундаментальними для самосвідомості: самоаналіз, самооцінку, самовибудову (каяття).

Позарелігійними механізмами розвитку людської самосвідомості й закріплення його здобутків стали мистецтво й філософія.