3. Життєвий досвід:

В неділю всі школярі зібралися на стадіоні. Відбувався футбольний матч між двома класами: сьомим і восьмим. Кожен думав про перемогу, адже на них дивляться батьки, друзі, вчителі. Через хвилину вже потрібно починати, але хлопці з сьомого класу чимось дуже занепокоєні. Не прийшов Андрій і ніхто не знає, що з ним сталося. Адже він найбільше хотів перемогти.

- А можливо ще прийде, ще хвилина. Без нього не переможемо, він найкраще за всіх грає - розмовляють між собою семикласники.

Хвилина, ще хвилина - Андрія надалі немає і немає надії, що він ще прийде. Потрібно розпочинати матч. На початку все йшло добре, але пізніше... Переміг восьмий клас.

Наступного дня „переможені„ були в поганому настрої, всі говорили про Андрія, що він зрадив, вдавав, що хвилюється за цей матч, і взагалі, що це через нього вони програли. Під час цієї бурхливої розмови до класу зайшов Андрій, його ніхто не зауважив. Він сперся на стіну і мовчки слухав. Перша його побачила Катя.

- Дивіться, прийшов Андрій!

Настала глибока тиша, кожен дивився на Андрія. Всі зауважили, як змінився вигляд його обличчя - був дуже втомлений, блідий, мав червоні очі. За хвилину тиші вони почули тихий голос.

- Вибачте, мені дуже шкода­, що ви не перемогли, але я справді не міг прийти.

- Як це ти не міг прийти, не обманюй, ти просто не хотів - накинувся на нього Віталик. Тобі було байдуже - чи ми переможемо, а може ти хотів показати, що ми без тебе програємо?! Так і сталося, можеш радіти.

- Я говорю правду - промовив Андрій - тієї ночі мою маму забрала швидка допомога... Серце, в неї хворе серце, а ви ж добре знаєте, що ми живемо лише удвох. Цілу ніч лікарі боролися за її життя, і я був біля неї. Я не міг її залишити, можете це зрозуміти - не міг! В його очах з’явилися сльози.

- Повірте мені!

Гнів, незадоволення десь зникло. Всі зрозуміли, що довелось пережити Андрієві тієї ночі.

- Я тобі вірю - сказала Оксана.

- А як зараз почуває себе твоя мама? - запитала Катя.

- Зараз трошки краще, тому я вже міг прийти до школи.

Трохи не сміло підійшов Віталик, протягнув руку:

- Вибач, що я так тобі сказав. Це нічого, що ми програли, наступного разу переможемо.

Всі повірили Андрію.

- Віримо... віримо... - було чути в цілому класі.

На обличчі Андрійка з’явилась посмішка.

- Дякую! - відповів він.

В різних ситуаціях нашого життя необхідна віра. Ми не одинокий острів, ми живемо в спільноті. Маємо родину, в школі – клас, друзів. І як думаєте, чи ми були б щасливі, якби нам вірив лише хтось один, а інші не вірили? Андрій дуже хотів, щоб йому повірив весь клас.

Подібно є з вірою в Бога. Потрібно, щоб кожен з нас, особисто, увірував в Бога. Він спасає нас не поодинці, але в спільноті, в Церкві, яку заснував Ісус і тому ніхто не може вірити сам. Ніхто не дав віри сам собі, так як ніхто не дав сам собі життя. Ми б не могли вірити, якби нам хтось не передав віри, якби не було б когось, хто нам допомагав вірити, вів нас. Сьогодні будемо говорити про віру всіх нас.

4. Запис теми:

В СПІЛЬНОТІ ВИЗНАЄМО ВІРУ В БОГА