3. Ситуаційний підхід до менеджменту

Сучасна науково-технічна революція призвела до того, що внутрішня і зовнішнє середовище організації, на противагу раніше, порівняно плавному, розміреного і цілком певного ходу подій, весь час стрімко, різко і в самих несподіваних напрямках змінюється. Нові реалії відбив ситуаційний підхід до менеджменту, який, втім, не виключає старі підходи. Його основи заклав Г. Деніссон, який стверджував, що застосування різних методів управління обумовлено ситуацією, тобто конкретним набором обставин, які в даний час або в майбутньому суттєво впливають на стан організації. Відповідно до ситуаційних підходом управління є відповідь на вплив цих обставин. Його завдання полягає в їх аналізі, підборі відповідних прийомів і методів вирішення виникаючих проблем з урахуванням системної взаємодії внутрішнього і зовнішнього середовища (на чому він робить акцент), обмежень, кваліфікації менеджерів, прийнятого стилю керівництва. Передбачається, що керівник повинен правильно розуміти ситуацію, фактори, її визначальні, індивідуальне та групове поведінку людей;бути знайомий зі стилями і методами управління, ймовірними наслідками їх застосування, вміти вибрати найбільш підходящі прийоми (у тому числі мінімізують побічні ефекти), що дають максимальний результат. Зрозуміло, що реалізація ситуаційного підходу вимагає від менеджерів глибоких знань, уміння швидко орієнтуватися в мінливій обстановці, організовувати підлеглих. Ситуаційний підхід тісно пов'язаний з концепцією стратегічного управління, біля витоків якої стоїть великий американський фахівець у цій сфері менеджменту І. Ансоффа.

Контрольні питання:

1. Виникнення управлінської думки.

2. Вчені, які займалися вивченням управлінської думки з 18 ст. до н.е. до 15 ст. н.е.

3. Сучасні концепції менеджменту.

4. Концепція маркетингу Оуена.

5. Основні парадигми концепції менеджменту Беббіджа.

6. Обов’язки керівника за Бернардом.

7. Концепції менеджменту 20 століття.

8. Теорія менеджменту за Юром.

9. Сутність ситуаційного підходу до менеджменту.

10. Зв’язок ситуаційного підходу до менеджменту зі стратегічним управлінням.

Тема 2. Теоретичні основи управління

1. Сутність, види і завдання управління.

2. Управлінський процес і його елементи.

3. Технології соціального управління.

4. Ефективність управління.

1. Сутність, види і завдання управління

Менеджмент є особливою формою управлінської діяльності, тому, перш ніж говорити про нього, потрібно познайомитися з керуванням як таким. Термін «управління» стався від староруської слова «управа», тобто здатність з чимось керуватися. У загальному значенні під ним розуміється діяльність з упорядкування процесів, що протікають в природі, техніці та суспільстві, усунення їх ентропії (дезорганізації),зниження невизначеності та приведення в потрібне стан з урахуванням тенденцій їх розвитку та зміни середовища (для різних її типів потрібні свої способи керування).Іншими словами, управління повинне забезпечувати впорядкованість відповідної системи, її цілісність, нормальне функціонування і розвиток.

Управління буває природничим, технічним і соціальним.

• Природне керування направлено на процеси, що протікають в природі, наприклад розвиток рослин, рух водних потоків і т. д.

• До технічного відноситься керування рукотворними об'єктами, скажімо автомобілем, прокатним постави та ін.

• Об'єктом соціального управління є люди, їх відносини, поведінку. Кожна людина має індивідуальним характером, особистісними якостями, психологічними особливостями і т. д. Тому його реакція на управлінський вплив буде суб'єктивна і не завжди передбачувана, а отже, соціальне управління не може бути чисто раціональним (у чому його найважливіша відмінність від технічного).

Це ставить особливі вимоги до його методів, їх різноманітності, унікальності, індивідуалізації, розумному поєднанню формальних і неформальних норм і правил, використання особливих механізмів впливу на людей (субординація, контроль, стимулювання та ін.).

Соціальне управління сьогодні може бути розцінена з таких підстав:

• за рівнем (людство; держави; регіони; галузі, організації, їх частини (підрозділу), групи людей, індивіди);

• за сферою (державне, політичне, господарське та т. п.);

• за змістом (загальне управління; управління організацією технологічних процесів; управління людьми; управління інформацією; управління поведінкою фірми на ринку; управління трансакціями, наприклад закупівлями, збутом, укладанням контрактів; управління фінансовими потоками та ін.);

• за джерелом основоположних рішень - зовнішнє (нав'язане) або ініціативне (внутрішнє) управління, а також самоврядування;

• за способом здійснення управлінського впливу - особисте або довірче (через посередників, документи);

• за методом вироблення управлінських рішень - науковий (рішення приймаються на основі спеціальних досліджень) або емпіричне (виходячи з узагальнення поверхневих фактів і явищ);

• по обумовленості прийнятих рішень - ситуаційне (з урахуванням що складається стану справ) або стратегічне, реалізує заздалегідь заплановані дії;

• за способом взаємодії із середовищем - адаптивне (пристосовуються до неї) або конкурентне (нав'язує власну лінію);

• по спрямованості (на процес, на результат, на запобігання майбутніх проблем). Особливою різновидом соціального управління є господарське. Воно сформувалося у зв'язку з необхідністю координації виробничої діяльності людей.

Господарське управління вирішує два завдання:

• оперативна (тактична) полягає:

  • у забезпеченні умов поточної діяльності фірми;

  • у відновленні постійно порушує рівновагу між окремими її елементами, між нею в цілому і зовнішнім середовищем;

  • в організації діяльності працівників щодо досягнення поставлених цілей;

    • стратегічна забезпечує розвиток і вдосконалення фірми, переведення її в якісно і кількісно інший стан.

Історія знає кілька типів господарського управління. Традиційне було властиве докапіталістичний епосі, покоїлося на звичаях, слабо регламентувалося правилами і процедурами, не мало правових основ. Управлінські функції здійснювалися главами патріархальних родин, майстрами тощо на основі особистої влади. Підприємницьке управління виникло в епоху зародження капіталізму, здійснювалося власником по відношенню до найманим працівникам. Як і традиційне, воно нічим не регламентувалося. В індустріальну епоху виникло менеджерське управління, відокремлене від власності, що здійснювалося спеціально підготовленими й навченими управлінцями, які створюють ієрархію. На її вищих рівнях приймаються спільні рішення, а на низових-відбувається керівництво людьми і виробничими процесами. У постіндустріальну епоху його змінило системне управління, в якому брали участь не тільки менеджери, але і фахівці, а також частково допоміжний персонал. У інформаційну епоху системне управління, мабуть, буде поступово переростати в самоврядування. Менеджерське і системне управління, а почасти і самоврядування повинні бути інституціонального (офіційно визначатися права і обов'язки учасників, їх відповідальність і т. д.).