1.Українська граматика б.Грінченка

Борис Дмитрович Грінченко (1863-1910)— видатний український громад­ський діяч, поет, письменник, теоретик і практик у галузі шкільної освіти, автор чотиритомного «Словаря української мови», який і досі вважаєть­ся неперевершеним. Учителював у сільській школі, разом із дружиною Марією Гладиліною опікувався справою відродження національного характеру освіти, наданням права дітям навчатися рідною мовою. У своїх художніх і педагогічних творах гостро критикував сучасну йому школу, обстоював демократичний підхід до побудови навчального процесу («Якої нам треба школи»), створення доступних для дітей народу книжок та підручників.

Разом із дружиною створив підручники для народних шкіл, зокрема для початкової освіти дітей: «Рідне слово», «Українська читанка», «Українська граматка до науки читання й писан­ня», яка складалася з 3 розділів: букварної части­ни, «читання після азбуки» та зразків каліграфії. В оповіданні «Дзвоник», присвяченому І. Я. Франку, змалював жахливий стан дівчинки Наталі, яку віддали до сирітського будинку, відірвавши від рідного села, від простих людей, які її оточували, від рідної природи й передусім від рідної мови.

2. С.Ф.Русова про дитячий садок.

С. Ф. Русова(1856-1940) — видатний український громад­ський діяч, письменниця, теоретик і практик у галузі суспільного дошкільного виховання кінця XIX — початку XX ст. її діяльність охоплює різ­ні періоди та напрями: практичну роботу в дитя­чому садку, видання «Букваря» та інших на­вчальних посібників для початкової школи, ви­кладання у Фребелівському жіночому педагогіч­ному інституті, керівництво Департаментом позашкільної і шкільної освіти при Міністерстві народної освіти УНР. У 1919 р. у складі Міністерства С. Ф. Русову було евакуйовано до Кам'янця-Подільського, де вона викладала у Пер­шому українському університеті, а в 1921 р. вона емігрувала до Львова, згодом до Чехії. В роки еміграції викладала в Українському вищому педа­гогічному інституті ім. М. Драгоманова у Празі, проводила велику громадську та просвітницьку роботу, очолювала Українську жіночу раду за кордоном. Значне місце в її діяльності відводить­ся педагогічній творчості, зокрема теоретичній розробці питань українського національного дитячого садка, побудови в ньому педагогічного процесу, забезпечення національного характеру виховання тощо.

Основні праці С. Ф. Русової в галузі дошкільного виховання: «Дошкільне виховання» (1918), «У дитячому садку» (1919), «Теорія і практика дошкільного виховання» (1924), «Нові методи дошкільного виховання» (1927).

Дошкільне виховання

Найдорожчий скарб у кожного народу — його діти, його молодь, й що свідоміше робиться громадянство, то з більшою увагою ставить­ся воно до виховання дітей, до забезпечення їм найкращих умов жит­тя. Дитина взагалі являє собою таку ніжну істоту, на яку впливають дуже тяжко всі несприятливі обставини життя, як фізичні, так і мо­ральні. Раніш дотримувалися такої думки, що виховання починається зі школи, й поки дитина не має шкільного віку, доти не потребує нія­кого виховання. Проте за останній час психологія виясняє, що такий

погляд дуже шкідливий й неправдивий, бо всі нахили дитини, її здо­ров'я, її характер — усе це розвивається, бере напрям і зміцнюється у перші роки життя і в 8 літ вже дитина має свої сталі звички, погані чи добрі, — в залежності від оточення, свою волю й свої змагання, з якими вже нелегко боротися в школі, бо легше не дати вкорінитися тому чи іншому почуттю, аніж його поборювати, коли воно уже зміц­нилося. Тим-то тепер наука про виховання вимагає найбільшої уваги до самого ніжного віку дитини, вимагає, щоб утворена була навкруги така атмосфера, в якій могли б вільно розвиватися всі здібності дити­ни, всі її добрі почуття і нахили, і щоб не мали змоги зростати злі й негарні. Душа дитини в роки од 2 до 7 найбільш чула й вразлива і в цей час найкраще треба ЇЇ плекати й пильнувати, щоб і серце, й воля, і розум, а також і тіло розвивалися цілком нормально.

Тим-то тепер і звернено найпильнішу увагу на перше дитинство, до 8 років: в ці літа діти найбільш набираються вражень і треба цим вра­женням дати лад, збудити всі здібності й викликати самостійну думку, щоб обробити всі враження, задовольнити потребу активності й вихова­ти добрі соціальні почуття. За цей період дитина пізнає більше, ніж може узнати за пізніші роки, — вона навчається координувати свої ру­хи й володіти ними, а також опановувати свої емоції. Зрозуміло, що при цьому бажано мати коло дитини свідому, розвинену особу, яка знала б, як керувати вихованням, і добре розуміла б психологію дити­ни. Найкращим таким керманичем мусить бути рідна мати дитини — природна вихователька своїх дітей, яка іншого разу і без наукової під­готовки, одним інстинктом вміє читати в дитячій душі й розуміти її.

Але взагалі сучасний склад родинного життя мусить змінитися, пе­ретворитися на свідомий рівноправний кооператив, в якому і батько, й мати, й діти несуть кожний свій обов'язок, свою працю, й мають свою волю, але всі об'єднані одним спільним шуканням добра й прав­ди. В такій родині діти виростатимуть в згоді з батьками, й не буде страшних явищ самогубства серед молоді, які стали такі численні за останні роки. Залежно від поступових соціальних умов родинний склад трансформується, а поки що треба, щоб громадянство прийшло на допомогу батькам, та й самі родини мусять єднатися в спілки, в товариства, щоб вільно виховувати дітей маленькими гуртками, тісно зв'язаними з родиною своєю, щоб ці маленькі товариські дитячі охо-ронки ставали справді наче кладками-мостами, перекинутими від тісно-родинного кубелечка до широкого шкільного осередка. Так ви­магає життя, висуває потребу в негайній організації громадських ін­ституцій задля виховання малих діток — т. зв. «яслів», дитячих садів-охоронок, майданів і т. ін. А обік з тим народилися й науково-педаго­гічні організації задля підготовки того педагогічного персоналу, який мусить заміняти дітям матір, родину й виховувати відповідно до вимог науки. Ідея різноманітних дитячих організацій охопила усю Європу, Америку, Японію й інші країни. Понад усе поширені вони в Америці.

В одному Цюріху вже понад 60 народних дитячих садків, у Пари­жі понад 100 материнських шкіл та кілька десятків дитячих садків, у Нью-Йорку й взагалі в Америці у великих містах майже всі діти мо­жуть користуватися громадськими дитячими садками. В Росії ідеї Фребеля набули поширення ще з 70-х років панею Симонович, яка мала в Петербурзі свій перший дитячий садок задля панських дітей. Демократизувалися ці ідеї лише в XX столітті й виявилися цілою низкою народних дитячих садків по містах задля вуличних дітей. Складалися товариства дошкільного виховання в Петербурзі, Москві, Києві й інших містах. Однак довгий час у цих дитячих садках пану­вала суто імітативна, запозичена в німців система формальних заба­вок. Бракувало добре підготовленого персоналу, не було своєї життє­вої педагогіки. У нас на Україні дошкільне виховання почало ставати національним й утворюватися на певному ґрунті лише за часів остан­ньої війни з 1914 р., коли викинуто було на вулицю велику силу ді­тей, яким треба було дати притулок і хоч абиякий рідний осередок і такі умови виховання, що підготували б їх до майбутнього самостій­ного життя.

Такими умовами дошкільного виховання стають вимоги найближче з'єднати перші дитячі організації з родинним життям, з тими обстави­нами, серед яких дитина зростала вдома і які вона рада зустріти в ди­тячому садку. До цього часу школа й родинне життя були такі проти­лежні, що дитина, мов через безодню, плигала зі свого рідного ото­чення в цілком чужу школу, де все їй було незрозуміле: й мова, й відносини, й наука. На все рідне, що зоставалося по той бік безодні, клалося темне тавро — до нього ставилися в офіційній школі з пре­зирством. Навпаки, сучасне дошкільне виховання є міст, що переки­дається між школою й родиною, а також між селом та дитячим сад­ком. Усе виховання будується на пошані до особи дитини; до неї ви­хователь підходить не з чимсь виготовленим зарані, чужим, штучним та ще й обов'язковим. Ні, дитині дають вільно себе виявляти, а вчи­телі придивляються до всього, що діти принесли із собою з дому, сил­куючись розвинути якнайкраще все добре й не давати зміцнитися по­ганому. Навкруги в дитячому садку мусить бути все рідне, що нага­дує їй знайомі хатні обставини з найкращого боку; мусить лунати її рідне слово, рідна музика й поезія.

Український дитячий садок

...Який же має бути український дитячий садок, як маємо його закладати? Відома річ, він має організовуватися на підставах науки, відповідно до сучасних певних принципів психології і педагогіки. Ра­зом з цим він має бути весь пройнятий національним духом нашого народу, має закладатися так, як колись закладалася наша національ­на школа в XVI в., на цілком демократичному ґрунті, цей ґрунт — праця, невпинна праця, яку не покладаючи рук робить наш народ, споконвіку годуючи своїм хлібом і близьких сусідів, і далекі сучасні народи. Ця праця — хліборобство — вимагає, щоб наші діти стояли якнайближче до природи, щоб вони знайомилися з нею не по мале­сеньких садках, обгорожених мурами, які тішать бідноту Риму, а се­ред залитого сонцем простору степу. Тепер і в Західній Європі бере верх такий педагогічний напрямок, щоб дітей якомога більше вихову­вати поза містами, на фермах, по селах. Такого напрямку маємо три­матися і ми, українці, як народ більш селянський, аніж міський. Друга риса, яка відрізняє наш народ, то його естетична творчість, — вона упродовж віків виявлялася і в творах словесних, і в пісні, і в орна­менті, і в будівництві. Це такий фактор, який має впливати на розви­ток наших дітей, щоб найкраще викликати і у них творчі сили в цьо­му ж напрямкові. Природознавство і мистецтво займуть велике місце в початковій освіті наших діток. Щодо морального виховання, ми і тут маємо зважати на ґрунтовні риси національної вдачі, якою склало її і фізичне оточення, й історія. Українець індивідуаліст за своєю природою, гуморист не з останніх; разом з цим він ще мало розвине­ний в громадському напрямку — у нас, на жаль, склалися такі при­слів'я: гуртове —чортове та моя хата скраю. Індивідуалізм має велику красу, він випещує якнайглибше ті здібності, ті моральні особисті си­ли, якими обдарувала природа людину. Але щоб індивідуалізм не пе­реходив в абсентеїзм, в морально-громадський сепаратизм, треба з перших свідомих кроків дитини направляти її до громадянства, до спільної праці, до щирого товариства. Цього можна досягти, коли са­мо гуртування дітей не буде провадитися виключно зовнішніми засо­бами — за віком дітей, за намірами садівниці, за завданнями праці, а будуть гуртки дитячі помалу складатися відповідно до зносин дітей між собою, їх розвитку і нахилів. Перегуртування можуть повставати інколи в зв'язку з новими товаришами, із з'ясуванням здібностей ді­тей. Такі гуртки будуть задовольняти дитячу потребу в товаристві, в приятелюванні, розворушать ці почуття і підготують дитину до щи­рих стосунків, до громадянства, до громадської роботи, для всіх од­наково обов'язкової.

Ще одну національну рису матимемо на увазі: українець вихова­ний на широкому просторі степу, серед його ясної краси, непорушної величної тиші в своїх довгих мандрівках за часів козакування і чума­кування, за часів самотньої хліборобської праці,— українець звик придивлятися до цього бел. чтрю, кшетля'й -с/уртю, звик прислухатися до мовчазної тиші, повної таємничих звуків, наче зітхань (див. казку про Сопілку), наче придушеного стогону з-під високих могил. Це все дає українцю настрій релігійний, як у народа-хлібороба, настрій філософський; це теж зобов'язує нас у дошкільному вихованні не зрі­катися релігійних настроїв наших діток і не нехтувати ними...

Творчі сили дітей в українськім садку мають бути найкраще збуд­жені теж національним матеріалом, цебто таким, який в тій чи іншій місцевості більше поширений — глина, дерево, хліборобство, пасіч­ництво, годівля шовкової гусельні, виробка шовку-сирцю; діти мають багато малювати, вишивати усього нашого шитва — і мережку, і на­стілку, і хрестиком, і т. ін. В садку має лунати наша гарна українська пісня. В ньому буде широко розвиватися рідна мова і в творах сло­весних самих дітей, і в оповіданнях керівниці.