1. Короткий нарис з історії української дошкільної педагогіки.

Питання початкового сімейного виховання стояли перед суспіль­ством упродовж усього історичного шляху розвитку Української дер­жави і розв'язувалися залежно від економічних та соціальних умов того чи того періоду.

Так, ще в східних слов'ян у V —VI ст. н. є. склалася практика раннього виховання, що було визначено трьома основними етапами: періодом баяння — від народження до 1,5 — 2 років; пестування -1,5 — 5 років; періодом набуття трудових навичок та привчання до моральної поведінки — 5—10 років. За часів Київської Русі (IX — XII ст.) сімейному вихованню та початковій освіті дітей приділяла­ся велика увага. З виникненням писемності, створенням першої абет­ки («кирилиці»), відкриттям шкіл, особливо перших жіночих, пи­тання виховання у дітей моральних якостей, прагнення до праці, по­ваги до батьків та людей похилого віку набувають дедалі більшого значення.

Перші педагогічні положення, узагальнення практики виховання знаходимо у педагогічних пам'ятках того часу — «Ізборнику», скла­деному Ізяславом, «Повчанні Володимира Мономаха дітям». Ці тво­ри просякнуті любов'ю до дітей, турботою про їхній розвиток. Голов­не, до чого треба привчати дітей, — стверджується в них, — це пра­ця, любов до Батьківщини.

Значний вплив на розвиток педагогічної теорії справила епоха Відродження (в Україні — XVI —XVII ст.), за якої склалися нові

традиції сімейного виховання, особливо в напрямі фізичного загарту­вання дітей, виховання в них національних почуттів, поваги до лю­дей, милосердя тощо. Цікавий досвід щодо цього існував у Запорозь­кій Січі.

Особлива роль у розвитку української дошкільної педагогіки та педагогічної думки в цілому належить вітчизняному педагогу Кос­тянтину Дмитровичу Ушинському. Хоча педагогічна діяльність К. Д. Ушинського була пов'язана із Санкт-Петербургом, іншими містами Росії, його педагогічні праці, навчальні посібники «Рідне слово», «Дитячий світ», участь у створенні системи шкільної освіти, співробітництво з тогочасними українськими педагогами великою мі­рою вплинули на розвиток прогресивних начатків в українській пе­дагогіці. Тому не можна вважати К. Д. Ушинського суто російським чи суто українським педагогом. Він є вітчизняним педагогом, «справді народним педагогом», як писав про нього його послідовник Л. М. Модзалєвський.

Вплив К. Д. Ушинського на розвиток педагогічної думки в Украї­ні був настільки значний, що ціла плеяда громадських діячів та педа­гогів (М. П. Драгоманов, Т. Г. Лубенець, X. Д. Алчевська, М. О. Корф, Б. Д. Грінченко та ін.) пропагували його ідеї, використовували на­вчальні книги в українських школах, хоча на той час вони були забо­ронені царським урядом.

К. Д. Ушинського по праву вважають фундатором дошкільної педагогіки як в Україні, так і в Росії. Вчений розробив наукову тео­рію дитячої гри, основи початкового навчання дітей, засоби залучен­ня їх до праці, до суспільного життя. Проте особливою заслугою К. Д. Ушинського є розробка ідей народності у вихованні дітей до­шкільного віку, використання у виховному процесі народних звича­їв і традицій на засадах рідного слова, рідної мови. Думки славетно­го педагога, його висловлювання про рідне слово є актуальними й понині.

Значне місце у формуванні демократичних засад української педагогіки посідають українські демократи другої половини XIX — початку XX ст. Тарас Григорович Шевченко, Леся Україн­ка, Іван Якович Франко. У своїх працях, публіцистичних ви­ступах, поетичних творах для дітей і про дітей вони палко пропагу­вали ідеї народного виховання, обстоювали право народу на освіту дітей.

Великому Кобзареві — Т. Г. Шевченку — освіта здавалася першо­рядним завданням суспільства на шляху до нового устрою. Він склав перший буквар для дітей народу (1861), за допомогою якого споді­вався навчити маленьких українців рідної мови і дати ї^і початкову освіту.

Українські демократи виступали з критикою тогочасної системи виховання та освіти («Грицева шкільна наука» І. Франка, нарис «Школа» Лесі Українки), брали участь у заходах на підтримку на­родної школи, головними завданнями якої вважали забезпечення все­бічного розвитку дітей та виховання їх на національних засадах рід­ною мовою.

Значну роль у розвитку початкового навчання дітей відіграли пе­дагогічна діяльність та погляди українського письменника і просвіти­теля Бориса Дмитровича Грінченка. Його літературна, громад­ська, педагогічна діяльність були спрямовані на обстоювання народ­ної школи, рідної мови, надання дітям можливості гармонійного роз­витку .

Автор чотиритомного «Словаря української мови» вважав ство­рення тшзучндата? діл я початкової народної школи першорядним зав­данням. Його книги «Українська читанка», «йдаіглкпж», «Україн­ська граматка до науки читання й писання» й досі викликають інте­рес педагогів та батьків, які прагнуть виховувати своїх дітей рідною мовою.

Загалом громадське життя другої половини XIX — початку XX ст. в Україні позначене діяльністю таких педагогів та освітніх діячів, як М. П. Драгоманов, Т. Г. Лубенець, М. О. Корф, П. О. Ку­ліш, М. М. Коцюбинський, X. Д. Алчевська та інших, що спри­яло самобутності української системи освіти та початкового вихо­вання.

Щодо громадського дошкільного виховання особлива роль у роз­робці засад національного дитячого садка належить Софії Федорів­ні Русовій. У своїй педагогічній діяльності та підготовці педагогічних кадрів (викладання у Фребелівському жіночому педа­гогічному інституті), у педагогічних працях («Дошкільне вихован­ня», «У дитячому садку», «Теорія і практика дошкільного вихован­ня») С. Ф. Русова постійно прагнула до створення національних за­сад для початкового виховання, палко обстоювала ідеї навчання рід­ною мовою, самобутності українського дитячого садка. Свої ідеї вона втілювала у життя і під час нетривалого перебування на посаді керів­ника Департаменту дошкільної та позашкільної освіти в уряді УНР, такої самої позиції дотримувалася й у подальшій своїй діяльності за кордоном.

Погляди С. Ф. Русової до кінця 80-х років минулого століття були маловідомі, діяльність замовчувалася. Лише на початку 90-х років во­ни отримали визнання. Нині за методикою С. Ф. Русової створено дошкільні заклади, вийшли друком її твори.

Велику роль у справі громадського дошкільного виховання в Ук­раїні на початку XX ст. відіграла голова Київського товариства на­родних дитячих садків, головний редактор журналу «Дошкольное воспитание» (видавався російською мовою протягом 1911 — 1917 рр.) Наталія Дмитрівна Лубенець. Вона проводила широку просвіт­ницьку й організаційну роботу зі створення народних дитячих садків, вивчала зарубіжний досвід, зокрема системи Ф. Фребеля та М. Мон-тессорі, ознайомлювала дошкільних працівників з їхньою методикою виховання, викладала у Фребелівському жіночому педагогічному ін­ституті. Подальша діяльність Н. Д. Лубенець за радянських часів маловідома і продовжує викликати інтерес дослідників її діяльності та педагогічної спадщини.

Психологічні основи дитинства та виховання дітей дошкільного ві­ку розробив на початку XX ст. видатний психолог і педагог Василь Васильович Зеньківський, який у працях «Психологія дитин­ства» і «Соціальне виховання» заклав підвалини розвитку дітей з урахуванням їхніх психофізіологічних особливостей, виходячи з філософських позицій про єдність душі і тіла людини.

Високо оцінюючи значення у розвитку особистості раннього віку, вчений обстоював створення якомога ширшої мережі організованих дошкільних закладів, що не лише сприятимуть розвиткові дітей, а й стануть «позитивним явищем у розвитку самого суспільства».

Українська дошкільна педагогічна наука пройшла тривалий і складний шлях. Здобутки багатьох прогресивних діячів і педагогів значною мірою сприяли створенню та розвитку сучасної теорії і прак­тики дошкільної освіти в Українській державі.