84. Онкогенні віруси. Вірусний канцерогенез.

онкогенний потенціал обумовлений наявністю зворотної транскриптази (РНК-залежної ДНК-полімерази), що забезпечує утворення з вірусної РНК ДНК-геномного провируса.

Спочатку під контролем зворотної транскриптази в цитоплазмі клітини відбувається перетворення вірусного РНК-геному в неінтегрована лінійну ДНК. В ході цього процесу відбувається дуплікація послідовностей РНК, після чого ДНК приймає кільцеву, замкнуту форму.

Потім вірусна ДНК інтегрується в клітинний геном. Вбудовування визначає повторювані LTR-[от англ.[ong terminal repeat, длинные концевые повторы]послідовності, що є на кінцях провируса.

За рахунок інвертованих комплементарних повторів на кінцях LTR-послідовності проявляють властивості транспозони і вставних елементів. Після інтеграції в хромосоми клітки вірусна ДНК стає матрицею для синтезу вірусного РНК-генома та вірусної іРНК.

У рідкісних випадках може відбуватися випадковий «захоплення» ретровірусом регуляторного клітинного протоонкогена. Сам ген не використовується в життєвому циклі вірусу, але може кардинально впливати на долю клітини.

Вірус, Який захопив клітинний Протоонкоген, стає опс +-вірусом, і його легко виявити по трансформує ефекту на інфіковані клітини, які починають бурхливо розмножуватися.

Онкогенні ретровіруси викликають розвиток пухлин трьох груп: солідних пухлин (сарком і раків), гострих лейкозів (лімфом, мієлобластів) і хронічного лімфоїдного лейкозу.

На підставі морфологічних і антигенних відмінностей онкогенні ретровіруси розділені на п'ять типів: А, В, С, D і Т-лімфотропні віруси.

Найбільше кількість онкогенних вірусів відносять до типу С (викликають лімфоретікулярной новоутворення). За своїм онкогенного потенціалу всі відомі онкогенні ретровіруси поділяють на дві розмежовані групи:

Високоактивні опухолеродние віруси, Що індукують неопластичні захворювання з коротким інкубаційним періодом (наприклад, вірус саркоми Рауса).

Віруси з помірною активністю, Що викликають розвиток неоплазій після тривалого латентного періоду (наприклад, HTLV).

За рідкісним винятком всі віруси першої групи - Двокомпонентні і складаються з вірусу-помічника і дефектного вірусу, відповідального за патогенність (див. також главу 5hB відміну від ДНК-вірусів, більшість ретровірусів щодо нешкідливо для клітини-хазяїна. Для більшості ретровірусів характерна висока специфічність по відношенню до чутливих клітин, і лише деякі з них можуть інфікувати клітини різних видів тварин.

За характером поширення серед господарів виділяють екзогенні та ендогенні ретровіруси

85. Поксвіруси, загальна характеристика.

До родини поксвірусів відносяться великі складно збудовані віруси. Віріон має форму неправильного чотирикутника, нуклеокапсид покритий внутрішньою оболонкою, з обох сторін містять латеральні тільця. Цей комплекс покритий зовнішньою оболонкою ліпопротеїновою оболонкою. Розміри вібріона – 200 – 250 нм, після спеціальної обробки їх видно в оптичні мікроскопи як «елементарні тільця». До поксвірусів відносяться вірус натуральної віспи, віспо вакцини, віспи мавп та поксвіруси різних тварин. Віруси культивуються на тваринах при нашкірному заражені, в культурі клітин, викликаючи ЦПД. Мають гемаглютинуючу дію. У курячих ембріонах утворюють бляшки на ХАО, форма, розміри, вигляд бляшок характерні для кожного віруса.

Вірус проникає в клітини слизової оболонки верхніх дихальних шляхів і після розмноження по лімфатичній системі переноситься в регіональні лімфатичні вузли. В них відбувається подальше розмноження вірусу і наступає первинна вірусемія яка приводить до інвазії ретикулоендотеліальної системи. Починається інтенсивне розмноження вірусу, що призводить до вторинної вірусемії. Після цього вірус накопичується в епідермісі і викликає ураження шкіри. З появою висипу хворий стає заразним. Захворювання розвивається після інкубаційного періоду 8-18 днів і починається раптовою лихорадкою, головним болем, болем в м'язах, прострацією та появою характерного висипу. Висип проходить стадії макули, папули, везикули, пустули і завершується утворенням рубця – все це за 3 тижні.

Натуральна віспа передається повітряно-крапельним шляхом, зараження наступає при контакті з хворим. Зараження може також відбутися через предмети побуту та одяг хворого тому, що вірусу характерна стійкість до зовнішнього середовища. Хворий заразний протягом всього періоду хвороби, та найбільш всього в період перших 8-10 днів.

Епідемії виникають в багатьох країнах але головними є Південно-Західна Азія (Індія, Пакистан, Бангладеш). В СРСР віспа була ліквідована в 1936 р., проте і після цього вона не одноразово заносилася з сусідніх країн (Іран, Афганістан).

Господар: як хребетні (в тому числі людина), так і безхребетні. Легко передається від тварини до людини (зоонози).

Географічне розповсюдження: по всьому світі.

Топізм: епітеліальні тканини (особливо респіраторної системи)

Для лікурання крім патогенетичної та симптоматичної терапії, використовували хіміотерапевтичний препарат із группи β-тіосемикарбазонів – метисазон. Його ж приміняли для профілактики.

Однак основним засобом за допомогою якого була досягнута перемога над віспою була віспяна вакцина запропонована в 1796 році. Звичайно в наш час препарати віспяної вакцини значно вдосконалені як і методи щеплення. Для масових щеплень застосовують безголкові ін’єкції, а для індивідуальних – біфуркаціонна голка, що дозволяє точно дозувати вакцину. Перемога над віспою була досягнена також в результаті правильної організації виявлення та подавлення іі появ.