98.Проблематика Роману „Собор”.

1968 року з’явився його славнозвісний «багатостраж дальний» роман «Собор». Твір цей мало не скинув із п’єдесталу визнаного вже владою класика соціалістичного реалізму. Автора «ретельно» розкритиковано, а «Собор» на двадцять років став забороненим, тим самим викликаючи ще більший читацький інтерес.

Своєрідність індивідуального стилю Олеся Гончара

Дослідники однією з рис творчого почерку Олеся Гончара називають планетарність мислення. Її треба виділити насамперед, бо вона багато в чому визначає ідейно-тематичну спрямованість майже всіх його романів. У них порушено важливі суспільні про блеми, пов’язані з наступом на людську цивілізацію науково-технічної революції, збереженням природи, історичної пам’яті народу. Його герої ніколи не обме жуються виробничими чи сімейними інтересами. Вони задумуються над сенсом людського життя, їх хвилює недосконалість довколишнього світу. Гончар намагається в звичайному, реальному «вло­вити незвичайне», «знаходити небесне, вічне» і пере дати це через усю тканину твору, а насамперед через змістовну, яскраву художню деталь, яка може набрати значення поетичного символу, нести в собі певну по етичну ідею. Таку роль у стильовій палітрі митця ви конують, наприклад, образи тронки, «залізного остро ва», собору, морського причалу, циклону та ін.

Майже всі твори Олеся Гончара містять чимало ліричних і публіцистичних відступів, у яких прямо вис ловлюється його думка, пояснення тих чи інших подій. Звичайно, вони значно знижують рівень художності твору, але водночас надають йому полемічної гостро­ти, підсилюють актуальність, допомагають виділити саме ті проблеми, на яких хоче наголосити автор. Взагалі ці риси Гончаревого стилю – поетичність, романтична піднесеність, публіцистичність – відповідають його естетичному кредо, його світоба ченню і розумінню специфіки художньої творчості. За світовідчуванням був близький до Олександра Довженка.

«Собо ру». Там важливі суспільні, морально-етичні пробле ми максимально правдиво передано розтлінний дух національного нігілізму, пристосуван ства, кар’єризму, засилля і сваволю партійних бюро кратів, інтелектуального невігластва чиновників — все це дедалі більше запановує в суспільстві, але про що писати було заборонено.

Після позитивних відгуків у тодішній пресі було влаштоване публічне шельмуван ня «Собору» і його автора. Хоч роман і схвалили чи тачі, бо вголос провідний прозаїк чесно говорив про болючі проблеми, його заборонено офіційною владою, вилучено з книгарень і бібліотек.

За жанровою своєрідністю «Собор» є проблемно-філософським романом, у якому важливі соціальні і національні проблеми розглядаються під кутом зору вічних гуманістичних істин, якими мусить керуватися людська цивілізація, щоб не прийти до свого остаточ ного руйнування і знищення.

В центрі твору — проблема духовності сучасної люди ни, сучасного українця. Тому вона так тісно пов’язана із проблемами батьків і дітей, наступності поколінь, збере ження історичної пам’яті, національної гідності і національного нігілізму, відступництва від свого народ.

Роман складається з багатьох розділів, у кожному з яких розповідається про одного з героїв. Та всіх їх об’єднує образ собору. Він став справжнім художнім відкриттям Олеся Гончара, сприйнявся як болюче по передження для всіх українців. Саме через цей образ автора так гостро критикували, а твір заборонявся дов гий час. Собор — як історична реальність, архітектурний пам’ятник доби козаччини. Він — свідок багатьох важ ливих історичних подій, змін різних влад. У своєму став ленні до нього кожна виявляла своє істинне обличчя. Був складом зброї, складом комбікорму… Тепер, об дертий і вицвілий, стоїть сиротою (навіть охоронну таб личку знімають!) і чекає нової долі: горе-правителі в особі Володьки Лободи взагалі хочуть його знести, а на звільненому місці збудувати «кафе для трудящих». У творі наявний також собор як художній символ самої України, її духовності. Собор для зачіплянців став ніби частиною їх самих, вони підсвідомо звіряються йому в найпотаємнішому, шукають захистку в найтяжчі хвилини свого життя. Со- бор — ніби остання опора українського духу, якому за грожує смертельна небезпека. Доба НТР пропонує інші орієнтири, моральні правила – чи ж убереже сучасна людина в собі дух свого народу, чи ж захистять собори власних душ? Над цими актуальними і сьогодні питаннями розмірковує письменник на сторінках свого роману.

„Собор” Олеся Гончара не став так званим виробничим романом у дусі  соцреалізму. «Собор» — зразок новітнього філософсь ко-політичного роману. Про це свідчить його художня структура. Композиційним центром, який виконує провідну ідейно-естетичну роль у ньому, служить не образ-персонаж, не сту дент Микола Баглай, а образ-предмет, архітектурна будова — старовинний козацький храм. Але козацький собор — це не просто архітектурна пам’ятка, він водночас є художнім вия вом піднесеного, урочистого стану людської душі, втіленням багатства і величі народної художньої уяви. Собор так чи інакше присутній у всіх час тинах роману, його бачать, ним милуються бага то персонажів твору.

Найважливішими ознаками індивідуального стилю Олеся Гончара є органічне поєднання реалізму з романтичним баченням світу, філософське заглиблення у найскладніші проблеми сучасності, ліричність образів і розповіді, постійні пошуки позитивного ідеалу, оригінальність художнього мислення. Характерною особливістю його творів є гумор, прозорість і глибоке смислове навантаження художнього слова, лаконізм вислову, свіжі, своєрідні образи-символи, неологізми тощо. Проза письменника цікава своєю поетичністю, адже джерелом лексикону його творів було живе народне мовлення. Мова його творів — один з найкращих зразків сучасної літературної мови.

99.Барка «Жовтий князь» та «Рай». Головна частина у творі - це власні спостереження і враження. Закарбувались у пам'яті письменника ті образи: голодні, виснажені, пухлі від голоду люди; бачив, як важко було їм ходити - сили не було; бачив і мертвих. І всі свої болі передав у романі через реалістичне зображення нещастя в сім'ї селянина Мирона Катранника, боротьбу темряви зі світлом, Бога з дияволом, людини з людиною. Барка умовно ділить людей на людей-варварів і людей-жертв. Партієць Отроходін - найяскравіший представник людей-варварів. Він сліпо виконує партійну волю: "Забрати хліб увесь! До зернини!" А хто такі хліботруси, хлібохапи, хлібобери? Люди без імені, вони втратили людську подобу, а прийняли варварську, сатанинську, це вони викошують голодною смертю українських селян. Головні ж винуватці людського лиха присутні незримо. Ми бачимо портрет вождя світового пролетаріату: "Охрою горить вигляд істоти, що німа до сльози і хижа до життя". З невичерпним горем і співчуттям В. Барка розкриває характер селян-гречкосіїв. Він розповідає про справжніх мучеників, про родину Катранників, про український народ. Він називає жертви переслідування і гоніння, болісно сприймає їхні пережиті страждання. Немов на підтвердження цієї думки, Василь Барка створює свій календар: вересень - розбоєнь жовтень - худень листопад – пу хленьгрудень - трупень січень - могилень лютий - людоїдень березень - пустирень квітень - гумень. Із вражаючою силою і правдивістю автор показує, як українська земля, що завжди несла радість хліборобові, який горнувся до землі, жив у гармонії з природою, перетворилася для селян у зону смерті, могилу.З метою яскравішого, переконливішого змалювання картин голодомору письменник використовує цілий ряд образів-символів. Місяць - мов карб, місяць - мов крейдяна печатка на блакитний папір, місяць - як нагайка проти каїнства. Асоціюються ці порівняння із легендами та повір'ями про Каїна і Авеля, переростають у символ біблійної кари за зло. Символічним і вражаючим є той факт, що руйнація духовності йде разом із фізичним знищенням людей. Чи не найяскравіший приклад і доказ цього - руйнування сільської церкви. Нечутно, але з страшною луною духовною відгукнувся той звук навколо - в цілому селі. Стало сумно, як після пожежі". Хліб - ще один символічний образ, то головна вісь, навколо якої обертається все в романі. Церква у селі Кленовичі - то "Давня церква. Біла, як празниковий хліб". Органічне єднання людини - Божого творіння і церкви - посередника між Богом і людьми. створена В. Баркою кольорова жовто-чорно-біла гама допомагає ще чіткіше, повніше і яскравіше відтворити на сторінках роману народне горе. Жовтий колір збуджує апетит, чорний і білий заспокою ють, нейтралізують усі почуття. Роман-хроніка розкриває перед читачами широку панораму штучного голодомору 33-го, але над усе розкриває світові болючу правду про тоталітарну систему, яка нищила все світле й гуманне на своєму кривавому шляху, "пожирала своїх дітей", бо сама була "жовтим князем". жовтий входить в оповідь твору в характеристиці одного із фанатичних і бездушних служників нового режиму, Григорія Отроходіна, який називається рудим. Згадка, що він носить зелений френч, "як у вождя", відсилає читача до голови пануючої владної вертикалі. Жовтий стає символом антигуманної влади, що знищує людей, яка через біблійні згадки асоціюється із абсолютним злом, диявольською силою. Тому усе, з нею пов'язане, набуває жовтого кольору. Назву "Жовтий князь" можна трактувати неоднозначно: це і уособлення бездушної нової влади на чолі зі Й. Сталіним, "Антихристом", і символ голоду, що панує на вулицях агонізуючого села. Але водночас жовтий постає і як колір життєдайного сонця, колосся, хліба. Це символ життя і оновлення, надія на яке не вмирає. Адже лишається жити найменший з родини Катранників - Андрійко, - який несе з собою таємницю золотої чаші, найбільшої коштовності селян. Треба зазначити, що негативне навантаження золотого, або жовтого, кольору у випадку з чашею знімається. Вона стає символом світла, що всупереч усім утискам, переборює темряву й морок. У протистоянні двох вічних цінностей - добра і зла - неможливий абсолютний переможець, і хоча царство жовтого князя все поширюється, світло не зникає остаточно.