92.Поезія Ліни Костенко

Творчість Ліни Костенко — приклад шляхетного служіння поезії. І докір тим, хто свою іскру божу послідовно глушив марнослів'ям кон'юнктури. В. Базилевський Поетка Ліна Костенко — наша су часниця, як митець вона «вписана» у свій час. її творчість стала небуден ним явищем сучасної української по езії, явищем, яке на наших очах помітно впливає на весь її подальший розвиток. Увібравши в себе націона льні ідеали й найкращі риси живої народної мови, ідейною вагомістю, образною довершеністю вона підно сить українську літературу на рівень найліпших зразків європейської ху дожньої творчості. Національні про блеми, які досягли в поезії Ліни Кос тенко найвищого ступеня узагаль нення, проникають у свідомість читача, викликаючи активне співпе­реживання. Особливості індивідуального пое тичного стилю: філософічність, істо ризм мислення, вишукана тради ційність, висока культура поетично го вислову, інтелектуальність, «заряд актуальної публіцистичності». Творчість Ліни Костенко не розме жуєш на інтимну та громадську: на стільки тісно переплелися особисте та суспільне, настільки органічно вони вживлені в художнє полотно й до певної міри навіть живляться одне одним. Безкомпромісність—ось пароль її поезії. У часи, коли Ідеологічний контроль над словом і думкою людини після короткої хрущовської «відлиги» знову став тотальним, від Ліни Костенко вимагалося бути такою, як усі. В поезії чується бунт проти стандартизації, спрощення, примітивізації людини. Неповторність — ось друге з ключовихпонять, смислових знаків волелюбної музи Ліни Костенко.  Від літератури «соціалістичного реалізму» вимагався тотальний мажор — у ліриці ж Ліни Костенко нерідко пере­ломлювалися драматичні колізії буття. І це, загалом, фунда ментальна особливість її таланту—трагедійний характер світовідчування. У своїх віршах вона й справді промовляє «від імені болю» (А.

Макаров).  У поезії Ліни Костенко є свої лейтмотиви, тобто наскріз ні теми, образи. Вже в перших збірках поетеси болісно зазвучав мотив дитинства, вбитого війною. Потрясіння, пережите поколін ням її ровесників у роки фашистської навали, довго мучило пам'ять, відлупившись у низці поетичних творів. Нелегка творча доля Ліни Костен ко зумовила появу в її поезії мотиву морального стоїцизму митця, який став на прю зі «світом». Недарма серед її супутників і співрозмовників бачимо Сковороду, Шевченка, Пушкіна, — тих, кого світ ловив, але не впіймав... Найбільше гармонії та душевної злагоди —у тих віршах Ліни Костенко, де домінує мотив єднання людини з природою. Тема відпочинку душі серед гармонійної природи, части ною якої є й сама людина, переростає, отже, у мотив апокаліпсису, зникання життя, викликаного людською нерозум ністю. Певно, несподіванкою для давніх читачів Ліни Костенко була поява в її ліриці останніх років мотиву прощання із селянською Атлантидою, «останньою в світі казкою». Емоційним багатством відзначається й інтимна лірика Ліни Костенко, пронизана мотивом любові як прекрасної Jстихії ніжності й осяяння душі., У книзі «Вибраного» вона складає розділ «Безсмертним рухом скрипаля". Люблю до оніміння,  до стогону, до сліз... Це дуже характерні для інтимної лірики Ліни Костенко рядки з вірша «Недумано, негадано». Ще й тим характерні, що в них—бунт проти ерзац-почуттів, напівлюбові, лукав ства й розрахунку. Вірш «Пастораль XX сторіччя» побудований на антитезі заголовка твору і його змісту. Перед нами роз гортається болюче, трагічне відлуння війни, яка не обминула жодної ук раїнської родини. У поезії йдеться про сільських пастушків Павла, Са­шка, Степана, яким, здавалося б, рости, мужніти треба, але цю звичну, природну схему життя ламає відлун ня війни — залишена в полі граната. Поетеса змальовує жахливий епізод, починаючи з кульмінації: убитих дітей несуть з поля. Трагізм змальованої події підсилюється яскравим ліричним началом вірша. Поетеса сама гостро переживає непоправність утрати. У її словах - схвильованість, розпач, біль.  Відчай і горе матерів поетеса передає через згадку про Аріадну. «Ниткою Аріадни» називають рятівний засіб виходу з дуже скрутного становища. Ліна Костенко трансформує міф, з безнадією, розпачем говорить:  І ніяка в житті Аріадна  вже не виведе з горя отих матерів. Поетеса   провадить   думку   про вічний колообіг життя, розвиток:  А одна розродилась, і стала ушосте — мати. У вірші «Пастораль XX сторіччя» Л. Костенко зуміла сказати про невимовне. І в цьому велич її твору. У вірші «Тут обелісків ціла рота...» виражена думка про злочинність і неприродність війни. Особливий настрій поезії створює спільність, однаковість, однозначність почуттів, якими охоплена лірична героїня і її сучасники. У вірші звучать і пекучі спогади про пережите, і біль, викликаний спогляданням могильних плит військового кладовища. Авторка досягає великої сили художньої експресивності, використовуючи анафору, щоб передати розпач можливості щось змінити. Уживаючи неозначені займенни ки, Л. Костенко об'єднує почуття і тих, хто загинув, і тих, хто залишив ся живий. Поетеса говорить про без межний борг живих перед мертвими, про життя, про смерть і безсмертя. Це підкреслює й метафора «обелісків ціла рота». У вірші «Життя іде і все без корек тур» Ліна Костенко нагадує про те, що зробленого не перепишеш, життя не має чернеток, над усім володарює час. Поетеса вдається до засобу пер соніфікації, щоб передати стрімкий літ часу, миттєвість людського жит тя в часі. У поезії минулий час окрес лений двома образами: біблійного по топу як розплати людства за гріхи та маркізи Помпадур — фаворитки французького короля Людовіка XV, яка мала на нього великий вплив і ви значала, по суті, політику держави. У розумінні Ліни Костенко, смисл людського життя полягає в тому, щоб «зробити щось, лишити по собі». Авторка також тривожиться за майбутнє — як зберегти природу, як достукатися до серця людини, збуди ти її відповідальність за все суще на землі. Звучить у вірші й мотив відповіда льності творця за слово, за кожний написаний рядок, за творчість. Для ліричної героїні найголовніше — обе рігати свою душу від гріхів, не при множувати вже зробленого колись зла: Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш — то уже навіки. У вірші «Вже почалось, мабуть, майбутнє» Ліна Костенко розглядає людину в контексті часу. Це усмішка Джоконди, яка уособлює і доброту, і силу впливу на людину; це і Рафаелівська Мадонна як символ безко рисливої материнської любові та всепрощення. Поетеса вихоплює з історії справж ні мистецькі шедеври, розуміє їхнє важливе значення для людства й лю дини зокрема. Криваві ж події, жорс токі сутички, кровопролитні події згадує як незначні факти з огляду на їхній вплив на становлення спра вжньої людини. Авторка щиро «підказує» сучасни кам основний життєвий постулат:  Нехай тендітні пальці етики  Торкнуть вам серце і вуста. Лірична героїня Ліни Костенко шукає ідеал коханого, зазнає поразок на цьому шляху, усвідомлює, що щастя і любов не завжди поруч, але наперекір долі кохає й розцінює це як найбільший її дарунок, який несе теплий усміх і бентежність у сприй нятті світу. Цій темі присвячено вірш «Світлий сонет». Світло — це ранок життя, юність, це пробуджен ня першого кохання. Проте для моло дої героїні перше кохання виявилося непростим, без взаємності. Нерозділене кохання супроводжують щастя і печаль водночас. Лірична ж героїня по-іншому, з висоти життєвого досвіду оцінює нерозділене кохання — вона певна, що душа дівчинки стала багатшою. Попереду в неї справжні випробування, тривоги, розчарування, але це невідомі юнці, яка переживає першу в житті поразку. Тональність і настрій вірша «Роз кажу тобі думку таємну» визнача ються спогадами про минуле кохан ня. Ліна Костенко говорить про не збагненну тайну любові, яку можна осягнути лише інтуїцією, почуттями. Вірш побудовано у формі щирого монологу-одкровення ліричної ге роїні. Вона ніби перегортає ще одну сторінку свого життя і бачить, що її душа зберегла серед буденності най вищі почуття. У глибокоінтимній поезії «Моя любове! Я перед тобою» авторка звертається до найніжнішого свого почуття, але одночасно виголошує грізну пересторогу: Бери мене в свої блаженні сни.  Лиш не зроби слухняною рабою,  Не ошукай і крил не обітни! Для письменниці немає нічого страшнішого, як утрапити ще й у рабство почуттів. Підсвідоме лірична героїня відчуває, що це стане духов ною зрадою усіх тих, хто жив до неї і плекав надії на її буття на цій землі: Не дай мені заплутатись в дрібницях, Не розміняй на спотички доріг, Бо кості перевернуться в гробницях Гірких і гордих прадідів моїх. Для письменниці характерний наскрізний мотив іронії долі, парадок сального зв'язку часів. Минуле ціка вить поетесу найчастіше своїми пара лелями з днем сьогоднішнім (цикл «Ду ша тисячоліть шукає себе в слові»). Зосередження уваги на історично му аспекті свідомості людини не ви падкове, адже поетеса вважає й по слідовно втілює у своїх ліричних творах думку про те, що повноцінна життєдіяльність особи можлива тіль ки за умови невідривності її від свого народу і його долі, на основі традицій і духовних надбань нації: Митцю не треба нагород, його судьба нагородила. Коли в людини є народ, тоді вона уже людина. «Не треба думати мізерно». Історія як джерело й одночасно засіб художнього осмислення дійс ності актуалізується в багатьох тво рах поетеси: «Скіфськаодіссея», «Ду ма про трьох братів неазовських», « Маруся Чурай », «Берестечко»... Як зазначає Г. Клочек, «Ліна Кос тенко — Поет у найповнішому, спра вжньому розумінні цього слова. А це означає, що в неї загострене розуміння Краси... На принципах Краси будує ться і етична позиція Ліни Костенко».

95-94.«Україна в огні» — надзвичайний твір. Пронизливий, справжній, живий. Жодного фальшивого слова, жодної нещирості, сама тільки правда про людей, про історію, про людські душі. Коли читаєш його, аж сльози на очі навертаються.

Мало хто за часів тоталітарної системи знаходив сміливість не брехати, не приховувати, не «підмальовувати» зайвого... Одним із плеяди безкомпромісних правдоборців в українській літературі був Олександр Довженко.

Кіноповість «Україна в огні» була заборонена. Олександр Довженко важко переживав це, бо його вистраждана правда, що пройшла крізь серце, була так грубо придушена, призупинена на шляху до читача, глядача, нащадка... Звісно, час розставляє все по місцях. Тепер ми маємо можливість читати прекрасні твори письменника і дізнаватися правду про нелегкі часи війни, коли на територію мирних трудящих українців-хліборобів прийшов ворог, щоб понівечити життя безневинних людей, перетворити їх на рабів, вивезти на примусові роботи. Але небезпека чатувала з обох сторін: після війни люди, що перебували на окупованих територіях (чи, тим більше, побували у полоні), були оголошені зрадниками... Ще й до того на початку війни офіційно писали про боротьбу «малою кров'ю на території ворога»... Але, на жаль, не так сталося, як гадалося.

Олександр Довженко, створюючи багатогранну панораму історичних подій, не прикрашує дійсності. Він прямо говорить про існування як визначного героїзму, сили духу, високого розуміння честі та патріотизму, так і про людей з дріб'язковими душами, боягузів, зрадників, горе-патріотів: «Душі у людей були маленькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя». Болить письменникові й відсутність національної свідомості деяких людей.

Але стільки палких і мужніх постатей у повісті О. Довженка, що своєю незламністю, героїзмом вони яскраво контрастують із «портативними душами». У центрі повісті — родина Лавріна Запорожця, який разом із дружиною виховує п'ятьох синів і дочку Олесю. Кожному з них випала своя доля. Олеся потрапить у фашистську неволю, переживе втечу, страждання, голод та поневіряння, торуючи шлях додому. Можливо, образ Олесі є алегорією образу України... Олеся не тільки окраса усього села, а й на свої роки мудра дівчина, такі прості і такі глибокі слова говорить вона у творі: «Ми жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівсь народ. Глянь, що робиться. Множество мільйонів гине... Я вірю, Христе, вірю! Нізащо не буде по-німецьки, нізащо!»

У трагічні воєнні часи, коли під загрозою опинилося саме життя народу, саме його існування, у справжніх душах проявляються вічні цінності, з них ніби осипаються ілюзії, пусті слова та пусті лозунги. Лаврін Запорожець так оцінює ситуацію: «Позвикали до класової боротьби, як п'яниця до самогону! Ой, приведе вона нас до загибелі... Я не знаю сьогодні класової боротьби і знати не хочу. Я знаю — Батьківщина, народ гине!..» Лаврін Запорожець стає сільським старостою при фашистах, але підпільно працює на партизанів. Найбільше болить йому не те, що він ризикує своїм життям, а те, що люди вважають його зрадником, не знаючи про те, що насправді коїться в його душі.

Олександр Довженко до останнього чесний у своєму творі. Треба було, напевно, мати по-справжньому незламний дух людини правдивої та безстрашної, щоб створити сцену, в якій Лаврін Запорожець звертається до портрета Сталіна: «Прощайте, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде, та сталося — не малою, великою кров'ю на своїй території... Що буде з народом нашим?.. Народ безсмертний, ви казали... Ой, важке наше безсмертя! Важка доля народна...»

Усю важкість народної долі, суперечливість людської душі, неприродність та дикість війни, де гине мирне населення, яке цієї війни не хотіло і не розв'язувало, показує О. Довженко у своїй кіноповісті «Україна в огні». Письменник малює надзвичайно повну, панорамну картину тих страшних сторінок нашої історії. Проте ми маємо завше пам'ятати про них, щоб вони в жодному разі не повторилися!