[Про русифікацію]

Якось, пам'ятаю, Олесь Гончар передав мені листи від громадян, занепокоєних цим процесом. І коли я показав їх Щербицькому, то його дуже схвилювало. «Це дійсно ненормально, - сказав він, - коли людина хоче, щоб її дитина навчалась в українській школі, а школи немає». І од­разу ж дав розпорядження взяти у мініст­ра довідку про випадки адміністративної ліквідації українських шкіл всупереч волі батьків. Та прямих таких фактів не було. Але ж цей процес не був таким простим.

...Володимир Васильович був людиною свого часу, продуктом системи. Це була людина, для якої партійне рішення було понад усе. Як Біблія для християнина. І я добре пам'ятаю, він завжди підкреслював, що на з'їзді партії прийнято установку про те, що йде процес злиття націй. Цей про­цес не можна форсувати, але і не слід ста­вити йому перепони.

...У його матері до останніх днів життя (а вона пережила свого сина і померла у 95 років) у скромній однокімнатній квар­тирі на стіні висів портрет Шевченка, при­крашений рушником. Повірте, це було від душі, а не про людське око. Та й сам Во­лодимир Васильович прекрасно знав Шевченка, любив українську літературу.

...Він був ініціатором українізації вузів. Навіть хотів перевести викладання на ук­раїнську мову. Але наштовхнувся на ша­лену протидію. І, в першу чергу, знаєте від кого? Від... викладачів, які просто не зна­ли достатньо української мови...

Пам'ятаю, він сказав: «Якщо Драча по­важають люди, вважають, що він справ­жній поет, то потрібно й віддати йому на­лежне. Бо премія ця за літературну пра­цю, за літературний талант. А що його погляди не співпадають з офіційними - то зовсім інше».

...Одного разу ортодоксально настроєні особи доповіли Щербицькому, що на од­ному з ... свят зал встав, коли виконували «Заповіт». А це, мовляв, не що інше, як прояв націоналізму. Той, спокійно вислу­хавши, відповів: «Ну то й що. Люди про­сто дуже поважають свого улюбленого 186поета. І не будемо з цього робити ніяких політичних висновків».

[Про репресії]

...Перша хвиля масових арештів відбу­лася в січні 1972 року ще при Шелесті. 1 організатором їх була Москва. Бо, як тіль­ки на Україні почалося пожвавлення на­ціональної ідеї, там зрозуміли - не буде України в Союзі, якщо попустити. А від­так і Союзу та й їхній владі - кінець.

А що стосується Володимира Васильо­вича, то він, наскільки мені відомо, ніко­ли не був ініціатором репресивних захо­дів. Я не знаю жодного випадку, щоб він до когось особисто мав претензії, тим біль­ше з наміром посадити.

(Про П.Шелеста]

...Хоча я не схильний вважати, що Шелеста зняли за спробу національного від­родження (швидше центр налякала сама особа Петра Юхимовича - людини вольової, яка могла проявити непокору), слід усе ж таки визнати, що останній був національно свідоміший, ніж Щербицький. Мабуть тому, що був людиною селянсь­кого походження. І деякі прояви націо­нальної ідеї досить серйозно стурбували Москву.

І Про «Собор» О.Гончара]

...Сказав, що читав «Собор», але так і не зрозумів, навіщо його так шельмують. Тоді Володимир Васильович сказав: «Я теж вважаю, що вся ця критика надумана. Давай ми ось як зробимо: включимо його (О.Гончара - К.Б.) до складу урядо­вої делегації на Генеральну Асамблею ООН ...

(Про відносини з Москвою/

Якось на з'їзді у Москві я не встиг пройти у партер до початку засідання і вирішив піти на балкон, де сиділи високопоставлені московські чиновники. А саме виступав Щербицький. Чую, у мене ззаду зашепотіли. І чийсь приглушений голос: «Ты не слышал, он сказал о старшем брате? Сказал о старшем брате или нет?» Тобто існував певний набір штампів. І погоріти можна було навіть на «старшем брате». Не сказав - значить, це неспроста, значить, тут пахне націоналізмом.

...А взагалі він до Брежнєва ставився добре, і коли той помер, то по-справжньому засмученим серед членів політбюро був Володимир Щербицький...

[Про захоплення/

Якщо про захоплення, то по-справжньо­му любив Щербицький футбол. Ходив на стадіон, постійно цікавився станом коман­ди, допомагав футболістам у вирішенні побутових проблем. І навіть адміністра­тора від ЦК було виділено, який постійно опікувався командою.

[Про Чорнобиль]

...Чорнобиль - його особиста трагедія. Я думаю, і він це розумів, що міг стати наці­ональним героєм, якби в той час зайняв позицію, незалежну від центру. Але підня­тись до цього він просто не міг. Бо був по­родженням свого часу, системи, з лещат якої рідко кому вдавалось вирватись.

[Про останні дні]

...Якось пішли чутки про те, що Щер­бицький буцімто вивіз сім'ю до Швей­царії, захопив якісь величезні багатства, що у нього там відкрито рахунок тощо... Володимир Васильович не залишив сім'ї ні дач, ні лімузинів. Двадцять тисяч на поточному рахунку та побита машина Валерія - ото і все багатство Щербицького».

Зі спогадів Бориса Єльцина (секретаря ЦККПРС) (1989 р.)

«Щербицький, перший секретар ЦК Компартії України. Перебування цієї осо­би в складі Політбюро певною мірою де­монструє нерішучість і половинчастість дій Горбачова. Я майже на сто відсотків впевнений, що в той час, коли читач зна­йомиться з цією книгою, Щербицького вже усунуто. Але зараз, у серпні 1989 року, він сидить на своєму місці. Горбачов бо­їться його чіпати, як свого часу він не хо­тів вирішувати питання про Алієва».

Зі свідчення Голови Держкомгідромету СРСР Ю. Ізраеля (20 липня 1990р.)

«Ось тут ми зробили добірку матеріа­лів наших управлінь - українського і бі­лоруського, кому, куди і коли і які листи були написані. Ось український, будь лас­ка.. Отут є «справа», в якій написано, кому який лист пішов...